Вони зустрілися. Якби ця зустріч була хоча б на рік, на місяць, хоча б на тиждень раніше… Тоді б вони прогулялися вдвох Андріївським узвозом… Вона б потерла перстеник на мізинчику Проні Прокопівни, а він би сміявся з неї, але тихенько торкнувся жучка на піджаку Голохвастова… А потім вони сиділи б у затишній кав’ярні з плетеними серветками на столах і пили смачнющу шоколяду з мармулядою…. А тоді … Якби не було того страшного лютневого ранку, який одним розчерком літака на тихому небі над ненькою Україною , змінив мільйони людських доль…
Вона ковзнула поглядом на юрбу хлопців у військовій формі. А він затримав погляд на тендітній дівчині, що стояла з валізкою біля входу у вокзал і з тривогою поглядала на годинник… За хвилину він уже стояв поряд, тримаючи в руках два паперові горнятка з кавою.
«Ось», – сказав просто, протягуючи каву дівчині. Їх очі зустрілися. Його сині-сині, наче волошки і її зелені, немов весняна трава.
Дівчина взяла стаканчик і обхопила холодними долоньками, намагаючись зігрітися.
«Страшно?» – запитав парубок, блиснувши білозубою посмішкою.
- Так. Трошки… Чекаю свій потяг, не могла виїхати в перші дні, а зараз кажуть беруть усіх.
- Не бійся. Ми їх швидко проженемо! Як , звідки прийшли - туди й підуть. – хлопець знову посміхнувся і надпив свою каву. – А ти місцева, чи десь здалеку?
- Я навчаюся в столиці. На історичному.
- О! Зараз ми створимо нову історію… Будеш малюкам в школі викладати. А я місцевий, корінний киянин. І чого це я тебе тут раніше не бачив?
Дівчина зашарілася, ніби маківка і опустила очі.
- Будеш мене з війни чекати? – раптом випалив хлопець, пильно вдивляючись в маленькі зелені озерця.
- Буду… Але як ти мене знайдеш? – дівчина завагалася.
- А я приїду до тебе. Щойно цих скажених псів з нашої землі проженемо, одразу й приїду. Ми швиденько! – він був зовсім схожий на хлопчиська, такого веселого і безтурботного.
- Я живу в маленькому містечку. Як усе закінчиться – я буду приходити до пам’ятника Шевченку. Щодня опівдні. І живу я по цій же вулиці…
- Диктуй телефон. Але раптом я його загублю, то приїду в твоє містечко, буду йти по вулиці і гукати: шукаю найкращу дівчину на цілому світі!!!
- Так до тебе збіжаться красуні навіть із сусідніх вулиць! – засміялася вона.
- Ну й хай собі біжать! Я ж як принц, прийду по свою Попелюшку. Подаруй мені свою квітку на щастя!
Він примітив на її косі жовто синю квіточку. Дівчина мовчки відколола і вклала в його руку тендітну брошку зі стрічок. Хлопця гукнули. Він повернувся, махнув, мовляв, ще хвилину. Схопив дівчину в обійми і поцілував ніжно-ніжно… наче боявся зім’яти.
- Ти тільки дочекайся мене, добре?
Вона вдивлялася у темну ніч, слухала як завиває сирена і намагалася в чорній пітьмі відчути його… хоча б знати в якій стороні. Тоді б серце, охоплене тугою, так не краялося… Він не писав уже кілька днів і не був на зв’язку. Вона писала йому, хоча бачила що не читав. Писала і вірила, що йому просто ніколи, він прочитає пізніше.
Мама кричить, аби вона відійшла від вікна. Добре, що темно і ніхто не бачить її сліз. Вони котяться й котяться по щоках, по устах, на яких досі горить його короткий, але такий ніжний поцілунок.
На мобілку приходить повідомлення, може то відбій тривоги, що тягнеться вже кілька годин, цілу вічність…
« Чекаєш?»
Одне слово… Одне коротеньке слово, але для неї це цілий світ.
«Я завжди тебе чекаю!!!»
«Ти плачеш?»
Ні, це вже за гранню… Сльози вже не котяться, вони течуть, вона не встигає їх витирати рукавом тоненької кофтинки. Намагається не шморгати носом, щоб не почула мама…
«Ні, все добре.»
«Чекай, я скоро!!»
І знову пропадає на кілька довгих днів.
Ти повернешся. Ти обов’язково повернешся… Ти не можеш, просто не можеш не повернутися, бо ти пообіцяв. Ти не посмієш не повернутися, бо я тебе чекаю.
І всі вас чекають і вірять… Усі жінки зійшлися в єдиній молитві, аби ви повернулися живими. Навіть рідна земля- матінка стає на допомогу, бо за нами правда. Ми дуже чекаємо, щиро віримо, від душі надіємося.
Ворогів так не чекають. В них так не вірять… За ними не плачуть… Їм уже немає місця на землі: ні на чужій, ні там де отчий дім. І навіть саме чистилище здригається від ненависті до них…
Одного дня ти повернешся. Ти приїдеш в маленьке містечко, знайдеш свою маленьку пташку-синичку, ти назвав її так подумки. Стреш печаль з її уст, змахнеш сльози з її очей. Ти прийдеш, бо просто не смієш не прийти. Ти маєш повернутися, чуєш?? Бо вона чекає на тебе всі ці довгі дні і безкінечні ночі. Вона обійме тебе і ти забудеш пекло, яке ніколи не мав би побачити… Ти вистоїш, ти все витримаєш, ти переможеш!
