Володимир Яремчук - поет та етнограф-ентузіаст. В дитячі роки йому пощастило спостерігати та бути учасником автентичних народних обрядів, які проводилися в його рідному селі Вільховому без всяких написаних сценаріїв, розподілення ролей та без репетицій. Чимало часу пан Володимир присвятив дослідженню й вивченню української обрядовості. Результатом цих досліджень стало написання книги. Шкода, але Володимиру Яремчуку не вдалося видати книгу державним коштом.
Долинська.City вважає, що робота Володимира Яремчука відкриває нам величезний пласт нематеріальної культурної спадщини українського народу. Вона обов’язково має побачити світ. З дозволу автора ми починаємо публікувати в розділі “Блоги” сторінки з книги, які описують народні обряди та звичаї. Також заохочуємо всіх небайдужих читачів допомогти зібрати кошти для того, щоб автор зміг видати свою книгу. Номер карти 5168 7451 8878 2103.
Громові (Перунівські) свята нині не відзначаються. Вони були одними з найбільш переслідуваних церквою, бо ж мова йде про найголовнішого «ворога» християнства, котрий претендував свого часу навіть на єдинобожжя: про Перуна. Це його статую хрестителі топили у Дніпрі під час хрещення Русі, а прості люди кричали: «Видубай, наш Боже, видубай!». Себто «випірнай». І він випірнув, «видубнув» біля нинішніх Видубичів. Не дивно, що про ці свята нема й згадки в народній пам’яті. Отож майже нема і у етнографів. Бо що ви запишете у бабусі, навіть у 100-літньої, коли цим подіям понад тисячу літ?
Перунів день
День Перуна приходиться на 20 липня. Його, Перуна, у християн замінив Ілля-громовержець і його день християни так само відзначають 20 липня, тільки християнське 20 липня приходиться на 2 серпня. Хочете – вірте, а хочете – перевірте: у період з 19 по 22 липня по Україні, як правило, ідуть дощі і гримлять грози. Ану чи не громові свята?
Отже ж Громові свята, як і Спасівські, в ряду календарних обрядів стоять дещо окремо. Це якраз ті обряди, (особливо перше) що, практично, не збереглися в народній пам’яті і в народній обрядовій практиці, але згадки про них є у всіх етноґрафів. До них належить і Олекса Воропай, і Іван Огієнко – а він же не хто, а митрополит Іларіон, та й інші. Але самі обряди не збереглись. Чому – зрозуміти неважко.
В літературі є записи про те, що в громові свята люди збирались біля водоймищ та на пагорбах і біля дубів, оскільки дуб – Перунове дерево; що одягались дубові вінки чоловікам, що такі самі вінки одягались коням, іншій худобі, а жінкам і дівчатам – вінки з гілля «жіночого» дерева: калини, ліщини, липи, тощо, що іноді Перун окроплював дерева, будучи уже в ролі не то Лісовика, не то зрілого Шума.
Є записи-портрети Перуна: зі срібною головою і золотими вусами, що виїжджав на вогнекрилому коні у супроводі воїнства, є розповіді про переслідування ним нечисті на вогняній колісниці, (а тепер це християнський Ілля). Є згадки про народну гру «Горю-дуб», котра проводилась в дубових гаях, і багатоваріантні її описання, згадки про задобрювання Неба та Перуна-Паликопи, щоб не посилали вогню на ниву (а тепер це Пантелеймон-паликопа), про зозульку, яка своїм куванням будила Перуна зо сну, щоб він брав золоті ключі, відкривав тепло і ламав кригу.
Про автентичність Перуна і громових свят свідчить і досі існуюче західноукраїнське «Перун би тя копнув», тотожне нашому «Грім би тебе побив», (а в моїй місцевості іноді, коли жартома, а коли і всерйоз казали: «Щоб тебе шматок хмари вбамбурачило»). Збереглися записи етноґрафів про Додолу – чи то доньку, чи то пару Перуна. Є багато інших дрібненьких деталей, які дають можливість повністю чи майже повністю реанімувати цей обряд, що автор і спробував зробити.
Спасівські свята
Спасівські свята хоч народом і називаються Спасівськими, в християнській практиці мають зовсім інші назви: не перший, другий і третій Спас, і не Спасівка, а свято братів–мучеників Маккавейських, свято Преображення Господнього і свято Успіння Пресвятої Богородиці, а піст зветься Успенським. Вони повністю адаптовані до християнських і в багатьох людей виникає великий подив: як?! Спас – язичницький святий?!
А тим часом є відомості, що наші прапредки всі свої божества називали спасами – себто такими, що рятують, спасають. Про це каже Краледворський рукопис, (щоправда, окремі науковці вважають його фальсифікацією), а ще Спасич і Спасиць згадуються у «Велесовій книзі». Українофоби і її вважають підробкою…
На Київщині, наприклад, досі збереглася традиція на т.з. першого Спаса, (у християн – це ніякий не перший Спас, а, як уже казано, свято братів Маккавейських), робити живописно заквітчану віху чи опудало з квітів, зелені і овочів, у першу чергу – з маку та гарбузів. Ця віха має назву Маковія.
Почитайте, хто такі брати Маккавейські, де вони жили, за що і чому загинули. Ні-я-кі-сінь-ко-го стосунку до маку, (окрім співзвучності з прізвищем), вони не мають! А загинули вони з багатьох причин, але, в тім числі, ще й тому, що… відмовились споживати свинину…
Тим часом збережена традиція виготовляти віхи з квітів і маку є не чим іншим, як древньою праукраїнською традицією приносити рослинні пожертви своїм богам-спасам. Ото і все. Та й обрядові дії з цими віхами і опудалами сповнені оптимізму. І тоді, здавалось би, чи це не богохульство стосовно мученицької смерті братів Маккавейських? Чи це стоїть хоч в якомусь ряду з поминальними мотивами?
Спасівські традиції
Але в тому то й справа, що наш народ зберіг наші традиції. І ніякого блюзнірства у наших оптимістичних обрядах нема. Бо вони ніколи не стосувалися далеких і чужих нам братів. А церква використала давно надбане нашим народом і адаптувала його до своєї ідеології.
Слов'яни вшановували своїх Спасів або на високих горах (звідки християни запозичили Преображення Христа в горах), або біля джерел, чому Перший Спас (християнське свято братів Маккавейських) і досі називається мокрим або Спасом на воді. Оскільки ж давньоукраїнські боги-спаси за назвою дуже співзвучні зі Спасителем, то саме за назвою, а не по суті, християнізувати це свято церкві вдалось легко.
На Першого Спаса 01.08 (у православних християн 01.08. випадає 14.08 і є святом братів-мучеників Маккавейських, а не першим Спасом), біля криниці виставлялись два столи: на одному – хліб із сіллю та запалена свічка, на іншому – свічка, свячена (непочата) вода й коливо – для добрих духів та предків.
Робилось символічне клечання криниць. Біля джерела запалювались два очищаючих вогнища. Перший Спас (14.08) і називався Спасом на воді або мокрим, а ще медовим і маковим. Колись його покровителькою була Мокоша (Дана,). На це свято вона вшановувалася: освячувалися і впорядковувалися криниці і водоймища, святився мак, айстри і жоржини, (якщо ті й ті вже зацвітали), сухоцвіти-безсмертники, чебрець, нагідки, полин, м’ята, любисток, барвінок, пижмо, мак-відюк, Петрові батоги, деревій, будяки, а десь із 15 століття – чорнобривці, коли вони були завезені з Південної Америки. Тоді ж обливали та купали худобу.
Мак та Макковеї
Маковий Спас (Спас на воді), відповідно до Кола Сварожого, через поминальні мотиви, тотожний таким святам як Стрітення (1-2 лютого), Ярилиця (1-2 травня), Діди (1-2 листопада). У ці дні Кола Сварожого ушановували Предків, бо припадали вони на 40-й день від завершення попереднього прояву Сонця: Різдва Сонця 24.12, весняного та осіннього рівнодення (21.03 та 23.09). В Україні була дуже сильно розвинена магія початку, тому й перші плоди Землі потребували ритуального освячення, щоб забезпечити достаток протягом року. А це досягалося і через пожертву. Приносили жертви воді, вогню, волхвам, кумам та сусідам, яких наділяли яблуками, грушами, медом, сотами тощо.
Народ менше всього переймався святими мучениками Маккавейськими, називаючи Перший Спас маковим, бо, як уже казано, Маккавеї не мають ніякого стосунку до маку. На це свято, як відомо, і пасіки обходили зі свічками з цьогорічного воску, і хліви для худоби свяченим маком обсипали, (рослинне жертвоприношення із часів язичництва) і мед святили та споживали, і вищеназвані квіти освячували, щоб потім закласти за божницю і використовувати для вечорниць. Тоді ж і вареники з медом і маком та коржі з маком (шулики), а також пісний борщ з грибами ставали обрядовою їжею. На цей час приходився відліт ластівок, тому це були своєрідні проводи літа.
Сім мучеників братів Маккавейських
Другий Спас (6 серпня, у хистиян це – Преображення Господнє, 19.08, коли у них і є 6.08) в народі називався яблучним і грушевим. В цей день освячувались овочі і фрукти, в першу чергу яблука та груші. Для столу годились ті ж фрукти, особливо печені яблука – з медом чи без меду, та вареники і пироги з тією ж начинкою.
Другий Спас - особливо шановане свято
Другий Спас був ще одним поминальним днем предків, поряд з різдвяними, великодніми та русальними поминками. Дівчата, ніби то, на це свято одягали спеціальний вінок, який виплітався ще весною з яблуневого цвіту та листків вишень, освячували і засушували. Це видається мені надуманим, бо чого б це в розпал літа під час пишного буяння квітів одягати сухий вінок, який, до того ж, при найменшому дотику, осипається? Та це може бути моїм незнанням.
За тими ж даними кольорами другого Спаса, отже й стрічок у дівчат, є жовті та помаранчеві, а також сині, блакитні, фіалкові. За легендою (взято з Інтернету, за автентичність не ручаюсь) Спас звернувся до Ярила благословити дівочі вінки, а той попросив за це блакитну воду, зірки синьої ночі, а ще радість та мудрість життя, (ану чи не сьогоднішній поет вигадав?) що символізувалися відповідно жовтим та фіалковим кольором.
Другий Спас – особливо шановане свято. Існує церковна заборона їсти яблука та груші до Другого Спаса, особливо матерям, у яких померли діти, бо на тому світі діти, ніби то, залишаться без фруктів. Ця заборона багатьом науковцям видається надуманою. Календарні строки освячення дарів Землі раніше встановлювалися волхвами згідно з погодно-кліматичними умовами. Отже, коли дозрівали яблука, їх освячували і споживали.
На цьому святі вшановувалися предки, що прийшли на землю втретє за весняно-літній період, а також загиблі воїни. Для них, а також для Рода та Рожаниць у полум’я вогнища кришився хліб та виливався медовий напій, за деякими даними на воду пускалися плотики зі свічками з нового воску, заквітчані вінками, часто з листя, що уже набувало жовтавих та червонястих відтінків осені.
Третій Спас (29 серпня, за новим стилем – 14 серпня), що в церковному календарі – Успіння Богородиці, в народі мав назви хлібний (зерновий), бо закінчувалися масово жнива і випікався хліб з першого борошна, а ще горіховий, бо масово заготовлялись горіхи, в першу чергу – ліщина, а ще полотняний, бо це був час і вибілювання полотен і торгівлі полотном. До речі, як уже казали, церковинй піст з 14 по 28 серпня, (а за новим стилем – 1-14 серпня) називають Успенським. А народна назва – Спасівка. Та про це мало хто замислюється – і наше прадавнє слово Спасівка здається для більшості людей церковним.
Третій Спас - Житник
Тоді ж, на Третього Спаса, і духа ниви – Житника закликали, і обжинковий вінок та новозорану ріллю освячували, приносили жертви Велесовій (Спасовій, Дідовій) бороді. Житника вшановували цією "бородою" з надламаними колосками, які й нагадували бороду.
Житник, ніби то, з'являвся з Вираю на козі і ховався в обжинковий сніп: саме в цю пору, взявши з кожної копи по колосочку, жниці виробляють «Сніп-Рай», у якому Спас спілкувався з душами покійників. Пізніше цей сніп називали Дід Дух – от вам і Дідух. (До речі, в моєму рідному селі на межі Східного Поділля, наголос був саме таким: ДідУх, а не ДІдух, як це прийнято тепер).
Зробивши «бороду», в її підніжжі клали окраєць хлібини та дрібок солі, а зерном, вим’ятим з кількох колосочків, засівали клаптик землі, подзьобаний кінчиком серпа. Найкращу жницю підперізували перевеслом і одягали їй обжинковий вінок.Тоді ж пекли хліб з першого борошна.
Поширеними були в цей час також і обрядові дії з калиною. Той самий коровай з першого борозна часто прикрашався або живою калиною, або вона виготовлялася з тіста, як прикраса короваю. Дівчата виплітали з неї вінки та влаштовували жартівлитві перегони до куща калини: котра перша добіжить, та швидше заміж піде. Добігши до калини, дівчата зривали пару ягідок і запихали за ліву щоку (чому саме за ліву – невідомо), а другою парою натирали щоки подружці: на красу, здоров’я і щасливий шлюб.
Вкотре наголошую: наш артистичний і романтичний народ, перебуваючи в стані постійної боротьби за виживання з далеко не завжди сприятливими умовами життя, (банани й кокоси на голову нам не падають та й під дашком з пальмового листя у нас не перезимуєш), завжди обряджав свої дії, задобрюючи природні і надприродні сили, однак робив це святково, піднесено, радісно, щоб хоч якось здолати сіру буденність життя.
Впевнений, що збережені в народній пам'яті відомості про Перуна і Спаса і були свого часу обрядовими діями.
До Спасових свят відноситься і свято Посвистача (Позвіздача), – Стрибога, (19 серпня). Стрибог отримав назву Позвізда, або Посвистача — покровителя погоди дещо пізніше. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай. Особливо важливе значення Посвистач мав для війська. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті на Чернігівщині в 1856 р. розповідь 85-літньої жінки Гуйдихи та стару козацьку «Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськую землю»:
«... Бач, кажуть старії люде... да Бог його знає, відкіля вони сеє уже знають: чи то їм уже такеньки Прадіди розказували, чи інак як.., що люде сі (давні люди, В.Я.) великиї були зовсім не те, що ми, християне: у їх і Бога якось інак звали — кажуть Посвистач якийсь…». Далі в думі розповідається про те, що князівські дружинники «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував».
Відновлення традицій - шанобливе ставлення до культури наших предків
За давньою традицією Спас є козацьким покровителем, чому для чоловіків є обов’язковим козацький стрій. Оскільки покровителем цього періоду є ще й Перун, а Спас – покровитель козаків, то бойові забави, змагання, ігрища є обов’язковим атрибутом свята Спаса і Громових свят. Впродовж святкування співаються пісні та проводяться ігри, що стосуються всіх вище перелічених обрядових дій, квітів, фруктів,
Чую, чую розгнівані голоси віруючих-християн: «Що це він відновлює? Ідолопоклонство»! Та ні. І сто раз – ні! Втрачену культуру мого народу, в яку я давно закоханий до безтями. А за ними чую такі самі гнівні голоси фахівців-етноґрафів: «Та де він цих пісень набрав? Та жодна бабця ніколи нікому їх не наспівувала! Та й пісні – примітив»!
То я вертаю вас, шановні, до тих же Олекси Воропая та Івана Огієнка (Ілларіона). Вони кажуть: таке святкування було!
«А чи достеменно таке?» – запитають мене. Гадаю, що доволі близько. А вже без пісень ці обряди точно бути ніяк не могли! Як умів – відновив, опираючись на обрядові дії, описані етнографами до мене. А ліпше, професійніше – зробіть ви. Ви ж – фахівці… Не я… Чи отак собі й пустимо у безвість ці обряди?
Вони – не в піку християнству. Вони – це шанобливе ставлення до нашої пракультури, твореної мільйонами наших прабатьків, отже ж, повторюсь, – і шанобливе ставлення до цих прабатьків, так рекомендоване будь-якою релігією, шанобливе ставлення до наших витоків, до нашої самобутності, до нашої історії, яку ніхто, крім нас, не пошанує і зберігати не буде. Вони – пам'ять роду. Вони – генетична пам'ять. Вони – чисте і священне джерело нашої духовності, її суть, її витоки і незнищенність! Чого ж ми так боїмося бути собою?
Релігії адаптують до себе народні традиції та обряди
Хіба ж комусь неясно сьогодні, що предки наші славили видимі їм чотири стихії, які й були джерелом життя, добробуту і щастя: небесний вогонь (Сонце), небесну вологу у вигляді джерел, річок, морів, дощів, туманів, роси, а ще святу землю-годувальницю і повітряну стихію у вигляді вітру? Що ж тут богохульного? Що ж гріховного в тому, що ми обожнюємо природу-матінку, часткою якої є самі?
Вони підсвідомо шанували найбільше диво світу – зелений листочок, який є єдиним джерелом усякого достатку, бо, вбираючи червоний спектр небесного вогню, забираючи із землі-матінки вологу із поживними речовинами, а із повітря вуглекислий газ, він – єдиний! – творить всю поживу для травоїдних, а відтак – і всеїдних та хижаків. В їх числі – і для людини. Він, єдиний, масово насичує повітря киснем!
А вже щодо ймення Божого і щодо того, як розмовляти з Богом – то хто ж є аж такий мудрий зі смертних, який це все достеменно і незаперечно знає? Те, що Біблія продиктована людям Богом можна перевірити? Аж ніяк! Де гарантія, що й це – не вигадка ревних прихильників християнства?
Хіба не поведінка найвищих церковних ієрархів усіх конфесій впродовж століть переконує нас в тому, що всі релігійні догми – не що інше, як вигадки людей? А чи це не більший гріх проти Істини? Хіба не кривава історія утвердження всіх конфесій із гоніннями, зі спаленнями і самоспаленнями, із мучеництвом, із хрестовими походами й інквізиціями, з міжнародним тероризмом, та з ісламською релігійною нетерпимістю, з тривалими кривавими зіткненнями представників цих конфесій, з незліченними і жаскими ранішими і теперішніми прикладами цвинтарного вандалізму і наруги над інакомислячими, з претензіями окремих етносів на богообраність показують, що коли і є в тих конфесіях Бог, то він до невпізнання спотворений людьми? Треба наводити приклади? Та їх незліченно в історії кожного народу!
А ця впевненість у власному розумінні суті Бога, часом, не є гординя, яку найбільше засуджують всі релігії?
Хіба не різночитання і різнотлумачення всіх без винятку релігійних постулатів у всіх релігіях, хіба не поява все нових і нових релігійних течій, що претендують на Істину, доводить нам, що коли ці релігійні постулати й були колись і комусь продиктовані Богом, то люди їх спотворили до невпізнання?
От хай би зійшлися разом головні провідники, скажімо, іудаїзму, всіх-усіх гілок християнства, провідники ісламу, буддизму, інших конфесій, та й переконали один одного в своїй правоті, в тому, що саме таким є ім’я Бога, що саме так з ним треба розмовляти, що саме їм відомо, що Богу угодно, а що – ні. Багато буде толку від такої розмови наймудріших духовників світу? Домовляться вони? І після цього у вас не виникає сумніву?
А чи можна вірити в святість Московської церкви, що свого часу підкупом і розкольництвом досягла «канонічності», а далі твердо стала на службу імперській державі, іноді навіть підмінюючи її, слугуючи інтересам, в яких і близько нема Бога? Там чистої води імперська політика…
Питання? Ой питання! Відповідаймо на них чесно хоч би самим собі, якщо не хочемо встрявати у полеміку, далеко не завжди безпечну щонайменше для репутації.
Самі церковні ієрархи, хоч і знехотя, підтверджують: не гладко приживалось християнство на слов’янських теренах. Та так в чистому вигляді і не прижилось, а змушене було ввібрати в себе всю багатющу палітру дохристиянського народного світобачення.
Отож навіть неприхильна до язичництва церква зберегла його елементи в своїх обрядах! А ми відкинемо?
