Будівля старої школи зустрічала на своєму подвір’ї не одну сотню галасливих дітлахів… Скільки несміливих кумедних першачків переступило її поріг… А скільки статних випускників випурхнули назустріч новим враженням у доросле життя, розмахуючи строкатими стрічками «випуск»…
Але те, що трапилося зараз ці стіни бачили вперше. Перелякані дітлахи, втомлені жіночки, заклопотані чоловіки, згорьовані старенькі.
Біля ніг все, хто що зміг забрати з собою…Ціле життя умостилося в одній валізі… Те, що колись було страшною фантазією – стало в один момент жахливою реальністю. Таке страшне слово війна, здавалося б, не для нас. Такого не може бути, з нами такого не станеться. Ми живемо в двадцять першому столітті. Про яку , вибачте війну йдеться?? Хто на нас може напасти?
І ось, немов у страшному сні, розбита домівка, під купою змішаного з землею шиферу і цегли залишилося все надбане. Трошки надщерблений посуд, який жив і відживав разом зі своїми господарями… Новенький сервіз в серванті, з якого регулярно витирали пилюку, але жодного разу так і не пили… Кришталеві келихи та цукерниця, в черзі за якими колись втратили мало не цілий день і половину місячної зарплатні. Золоті сережки, які хотілося віддати онучці… Старі фотографії. Купа нових рушників, красива синя постіль, все було жаль застелити, все відкладалося до кращих часів, але як виявилося кращі часи були раніше.
Біля порогу школи на дерев’яній лавці знітилася старенька. Вона не плаче, тільки дивиться на крислаті липи. Коли вони розцвітуть, можна буде нарвати на чай, гілки низенькі, досить лише потягнути… На чай. Тільки з чого його пити, якщо улюблена чашка похована разом з будинком, там далеко, в минулому житті. Вірніше, під уламками того життя. Яке лишилося серед блискучих скалок крихких кришталевих бокалів, в які так ніколи й не налили солодкого вина.
Бабуся зітхає, теребить в руках ручки картатої сумки, в якій тепер весь її статок.
Тут усі такі. Ті, хто тієї страшної ночі втікали зі своїх колись затишних помешкань… Їхні фортеці тепер стали купою сміття. Їхнє життя зараз схоже на кришталеві дорогі бокали, що першими розсипалися на скалки від страшного «братнього подарунка»…
Біля ніг звідкілясь узялося малесеньке тигристе кошенятко. Тулиться, намагається зігрітись, шукає затишку… Як і сама бабуся, що ніяк не може повірити в жахливу дійсність і лише зітхає.
- Ходи сюди маленький, ходи. Хто ж тебе оце від мамки забрав? Чи ти сам собі заблукав?
Кошеня мурчить, треться об вузлуваті пальці, шукає чи поживи чи ласки…
- Чий же ти? Будеш моїм. Немає ні в тебе дому, ні в мене, будемо бурлакувати разом…
Бабуся гладить мале кошенятко, пригортає до себе, ковтаючи сльози. В якусь мить цей маленький м’який клубочок пробудив в старенькій жагу до життя. Вона вже не сама на цьому світі…. Є хтось кому вона дуже потрібна.
Муркотик задрімав, виспівуючи свою нехитру пісеньку, очі бабусі засяяли. Життя річ складна, доки людина живе, вона сподівається. Та власне навіть розбита і покраяна душа оживає, коли відчуває себе комусь потрібною… Тому, кому ще гірше.
І та розбита скривавлена душа збереться і струсить попіл з крил, ніби Фенікс, бо є хтось, кому вона потрібна . Бо хтось теж вірить і сподівається… І горнеться до гарячого серця.
