За тиждень до Великодня українці відзначають Вербну неділю. В південних країнах цей день називають пальмовою неділею. Чому ж у слов’ян вона саме вербна? Спробуємо розібратися чому верба була в такій пошані у слов’янських народів.
Верба- священне дерево наших пращурів
З покон віків в Україні вербу вважають священною рослиною.. Верба символізує Прадерево життя, так само, як Чумацький шлях. Недаремно ж верби висаджували обабіч шляхів. Прадавній обряд хльоскання вербою гілкою означає поєднання людини з Космосом, можливість відновлення сили та здоров’я. Адже життєздатність цього дерева вражала уяву людей: варто встромити гілочку у вологий грунт і вона проростала та вже за кілька років ставала могутнім деревом.
Шанування дерев бере свій початок із сивої давнини, коли наші пращури поклонялися деревам як богам. До прийняття християнства було багато священних гаїв, куди ходили на поклоніння богам природи; там росли священні дерева, стояли їхні зображення-ідоли, витесані з деревини, відбувалися народні обряди та святкування.
Дбайливе ставлення до природи вироблялося слов’янами впродовж багатьох тисячоліть проживання їх на своїх автохтонних землях. У багатьох племен, які населяли територію нинішньої України, існувало уявлення про дерево, як реінкарнацію людської душі після смерті, тому до дерев наші предки ставились як до живих істот. Особливо шанували дерева, які в силу їхніх природних особливостей ставали священними.
У кожного зі слов’янських народів формувалися свої особливі традиції, що надавали перевагу тим чи іншим деревам і кущам. Вербу можна назвати найпоширенішим деревом в Україні, бо немає, мабуть, жодного населеного пункту де б не росла верба. «Без верби і калини – нема України», так звучить українське прислів’я і важко з ним не погодитися. Всюди де є вода – росте і верба. Росте верба навіть в пісках Олешківської пустелі – верба розмаринолиста і високогір’ї Карпатських гір – верба карликова. Українці шанували також дуб, який уособлював Перуна й Сонце, березу — символ Богині Лади, клен — Полеля, липу, яку присвячувалия Матері Воді, та інші дерева і кущі.
У болгар, сербів і македонців священною рослиною вважають кизил — символ здоров’я і довголіття. Звичай святити вербу за тиждень перед Великоднем, був запозиченим християнською церквою саме з астрального культу слов’ян. Звичаї та обряди, які проводилися навесні і пов'язані з поклонінням вербі: хльоскання вербовою гілочкою всіх членів родини та домашньої худоби з побажанням здоров’я та живучості такої як має верба, існували в Київській Русі задовго до її християнізації. До речі, на батьківщині християнства цю роль виконує пальма, бо верба там ніколи не росла.
Прадерево життя
Верба — жіночий символ Світового Дерева, уособлення таємничої сили жінки, плодючості й материнства. Це дерево тісно пов’язане з водою, всюди де є вода - росте і верба. Вербу вважали прадеревом життя, а Чумацький шлях - це його відображення на зоряному небі. Верби завжди садили обабіч шляхів, бо, за космогонічними уявленнями слов’ян, наша Галактика є початком Всесвіту.
У народі кажуть, ніби “саме сонце п’є воду з вербових листочків, тому вони такі схожі на сонячні промінці”.
Навіть назва цього дерева вказує на його священне значення: лат. Verbene — “священні гілки” (так називали гілки лавра, оливи, мирта, які використовувалися у священних обрядах).
Уявлення про вербу, як символ небесного шатра, на якому перебувають Сонце, Місяць та Зоря, відображене в українській пісні:
Ой вербо, вербо, вербице.
Чого над морем нависла?
Під тую вербу стежечка.
Туди ішла дівочка
Да несла золото в приполі.
Да розсипала на морі…
Про це ж йдеться у загадці: “Стоїть верба посеред села, розпустила гілля на все Поділля” (відгадка — небо). Верба виступає в ролі світового древа у загадці про дорогу: “Лежить верба посеред села: як встане, до неба дістане”.
В уяві українського народу верба залишилася символом космічного ладу та надзвичайної життєздатності. Про те, що в наших пращурів верба була божественним деревом, свідчать народні приказки: “Верба коло брами — Господь з вами”, “Верба коло городу відверне шкоду”. Як світове дерево, верба уособлює і життя, і смерть. У сербському обряді перше стрижене волосся дитини хрещений батько ніс до верби. Українські дівчата закопували під вербою своє вичесане волосся. Ці ритуали - своєрідне повторення древніх обрядів жертвоприношення, які робили наші пращури, тільки переосмислені і повторювані в нових реаліях життя.
До речі, дно Каховського водосховища за літо заросло вербовими нетрями - з насіння верби. Пройде час і з'являться проміж вербі і інші рослини, а поки що верби своїм корінням відкачають зайву воду, щоб рівень грунтових вод трохи знизився і тоді умови для виживання інших рослин і дерев стануть більш сприятливими.
Вербові нетрі на дні Каховського водосховища
Верба -українське дерево-тотем
Цвітіння верби навесні — потрійне свято, адже і природа святкує початок весни, і людина радіє першим “котикам”, і бджола збирає перший пилок.
“Прийде вербниця, назад земля вернеться”, — кажуть про щорічне оновлення природи з приходом весни й тимчасове похолодання під час цвітіння верби. Уособлення у вербі весняного пробудження природи від зимового сну, повноти життя асоціювалось у родинному житті зі шлюбом, із розквітом молодих життєдайних сил.
Тому образ верби надзвичайно поширений у веснянках і купальських піснях:
На Купала дівчата прикрашають вербове дерево стрічками, віночками, намистом, квітами і водять навколо нього хоровод. Тут верба — символ жіночого природного начала. Про це й купальська пісня:
Наше Купайло з верби, з верби,
Котре краще – прийди, прийди.
Котре краще — прийди, прийди!
Котре гірше – не йди, не йди!
Верба присутня також у весільному обряді та у весняних хороводах, що символізує одруження і розвиток роду.
Вербу по праву можна назвати українським деревом-тотемом, від якого, як вірили, походять люди. В найдавніші часи, верба символізувала Богиню чародійства, яка опікувалася дітонародженням. Недарма в українців існує повір’я, що “дітей знаходять на вербі”. Таке уявлення має свої аналоги і в литовців. Про живучість верби існує литовська легенда: жінка Блинда народжувала дітей з усіх частин свого тіла. Земля позаздрила жінці і обхопила її ноги, коли та застрягла в болоті – Блинда перетворилася на вербу. Бездітні подружжя приносили вербі пожертви і просили, щоб верба обдарувала їх дітьми.
Вербові традиції українців
Верба — одне з найулюбленіших в Україні дерев. “Дарма, верба, що груш нема”, — кажуть про неї і обсаджують молодими деревцями ставки, береги річок, дороги, обійстя, криниці. Щороку, повертаючись із церкви на Вербну неділю, селяни встромляють у землю освячені галузки, і з них виростають дерева, які надають українським селам особливої характерної краси. “В кінці греблі шумлять верби, що я насадила”, — співається у пісні.
Проростають ці дерева й самі — з випадково зроненої гілочки або забитого в землю кілка. “Хто її садив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся”, — каже про вербу Килина в “Лісовій пісні” Лесі Українки. Відрізана гілочка верби, навіть без коріння, приживається в будь-якому грунті й виростає в дерево. В народі кажуть: “Верба, що лугова трава. її викосиш — а вона знову виросте”. Повитухи робили з вербового гілля купіль для породіллі і новонародженого, примовляючи: “Як верба швидко росте, щоб так і дитина швидко росла”.
Широко використовували свячену вербу й у різних магічних обрядах та побуті: вербовою лозиною розганяли грозові хмари, вперше на весні виганяли худобу на пасовище, зупиняли пожежу, шукали воду для копання криниці, про це іі приказка: “Де верба, там вода”. Люди давно помітили, що верба росте біля чистої води, й за допомогою вербового прутика навчилися шукати джерела. З верби робили посуд, плели кошики та тини, під вербами призначали побачення, у вербових колисках заколисували дітей, лікувалися вербовою корою і фарбували тканини.
А ще кажуть: “Верби довкола водоймищ — воді спокійно і добре, значить, і тобі спокій нестиме така вода. Маєш на душі смуток — притулись: верба забере”. Зі свяченою вербовою гілкою обходили все господарство, щоб уберегти його від недоброго ока та злих сил, із цією ж метою обсаджували вербою криниці.
Невибагливість верби, здатність швидко прийматися й рости, а також те, що вона першою з рослин починає зеленіти й розвиватися навесні, надають їй особливого магічного значення в народній свідомості та обрядах, спрямованих на забезпечення родючості, здоров’я. Освячені вербові гілочки оберігають від грози, пожежі, нечистої сили.
Вербова сопілка начебто має магічні властивості: гра на ній тримає вкупі всю череду худоби, а якщо перед цим вмочити сопілку в джерельну воду — корови даватимуть багато молока. Вербовим віником обмітали стіни хати, щоб все недобре виміталося з неї.
Згідно з давнім слов’янським повір’ям, якщо в темному лісі знайти зелену вербу, яка ніколи не чула шуму води та співу півня, зробити з неї сопілку й заграти, то мерці оживуть, встануть з могил і повернуться з того світу.
Вербна неділя
Згідно біблійних легенд, Ісус в’їхав до Єрусалиму верхи на віслюкові за тиждень до святкування Песаха, великого юдейського свята. Прочани вітали його як Месію, пророка і встеляли його шлях пальмовими гілками. Звичай святити вербу був запозичений християнською релігією з астрального культу наших предків
В християнському світі це свято почали відзначати з ІV сторіччя і воно має кілька назв: вхід господній в Єрусалим, Вербна неділя, Вербниця, Квітна неділя. В південних країнах в цей день в церквах освячують пальмове гілля. В інших країнах, де пальми не ростуть, є традиція освячувати такі дерева, як мирт, лавр, оливу. В Україні з давніх-давен заведено святити вербу.
Тож і свято Вербної неділі розпочинається з освячення в церкві вербових гілочок, які в цю пору вже починають розпускатися. Повертаючись із церкви, освяченими вербовими прутиками батьки злегка ляскають дітей що залишилися вдома, примовляючи: «Не я б'ю - верба б'є, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко!», бажаючи їм при цьому здоров’я та живучості від верби: “Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля”. Хоча б одну освячену гілочку щорічно встромляли біля городу, щоб росла в якості живої огорожі та сприяла гарному врожаю. Скотину на першу пашу виганяли саме освяченою гілочкою верби, щоб в тілі була, гарний мала приплід та удій. Оті освячені гілочки не можна було викидати, їх зберігали до наступного Великодня і піч для випікання пасок розпалювали саме засушеними минулорічними гілочками верби. Грозову хмару відганяли погрожуючи їй освяченою вербовою гілочкою, а відваром лікували застуду, ревматизм та головний біль.
