Приємна випадковість в м. Кривому Розі звела мене з цікавою жінкою Чертковою Майєю Григорівною. Коли ми познайомились, я повідомила, що з Долинської. Жінка щиро зраділа і промовила: "І я родом з ваших країв, з Іванівки". Багато цікавого розповіла мені Майя Григорівна: про своє життя, про історію свого роду, історію с. Іванівка, свідком якої була сама і яку з давніх давен переповіла їй її бабуся. Та найбільше зацікавили мене спогади про визволення села Іванівки від нацистських окупантів в роки Другої світової війни. На той час їй було лише 7 років.
"Село Іванівка знаходилося в окупації з 9 серпня 1941 року по 12 березня 1944 року, - почала свою розповідь Майя Григорівна.- За ці роки вороги завдали надзвичайно великої шкоди. На каторгу в Німеччину було вигнано близько 30-ти юнаків та дівчат, більшість з яких так і не повернулися додому. Нацисти всіляко знущалися над нашими людьми, ввели тілесні покарання за найменшу провину, закрили школу та клуб. За працю на громадському дворі виплачували лише 300 грамів хліба, а на дітей і непрацездатних не давали зовсім. Коли нацисти тікали з нашого села, то спалили всі громадські будівлі, клуб, кілька хат селян, вигнали всю худобу". Жінка згадала прізвища своїх односельців, які в роки війни пішли на фронт воювати з лютим ворогом: Соколов І.П., лейтенант Кравцов В.П., старший лейтенант Дерій В.Д., Йосипенко І.Я., Москаленко Г.І. та інші. За участь у бойових діях в роки Другої світової війни нагороджено 75 чоловік односельчан, серед них Бахалін Б.В., Протащук І.Г., Прищепчук О.К. та багато інших.
Станція Долинська. Серпень 1943 року
"У роки війни всі чоловіки моєї родини, сини, зяті пішли на фронт, - продовжила свою розповідь Майя Григорівна,- а всі доньки та невістки із дітьми з' їхалися до оселі бабусі Насті в Іванівку. В нашій хаті, крім нас, мешкали двоє німців-офіцерів. А семеро жінок і дев’ятеро дітей тулилися лише в одній кімнаточці. Німці вимагали, щоб у них завжди був випраний одяг, начищене до блиску взуття, на столі завжди стояли м’ясні і молочні страви, навіть тоді, коли вся сім'я голодувала”.
Українські дівчата працюють босоніж на навантаженні вагонеток жорствою. Серпень 1943 рік.
Якось діти вгледіли у свого квартиранта, німецького офіцера, телефонну апаратуру із яскравими, кольоровими дротиками. І відтоді у дитячих голівках закралася мрійлива думка, щоб із них зробити намисто. Вони нарвали різних ягідок, квіточок і намовили найменшу - п’ятирічну Майю, коли не буде німців вдома, тихенько прокрастися до кімнати та відламати декілька дротиків.
Дівчинка проникла до кімнати, але щойно взялася руками за ті дротики, як зайшов денщик офіцера і почав щось голосно белькотати на своїй мові, жбурнув дитину в куток і схопився за автомат. Майя страшенно перелякалася, вислизнула з кімнати і шмигнула в кукурудзу. Солдат вискочив у двір і автоматною чергою скосив кукурудзу. Мати побачила це у вікно, вискочила із хати і впала перед ним на коліна. Вона хапала солдата за одяг та благала його не стріляти в нерозумне дитя. Він з розмаху, грубо вдарив її в обличчя.
Закони щодо відповідальності за пограбування цивільного населення окупантів не стосувалися.
Ввечері повернувся до хати офіцер і мама Майі відразу йому розповіла про все, що сталося. Благала пожаліти дитину, якій просто сподобалися яскраві дротики. Діти були всі налякані і тихенько сиділи на печі.
Далі сталося те чого ніхто не очікував. Несподівано, офіцер розлютився, викликав до себе підлеглого солдата і голосно на нього накричав. А дітям наказав, щоб вони йшли шукати свою сестричку. Лише на ранок малу Майю знайшли десь біля річки, ледь живу від пережитого стресу. Наступного дня офіцер покликав її, одягнув на шию справжнє намисто і погладив по голівці. Він розповів, що в нього теж залишилися у Німеччині діти, він давно їх не бачив і дуже за ними сумує. Потім додав, що потрібно "стукнути лобами" Гітлера і Сталіна, щоб ті подумали, що вони роблять.
“Одного разу, - пригадала Майя Григорівна, - мої старші сестри вирішили потішитися з квартирантів. Коли прали їхній одяг, то насипали лусочок з плодів шипшини. Випраний одяг спричинив у німецьких офіцерів свербіж, що ті аж лаялись. А дівчата хитренько хіхікали по кутках. Коли тітки дізналися про їхні витівки, то дуже сварилися, бо німці за це могли їх розстріляти”.
Вилучення корів в українському селі
Під час окупації села чи не найбільше страждали молоді жінки та дівчата. Над ними могли познущатися німецькі солдати, поліцаї. А найбільше боялися калмицького загону, який перейшов на службу до німців. Навіть після війни тривалий час в селі найбільшою лайкою вважалося порівняння з калмиком. А дітей жахали тим, що віддадуть калмикам.
Матері змушені були переховувати своїх дочок у хлівах, льохах, на горищах, одягати у брудну і порвану мішковину, не розчісували, забруднювали все тіло сажею та вигадували різні нісенітниці. Приміром, дитина – несповна розуму. А коли почали вивозити молодь на примусові роботи до Німеччини - то вони втікали в інші села і переховувалась хто де міг.
Свій госпіталь німці розташували в колишньому в маєтку пана Давидова, вирубували дерева для своїх потреб в дендропарку, розтрощили всі містки через річку, а в озері виловили золотих рибок. До цього часу, біля адміністративної будівлі дендропарку, росте рідкісна порода ялини, верхівку якої німці зрізали для свого новорічного свята.
Ялина біля адміністративної будівлі дендропарку
В березні 1944 року, коли визвольні війська почали наступальні дії, німці теж почали тікати. Вони наказали всім людям зібратися біля громадського двору нібито з метою евакуації. В строю були, в основному, старі люди, жінки та діти. Їх гнали вздовж річки Боковеньки протягом двох днів. Німецькі солдати та поліцаї не дозволяли нікому зупинятися ні на хвилинку, навіть сходити до туалету. Особливою жорстокістю вирізнявся іванівський зрадник-поліцай Михайло Іванівський. Він весь час прислуговував німцям і нещадно шмагав людей нагайкою. Звертався до односельців зверхньо, з грубою лайкою, відносився до них гірше ніж до скотини.
В дендропарку "Веселі Боковеньки"
Пані Майя пригадує, як позбивала камінцями босі ніжки так, що аж присідала від болю. Потім німці зі строю вигнали всіх чоловіків і десь погнали. Про них, потім ніхто нічого більше не чув. Пригнали до скелястого берега річки у дерев’яну клуню, закрили двері, почали підпалювати. Люди налякалися, стали розбивати дошки зі стін і дверей, щоб вирватись на волю. Нацисти, скоріш за все, не мали часу, щоб їх знищити, бо стрімко наступали радянські війська. Це врятувало іванівців, їм вдалося вибити дошки до того, як вогонь охопив всю будівлю.
Жінки на впорядкуванні дороги для окупантів
До людей, на коні, прискакав наш офіцер і крикнув: "Ура! Вертайтеся додому. Іванівка звільнена від німців!" Всі люди зі сльозами радості, з обіймами, поцілунками кинулись до воїна. Хтось плакав, хтось кричав, хтось сміявся від щастя.
Коли повернулися до села, немов остовпіли – все було розгромлено. Хати, паркани, вікна, двері – все розтрощене, все пограбовано, навіть забрані із льохів картопля й буряки. Через деякий час, до хати в якій жила Майя з родичами, завітав дуже виснажений солдат, із запалими щоками й очима. Мама Майї, як побачила його - впала на коліна від ридань. Це був батько Майї – Чертков Григорій Михайлович. Він у складі наших військ звільняв Долинський район від нацистів. Постояли разом декілька хвилин обнявшись з дружиною і донькою. І він пішов далі за однополчанами, звільняти рідний край. Знову побачилися з батьком лише в 1946 році, після Перемоги.
Вхід до дендропарку "Веселі Боковеньки"
“Вже через багато років, коли стала дорослою, і вже мала власних дітей - продовжила свою розповідь Майя Григорівна, - разом з батьком зустріли у Кривому Розі одного з колишніх іванівських поліцаїв. Він, виявляється, після війни, непогано влаштувався. Побудував розкішний двоповерховий будинок, придбав власне авто. Чоловік улесливо запрошував нас на гостини. Від обурення, ми не могли промовити й слова. Я запропонувала батькові розповісти місцевій владі всю правду про цю людину. Але він на те сказав: «На світі є Бог, і він все бачить!".
