31 січня Івану Євсєєву виповнилося б 100 років. На жаль, вже дев’ять років як пішов у засвіти мудрий вчитель та краєзнавець. Незабутню пам’ять залишив по собі педагог, історик та краєзнавець, невтомний дослідник історії Долинщини та педагогічної спадщини Антона Макаренка.
Атестат отримував, коли вже почалася війна
Народився 31 січня 1924 року в селі Велика Обухівка, Миргородського району на Полтавщині в сім'ї коваля-ремісника.В сім’ї народилося восьмеро дітей, але двоє померли ще маленькими. В 1931 році батьки вступили до колгоспу, а Іван пішов до першого класу місцевої семирічної школи.
У своїх спогадах він відзначав, що дитячі чоботи були на сім’ю одні й доводилося босим бігати до школи. Поморозив сильно ноги та застудився і змушений був лікуватися вдома. Тоді вчителька занесла йому додому Буквар і хлопчик самостійно вчився читати та писати. Під час Голодомору 1933 року їсти родині доводилося часом не дуже їстівні страви. Одного разу мама напекла коржиків з висівками та лободою, у хлопчика від них стався заворот кишок. Вчителька, дізнавшись про це, звідкись приносила шматочок білого хліба і молока. Вона давала своєму учневі цю їжу маленькими порціями й так врятувала Іванка.
Навчання закінчив відмінником у 1938 році. Далі продовжив вчитися у Великих Сорочинцях в педагогічній школі, куди його прийняли без вступних іспитів. Закінчив педшколу в 1941 році, отримавши спеціальність вчителя початкових класів. Атестат одержав, коли вже розпочалася Друга Світова війна. Місце, куди отримав розподіл на роботу було вже окуповане німцями, то довелося повернутися до рідного села і працювати в колгоспній кузні молотобійцем. Разом з теслями виготовляли брички та відправляли їх на фронт.
Як розповідав у своїй автобіографії сам Іван Євсєєв: “На той час мені було 17 років, тому в армію не взяли. Як і більшість моїх однолітків залишився в селі. З 15 вересня вже і в Полтаві й Миргороді господарювали німці, а наше село, та ще кілька навколишніх сіл, залишилися вільними до 12 листопада. Ця ділянка стала центром базування двох партизанських загонів особливого призначення під командуванням Івана Копьонкіна та місцевого загону під командуванням Іващенка”.
Іван з батьком виконував доручення партизан. Для партизан на річці Псьол встановили на водяному млині пристосування для мелення борошна, викували тачанку під станковий кулемет “Максим”. Неодноразово доводилося хлопцеві перевозити партизан до лісу через річку та назад, переправляти в ліс продукти, а звідти доставляти листівки, які поночі розклеював по селу.
12 листопада до села підійшов каральний нацистський загін. Партизани з боєм відступили за річку. Німці за дві години розстріляли в селі 327 мирних жителів, не шкодуючи немовлят та старих, спалили 300 хат. Того дня був зі своєю сім’єю розстріляний і двоюрідний брат Івана - Данило Євсєєв.
Іван Євсєєв
Остарбайтер
З листопада 1941 по червень 1943 року Іван перебував в німецькій окупації й працював різноробом на громадському дворі. В 1942 році його двічі намагалися вивезти до Німеччини, але йому вдавалося цього уникнути. Першого разу, при проходженні медичного огляду, хлопець переконав лікаря, що в нього дуже хворе серце. А вдруге, після попередження про виїзд, вночі втік із села. Батьки сказали поліцаям, що хлопець в кузні вивихнув руку і пішов в сусіднє село до баби-костоправки.
Втретє, це вже було в червні 1943 року, уникнути відправлення не вдалося. “Поліцай ще вдосвіта ввірвався до хати, наказав збиратися і під озброєною охороною, разом з іншими молодими односельцями мене насильно вивезли в Німеччину на каторжні роботи в шахті”, - так описував Іван Євсєєв цю подію у своїх спогадах на екскурсіях в музеї.
Приблизно через тиждень перебування Івана Євсєєва в таборі, їхні бараки піддалися бомбардуванню з повітря англійськими літаками. Хлопцю ще з п’ятьма товаришами вдалося втекти до лісу і там сховатися. Вночі вирішили шукати дорогу на схід, але вийшли на підрозділ ППО і їх обстріляли з кулемета. Втікачі розсіялися лісом, зустрітися після цього вже не змогли.
Іван залишився вдвох з товаришем Петром Черняком, і таки вийшли на трансконтинентальне шосе Лісабон-Мадрід-Париж-Берлін-Варшава-Москва, яким рухалися лише вночі, а вдень переховувалися. Пан Іван писав, що на полях та городах бауерів працювали переважно наші люди “остарбайтери”, які ділилися з втікачами бутербродами та молоком. На кінець сьомого дня хлопців заарештувала поліція. Їх посадили в карцер і довго допитували хто та звідки. Але втікачі не признавалися. Зрештою їх відвезли на іншу шахту “Ку-кук”.
Спочатку хлопцям довелося працювати під землею, в забої. Потім їх перевели на поверхню, де їм доводилося висипати та вирівнювати шахтну породу. Вилучивши сприятливий момент, Іван вже з іншим товаришем знову втік. При спробі сісти в товарний вагон їх спіймала залізнична поліція та відвезла в місто Хаммер до тюрми. “Там нас тримали в камері-одиночці аж 21 чоловік-втікачів цілих два тижні, - пригадував про свої поневіряння Іван Євсєєв в спогадах. - Комендант табору “Ку-кук” та поліцай-перекладач впізнали мене на допиті. Вони саме розшукували втікачів, бо після нас звідти втекли ще 20 осіб. Повернули до табору, добре відлупцювали. Шкіра після побиття аж порепалася. А вже наступного дня мене погнали на роботу. Після цього були ще дві невдалі втечі. Американські військові 9 квітня 1945 року знайшли в лісі мене разом з п’ятьма втікачами під час нашої останньої втечі. Через три місяці нас передали радянським військам”.
В серпні, тут же в Німеччині, польовим військкоматом хлопця призвали до армії. Служив мінометником, а в лютому 1946 року їхню частину перевели до Ворошиловграда (Луганськ). Звідси й демобілізувався, прослуживши всього рік, оскільки був указ за яким вчителі, агрономи та машиністи паротягів підлягали демобілізації. Вирішив провідати на Донбасі родича, а той почав просити, щоб затримався Іван в нього та допоміг відремонтувати хату, пошкоджену воєнними діями. Тож залишився в Єнакієве, влаштувався працювати вчителем молодших класів та фізкультури.
на віньєтці з випускниками
Робота в Долинській
Через рік переїхав на Кіровоградщину і працював в Перегонівській середній школі
В 1948 році вступив на заочне відділення до Львівського державного університету на історичний факультет і продовжував працювати вчителем молодших класів.
Після закінчення університету в 1953 році Івана Євсєєва направили працювати в Долинську школу №1 вчителем історії та завучем. Його енергійність та завзятість до роботи була помічена керівництвом й молодого 38-річного вчителя призначили директором середньої школи №2.
Це найстаріший навчальний заклад в місті, відомий ще й тим, що до революції тут було Двокласне нижчепочаткове залізничне училище №7, відкрите на залізничній колії Харків-Миколаїв у 1891 році. Училище призначалося переважно для дітей залізничників і готувало майбутніх фахівців для обслуговування залізниці. В 1904 році для залізничної школи було збудоване нове приміщення, а в старому облаштували інтернат для учнів та деревообробну майстерню.
На уроці історії
В 1962 році школа №2 складалася з двох одноповерхових будівель, в яких сумарно було всього 15 класних кімнат. Учні навчалися в три зміни, приміщень для занять катастрофічно не вистачало. Нагально стояло питання в розширенні та розбудові школи. Для цього були виділені кошти.
На плечі директора звалилося багато рутинної роботи з контролю за будівництвом.
В передмові до своєї повісті “Дивак” він згадує початок будівництва та першу зустріч зі Лаврентієм Степанченком, колишнім завідувачем земської школи: “В один з осінніх днів 1963 року на подвір’ї школи, закиданому цеглою, камінням, цілою горою лісу-кругляку, з’явився чоловік високого зросту, в сірому осінньому пальті й сірому капелюсі, з портфелем в руці…Гість представився, що він Лаврентій Тимофійович Степанченко, друг Макаренка”. Людмила Федоріна (Сімченко) також пригадує цей момент, що під час перебудови, їхній клас перевели на навчання до восьмирічної школи. Інші діти в цей час навчалися частково в школі №1 та в приміщенні старої школи. В цей період експериментували з впровадженням трудового виробничого навчання в школах. Будівництво не скасовувало навчання. Під час уроків трудового навчання та в позаурочний час дітей залучали до виконання нескладних робіт на будівництві. Директору вдалося згуртувати й батьків, щоб вони залучалися до будівельних робіт, аби завершити їх якомога швидше. Пан Іван особисто контролював процеси замішування цементу та будівельних сумішей. Коли вже впорядковували другий поверх, директор помітив, що стельові балки занадто короткі і їх край лише краєчком лежить на стіні. Іван Євсєєв призупинив будівництво і не дозволив його продовжувати, доки не завезли нові балки відповідного розміру. Безпека дітей в школі для нього була на першому місці.
Ніна Кабаченко, колишня учениця, а пізніше і вчителька школи №2 згадує, що учні разом з батьками активно брали участь у будівництві приміщення під школу. “В цей час було новаторство в школах, запроваджене виробниче навчання в старших класах. В нашій школі старшокласників навчали будівельній справі, - розповідає пані Ніна. - Хлопчики мали змогу отримувати професію муляра, а дівчатка штукатура. І у нас була можливість учням попрактикуватися на розбудові власної школи. Я пишаюся, що саме наш випуск залишив в рідній школі такий вагомий внесок”.
В 1965 році розбудовану школу з новітнім устаткуванням приймав Іван Євсєєв на посаді завідувача Долинського райвно. Того ж року його було нагороджено значком “Відмінник народної освіти”.
Педагогічний колектив Долинської СШ №2
Керівництво району, натхненне досвідом Івана Леонтійовича в школі №2, розгортає будівництво та ремонт коштом колгоспів в сільській місцевості шкіл та дитячих садочків. В нових та світлих приміщеннях почали навчатися діти в селах Гурівка, Варварівка, Бокове, Олександрівка, Братолюбівка, Марфівка, Василівка, Іванівка, Новогригорівка Друга, Червоне Озеро. Загалом були відремонтовані початкові та дві восьмирічні школи, збудовані дитячі садочки, будинки з квартирами для вчителів, приміщення нинішнього Центру дитячої та юнацької творчості. Всього збудовано і відремонтовано 23 об’єкти народної освіти.
В 1974 році Іван Леонтійович повертається знову до школи №2 і працює тут директором до самого виходу на пенсію - до 1985 року.
Своїм учням Іван Євсєєв запам’ятався як толерантний та харизматичний вчитель. Його уроки історії та суспільствознавства не були схожі на звичайні уроки із заучуванням параграфів та дат. “Він вмів дуже цікаво і нестандартно подавати матеріал, який просто сам по собі відкладався в пам’яті”, - відзначає колишня учениця Лариса Чаусова.
Іван Євсєєв звернувся з пропозицією до учнів і вчителів, боротися за присвоєння їхній школі звання імені Антона Семеновича Макаренка. “Наша школа просто зобов’язана впроваджувати в життя спадщину видатного педагога, яка визнана світовою педагогічною спільнотою”, - говорив на загальних шкільних зборах директор. На той час подібні звання не присвоювали просто так, потрібно було відповідати йому, процедура присвоєння проходила через Міністерство освіти України. І школа імені видатного педагога мала бути передовою у всьому: навчанні, спорті, творчості та позакласній роботі.
З педагогічним колективом Долинської СШ №2, 1983
Створення музеїв та краєзнавча робота Євсєєва
Директор захопився сам ідеєю і захопив весь педагогічний колектив школи - завоювання школою права мати ім’я А.Макаренка. “У ті роки з нашої школи випускалося багато відмінників та медалістів. Був один випуск, коли було 5 золотих медалістів, всі випускники вступили до вишів, 12 з них - до педагогічних вишів. Бо мали у своєму житті приклад, що надихав - вчителів рідної школи під керівництвом Івана Євсєєва”, - розповідає Світлана Пістрюга, нині директорка Долинського педагогічно-меморіального музею Антона Макаренка. Пані Світлана з вуст самого директора записала багато інформації про досягнення школи в цей період та його життєвий шлях.
Як згадував сам Іван Євсєєв, при перших відвідинах школи №2, він побачив меморіальну дошку із зазначенням, що тут працював видатний педагог Антон Семенович Макаренко. Але в самій школі про нього, крім засидженого мухами портрету в учительській, більше нічого не нагадувало.
На екскурсії в музеї механізації сільського господарства
Іван Леонтійович почав терпляче збирати по крихтах всі відомості, що пов’язані з роботою Антона Макаренка в Долинській сам і захопив цією роботою весь колектив. Він розшукав колишніх учнів Макаренка, багато з ними розмовляв та занотовував все до записника. Одного разу до школи завітав Лаврентій Степанченко, колишній вчитель та завідувач земської школи селища Кефалине (селище, що виросло поруч зі станцією Долинська та пізніше перейменоване в Шевченкове, а потім в Долинську), який за часи своєї роботи тут дружив та спілкувався з Макаренком. Лаврентій Степанченко написав літературний сценарій для майбутнього фільму, про який мріяв, щоб його знімали в Долинській.
Фільм не вдалося втілити в життя, проте сам сценарій став основою для відтворення долинського періоду життя Антона Семеновича. Керуючись цим сценарієм та спогадами колишніх учнів-долинчан, сучасниками видатного педагога, Іван Євсєєв продовжив глибоке дослідження викладених подій та фактів, за якими й написав власну повість “Дивак”.
Іван Євсєєв
До роботи над створенням музею Антона Макаренка були залучені учні та вчителі й зрештою, на основі накопичених матеріалів, такий музей з’явився в 1978 році. А до того в школі діяла експозиція присвячена долинському періодові роботи А.С Макаренка, спочатку в одній класній кімнаті, згодом в трьох та рекреації. Для створення музею спочатку отримав відрядження вчитель історії Михайло Рудий до Крюкова для вивчення матеріалів в родинному музеї Макаренка. Потім там працював і сам Євсєєв з фотографом Павлом Арчиковим.
В травні 1979 року біля школи було відкрито пам’ятник Антону Семеновичу за ескізами художника Віктора Синиці. В лютому 1983 року Рада Міністрів УРСР присвоїла Долинській школі №2 ім’я А.С. Макаренка і цього ж року Івана Євсєєва нагородили медаллю А.С. Макаренка.
До сторіччя від дня народження Антона Макаренка всі зібрані матеріали були перенесені до меморіального приміщення колишньої залізничної школи №7. Євсєєв в цей час був завідувачем райво і сприяв перенесенню основних фондів окреме приміщення. Передувала цьому клопітка робота директора школи №2 Василя Дикого та групи фахівців-художників Віктора Синиці, Віктора Сорбута, Олександри Юркевич.
Іван Євсєєв зібрав та систематизував всі краєзнавчі дослідження щодо Долинського району. Результати цієї роботи стали розділом збірника “Історія міст і сіл України. Кіровоградська область”. Для цього йому довелося багато працювати в архівах різних міст.
Любов Скрижевська розповідає: “Я дуже вдячна долі, що на моєму життєвому шляху трапився директор Іван Євсєєв. Пишаюся, що пощастило працювати під його керівництвом. Колектив у нас був дуже дружнім і компетентним, всі вчителі мали першу та вищу категорії. І ми за ним були як за кам’яною стіною. Він вмів розмовляти й з батьками, й з керівництвом. Якщо хтось чомусь ображався на вчителів, то після розмови з директором, спокійної та виваженої, люди забували на що вони прийшли скаржитися”.
Світлана Мєзєнцева згадує, що це була світла і добра людина, фахівець своєї справи: “Іван Леонтійович ніколи не підвищував голосу - ні на учнів, ні на підлеглих, комунікабельний і завжди з усіма знаходив про що поговорити”.
“Був дуже мудрою та врівноваженою людиною, - пригадує Валентина Коваленко. - При ньому в школі діяло безліч гуртків та спортивних секцій. Ставили з учнями вистави й він сам в цих виставах із задоволенням брав участь. Дивуюся лише, як він все встигав”.
Іван Євсєєв, 2005 рік
Вже після виходу на пенсію Іван Євсєєв зібрав матеріали та створив ще один музей - механізації сільського господарства в Долинському районі й був тривалий час його директором. В 1995 році завідуючий райво Євгеній Бондюк запропонував йому повернутися директором в музей А.С.Макаренка. І знову пан Іван відновлював документи, оновлював експозиції, проводив екскурсії та просвітницьку роботу. Тогочасний директор школи Сергій Гараль допоміг з відновленням в музеї системи опалення.
Хвороба серця змусила покинути роботу та погодитися на операцію.
До його 75-річного ювілею колишні учні та колеги вирішили влаштувати йому свято. Та навіть при підготовці свята на честь нього він не міг залишатися осторонь Запропонував підготувати виставу по мотивах твору письменника Архипа Тесленка, життя якого також пов’язане зі станцією Долинська, “На перші гулі”.
Фото з вистави "На перші гулі". В ролі батька - Іван Євсєєв, матері - Людмила Потапова, доньки - Світлана Пістрюга, парубка - Іван Чернявський
Світлана Пістрюга пригадує, що в цій виставі грала роль доньки, а Іван Євсєєв виконував роль її батька. Жінка розповідає, що вистава вийшла дуже яскравою і до цього часу багато долинчан пригадують її в тій ролі.
У 78- років Іван Євсєєв переїхав до доньки до Підмосков’я і там продовжував працювати в школі вчителем історії та географії, створював шкільний музей, переклав на російську мову свою повість про Антона Макаренка “Дивак”, співпрацював з московською асоціацією макаренкознавців.
На 90-річчя Івана Євсєєва колектив Долинської школи №2 доручив колишньому учневі Анатолію Зінов’єву (він на той час працював в Москві) привітати його величезним букетом червоних троянд. Вчителеві було дуже приємно, що про нього пам’ятають в Долинській і знайшли можливість привітати навіть на відстані.
Фотовиставка в музеї до 100-річчя від дня народження Івана Євсєєва
Мабуть, немає сенсу перераховувати всі відзнаки та нагороди справжнього вчителя, патріота краю, якому він віддав найкращі роки свого життя. З усіма ними ви можете познайомитися завітавши до педагогічно-меморіального музею А.С Макаренка, де зберігаються матеріали присвячені життю та діяльності Івана Євсєєва.Збірник “Боковенька 2006. Степовики. Біографічний довідник” Віктора Маруценка містить сторінку присвячена Івану Євсєєву та його діяльності в Долинській.
Івану Леонтійовичу випало на долю пройти складний життєвий шлях, було дуже багато роботи на відповідальних посадах, які йому довелося займати. Проте він з гідністю виконував всі поставлені перед ним задачі, залишався завжди людяним і толерантним. Пишався тим, що йому вдалося досягати позитивної результативності часом ціною неймовірних зусиль. І люди з вдячністю згадують його та шанують пам’ять про нього.
Свілана Пістрюга проводить екскурсію присвячену сотій річниці від дня народження Івана Євсєєва
Долинська.Сіті дякує Долинському педагогічно-меморіальному музею Антона Макаренка та його директорці Світлані Пістрюзі за допомогу в роботі над публікацією.
