Долинчанка Любов Лісова з тих людей, що всі свої сильні емоції перетворюють у віршовані рядки. Читаєш ці вірші і уявляєш, що збудило творчий підйом поетеси, ніби наяву бачиш красу природи, що пробуджується навесні, руйнування війни та віру у відродження України, в силу духу її захисників, впевненість в Перемозі.
Віднайду чистоти острівці
В цьому світі, що тоне у бруді,
Кольорові візьму олівці,
З них змалюю красу для вас, люди.
Розпочну свій малюнок з весни,
Коли пісню почую синички,
Коли спів зазвучить голосний...
Як же гарно! Хоч ніби й дрібничка.
Перша квіточка також для вас,
Крізь холодну ще землю пробилась.
Бути щоб з самих перших прикрас,
Щоби душі в людей звеселились.
Ну, а потім бруньки на гілках,
Ніжна зелень і перші листочки.
Ясне небо в яскравих зірках,
Теплі дні, щебетання в гайочках.
Ну і далі в обнові земля---
Розмалюю сади у цвітінні,
Рясним сходам радіють поля
І між трав джерельця жеботіння.
А дощі змиють бруд від війни,
Буде небо над краєм в блакитті...
Як же хочеться в січні весни
І щасливої в спокої митті!
Мій, поки що малюнок, для вас,
Хто не втратив надію і віру.
Щоб ясний той промінчик не згас,
Щоб в душі не з'явилось зневір'я.
І весна прийде вчасно до нас,
І малюнок реальністю стане!
Так хотілось порадувать вас,
Коли хтось у фейсбук свій загляне
(15.01.25р.під час ракетного обстрілу...)
9 липня 2024 рік
І знову Київ, Кривий Ріг...
І знов шахеди і ракети...
Бо за три роки світ не зміг
Знайти для нелюда рецепти.
Руїни, сльози, біль і смерть,
І риторичні запитання...
Війна несе кривавий смерч,
А у Європи все вагання.
В новинах світу скільки тем
І зводять їх усе до Трампа---
Як панацею від проблем,
Спинити війни в світі здатну.
Народ втомився--- ясна річ.
То що, не втримаєм країну?
Минуло скільки вже сторіч...
І знов в ,,братерство" Україну?
Подумать страшно...Скільки жертв...
А ще попереду їх скільки...
Он знов ,,Арешнік" чи шахед...
Сигнал тривоги крутить стрілки.
Чи то шматками відгризуть
Та жерти з кров'ю землю будуть...
Лиш небо в нас не заберуть
Та тих богів, що нас не чують.
І пам'ять... І хрести з могил,
І сльози, біль, жалоби, горе...
І той вогонь з війни горнил,
Який не згасить навіть море.
Так хочеться звернути у той бік,
Де молодість всміхається заклично.
Де ще рокам не вівся з сумом лік,
Де мода не сприймалася критично.
Де талія як ниточка була,
Де гримом не мастилося обличчя.
І сивина ще в косах не цвіла,
І з легкістю могла ще бадьориться...
Тепер все оглядаюся назад,
Як юність мимо гУртом пробігає.
І розбирає душу так азарт...
А ноги слідом зовсім не пускають.
Було неначе тільки ж сорок п'ять,
А й літо бабине давно минуло.
А роки, як шалені коні мчать,
Зимою добре в душу вже дихнули.
Але свій шал у кожнім віці є,
Якщо дружити з гумором і сміхом.
Якщо радіти сонцю, що встає,
Якщо навчивсь в житті шукати втіху.
І не здаюсь, хоч легко не завжди,
Зима вже відбиває свої межі.
Ти, немічність стареча, підожди,
Мене чекають ще у соцмережах
