Сьогодні наш розділ "Блоги" поповнило інтерв'ю Єлизавети Ходикіної із воїном ЗСУ з позивним "Тайфун". Єлизавета - учениця 9 класу Ганнівської філії КЗ «Боківський ліцей Гурівської сільської ради», учасниця конкурсу «Інтерв’ю із захисником «Молодший побратим: історії з тваринами на фронті» від Кіровоградської Малої Академії Наук.
Дівчина має активну громадянську позицію, є постійною учасницею волонтерського загону «Турбота », що працює на базі навчального закладу. Проводить регулярні майстер-класи по виготовленню окопних свічок та оберегів для військовослужбовців.
Ліза має широкий спектр захоплень, серед яких: українська сучасна музика, зйомки відеороликів, художня фотографія. Багато уваги приділяє заняттям з настільного тенісу, бере участь у спортивних змаганнях з баскетболу та волейболу. В майбутньому мріє реалізуватися як професійний журналіст, тож участь в конкурсі є першою сходинкою до майбутньої професії.
До конкурсу «Інтерв’ю із захисником «Молодший побратим: історії з тваринами на фронті» від Кіровоградської Малої Академії Наук
Інтерв'ю школярки присвячується до Дня Збройних Сил України
Як відомо, дуже багато тварин під час війни страждають від жорстокості та нелюдяності росіян. Їм однаково, кого вбивати та катувати, тому тварини повсякчас стають їх мовчазними жертвами. Хочу поділитися з тобою, читачу, щемливою історією про доброту і любов – це історія бійця ЗСУ і корівки на ім’я Зірка. Ми достеменно не знаємо кличку тварини, так назвав ії захисник.
Отже, мій респондент – військовослужбовець на позивний Тайфун, мій брат, який погодився дати інтерв’ю.
- Тайфуне, як давно ти перебуваєш у лавах ЗСУ?
- Давно. З березня 2022 року.
- Чи доводилося тобі спостерігати за тваринами під час бойових дій? Як вони реагують на постріли, вибухи?
- Аякже. Ми повсякчас їх зустрічаємо на своєму шляху. І свійських, і диких. Поведінка у них одна – бояться, ховаються, шукають прихистку, води та їжі.
- А можеш поділитися своєю особистою історією про якусь тваринку?
- Звичайно! Навесні 2022 року ми з побратимами тримали позиції біля населеного пункту Новотаврійськ, що на межі Миколаївської і Херсонської областей. Саме тут до нашого батальйону прибилася ціла череда корів, покинутих господарями. Їх було близько тридцяти! Худі, голодні. Вони дивилися на нас такими очима. Вони просили про допомогу. Ми це розуміли. Одразу їх нагодували і напоїли. Добре, що колодязь був поруч.
- А що з ними було далі?
- Більшість із них розбрелися, а одна, ми її назвали Зіркою, постійно трималася біля нас.
- Відчувала, що допоможете?
- Так. Це була первістка, яка, певне, втратила своє телятко. І маленьке вим’я було повне молока. ЇЇ потрібно було подоїти.
- І що? Що ти зробив? Тільки не кажи, що подоїв!
- Саме так! Я ж сільський хлопець. Мої батьки завжди тримали корів. Я бачив, як це роблять мої мама і сестра. Та й сам пробував. Так що проблеми не виникло.
- То ти рятівник Зірочки?
- Ми порозумілися! Корівка уникла маститу, а ми мали 6 літрів молока. Це 3 літра вранці і 3 літра ввечері протягом трьох тижнів.
- Яка вона була, твоя Зірочка?
- Слухняна, чемна, чуйна. А ще вона голосно мукала, відчуваючи загрозу артилерійських обстрілів. Вона, ніби попереджала про небезпеку, що насувається.
- Мені навіть сумно запитувати про вашу розлуку, розуміючи, наскільки це було болісно для вас обох.
- Так, було болісно, але неминуче, адже нам потрібно було рухатися на інші позиції. А Зірочка не розуміла, чому її залишають вже вдруге. Заспокоював себе думкою, що господарі незабаром повернуться, а Зірка знову буде не самотня. Вірю, що так і сталося! Радію, що маю світлини Зірки. Як ти там, Зірочко? Таке воно, військове життя!
- Дякую, брате, що знайшов час та поділився своєю бойовою історією! Бережи себе!
- Слава Україні!
- Героям слава!
(P.S. А Зірочка дійсно дочекалася своїх господарів. І що неймовірно – її справді звати Зірка!)
