Микола Романюк народився 24 травня 1986 року в селищі Молодіжне. Закінчив Молодіжненську школу а потім Кіровоградський педагогічний університет. За фахом історик-географ. Працював спочатку вчителем історії та географії, а пізніше - вчителем хімії та біології в Іванівській філії Гурівського ліцею, проживає в Долинській. Писати вірші пан Микола почав в 2007 році і відтоді не може зупинитися. Будь-які події в житті виливаються у вчителя на папір віршованими рядками. В них він відображає думки і настрої, які хвилюють українське суспільство на цей час. В своєму блозі Микола Романюк пропонує вам для ознайомлення вірші, в яких ви можете відчути ті емоції та почуття, що переживає поет .
13 березня 2022 р.
Він стоїть серед степу з руками голими,
Як колона не падає на коліна,
Мій народ, що вбиває страшного Голема,
Мій народ, моя нація, моя Україна.
Де усе перев'язано нитками білими,
Де затуленні вікна плівкою, а рани пластирем,
Богородиця стала над нашими збройними силами,
І співає молитву паства з пастирем.
Де маршрути у сховища стали буднями,
Де погоня ганебна от-от зупиниться,
На морозах навічно лишаться скутими,
Ті, що марили хоча би дійти до Вінниці.
І блищить на залізі холодний березень,
І шматують вітри бушлати липкі й прокурені,
Де стоїть серед степу на лівому березі,
Мій народ, моя Січ, мої козацькі курені.
* * *
Ця війна не знає умовностей і якби,
Я дивлюся в зіниці Гостомелю й Бучі,
І серце моє наливається помстою, коли з юрби,
на мене дивляться очі моїх учнів.
Я ніколи нічого від них не ховав,
Навіть те, що історія має лише - учора,
І смачна паляниця в спекотні жнива,
Стане символом нам, а ворогу - горем.
Тут наш дім... тут земля віковічних дідів,
І дороги наші, мости і дзвіниці,
В них направду лише тільки - кулі і дим,
А у нас, діти - цілий народ Лицар.
* * *
Бог гойда колиску, знову вихори,
Похилились в осінь стебла мальв,
Хто тебе, війна, на світ цей вихаркав?
На новий, з розміткою асфальт...
Дивиться на тебе ніч незоряна,
Штурха карлик в плечі, мов на зло,
Ти у степ мій вгризлась, переораний,
За херсонським втомленим селом...
Там, де діти вже патронами награлися,
Де Асканія сумує за людьми...
Щоб весь вік тобі, в твоїй москві гикалося,
Щоб пекло тобі між всохлими грудьми.
За розруху і тюрму твою непрохану,
Твердолобість стрижених отар...
Знай, народ мій у життя закоханий,
Це його одвічний Божий дар!
Лиш тобі не зрозуміти, не додуматись,
Тій, що ззаду всіх хапає за плече,
На порожній і сусідській темній вулиці,
Сп'яну вкраденим махаючи мечем.
Його величність Степ
* * *
Вже давно немає в нас "кіровограда",
Та бува якийсь опецьок або хрич,
До історії обернеться назадом,
І сміється з того дурника Лукич.
З темноти його і сірого профанства,
З амнезії містечкового аби,
Де Свирид Петрович Голохвастов,
Виринає з сивої юрби ...
Тут ніхто уже не буде тикать пальцем,
З п'єдесталу "перспективи" зріти вшир,
Вже давно немає в нас "кіровоградців",
Тільки Кропивницький у душі.
Кропивницький. Театр Корифеїв
* * *
На репост про збір давно минула мода,
Не під Києвом, то можна й відпочить,
Ми задавим їх своїм етнічним кодом,
Дрони їх заглушить наший чин...
А копійка до копієчки... не лишня,
Гривня гривню береже, не тяжкий гріх,
"Не донать" - не заповідь! Всевишній,
Із зарплати он Шевченка приберіг.
За синичками журавлики із Кеній,
У руці, що розростається ушир,
Розлітались, де поширенням, злий геній,
Задовбав уже і рідних і чужих...
Знову вечір напросився у домівки,
Сплять приват, ощад і монобанк,
Є на карті трохи й трошечки готівки,
На поезії відвертій "нарубав"...
На учительській подачці з хліба й книжки,
Знов на гамлетівське "бути чи не буть",
Економлю другий рік на власній стрижці,
Наступивши на письменницьку губу.
* * *
Андрофаги нам ніякі не брати,
Бог помилував і лісом розділив,
Так вони на те придумали борти,
І давай бомбити Змієві вали...
І давай здіймати міги, су і ту,
І вождів міняти здуру і царів,
І наводити у світі суєту,
Але світ усе "прохавав" і уздрів.
Він почав клепати з ходу ППО,
На мечі у нас з'явилися щити,
І Лаврін тепер у полі із Карпом,
Залізякам порють животи...
І стоїть "браток" і куре табачок,
У вушанках знову юрка і батий,
І між ними лисий мокша-мужичок,
Жмуриться на світло з темноти.
* * *
Знов ракети залетіли, упіймали,
Та не всі, бо є одне але...
Ті, що "кучми" продали не спрацювали,
А можливо й спрацювали на верле...
"кравчуки" порізали вертушки,
Літаки крамсали "пінчуки",
Ліз корупції масний, лінивий вужик,
З московитами гриміли гранчаки,
По накатаній все йшло, були лекала,
льоньки, вітьки, петьки - торгаші,
Їх одне малесеньке лякало,
нелюдською черствістю душі...
І тепер вони збагачені й розумні,
Хто в Брюсселі, хто в Детройті, хто в кремлі,
Свою молодість пригадують без суму,
ППО просцявши наше за рублі.
* * *
Він варення мастить карлсону на морду,
Із очей його нехитра фрекен - бок,
Озирається на вкрадені народи,
На історії невивчений урок.
Із прищуру дурня блискають ординці,
Не одного гад прищуром на аркан,
Не по джентельменськи підло й ницо,
Упіймав, як дід його Ульян...
І тепер старий сидить і крутить ніжку,
Наші карти у руці кістлявій мне,
Час його хапає за горішки,
Як усе навколишньоземне...
Він колись можливо сяде до Гааги,
За сухарики писатиме казки,
Вузьколобий син сільодочки і браги,
Не мужик, не воїн , не акин...
* * *
Нам пісочок із Сахари ріже очі,
Замітає Кропивницький і "шанхай",
Світ давно уже на перше не регоче,
Скарабеєвою кулькою на хайп...
він скотився і дрімає у пустелі,
він на сьоме ще подмухає разок,
і цвістимуть за Долинською морелі,
у степу старих обіцянок й казок...
За Каїром бедуїн ні сном, ні духом,
З-за верблюдів виглядає давнина,
І буває так, що вчепиться, як муха,
Як не буря, то зажерлива війна.
Влупить в травні сонце кіловати,
В червні міненерго - гривень п'ять,
Де останні трусики, як свято,
Літом не хотілося б знімать...
Побіжать лічильники у далеч,
Матюкнуться люди на дроти,
Із села, у РЕС, Микола Павлович,
Буде біля скроні всім крутить...
Блиматиме в вікнах економка,
Дмухне вентилятор де-не-де,
І ахметов жити економно,
Закордоном знаю теж будЕ...
В темний час, нам вихід лиш - світитись,
Скільки тої ночі... сон чи два,
Та й в ночі буває вийде місяць,
І являє всім свої дива...
* * *
Діти слухають і досі рускій реп,
Із колоночок навалюють баси,
цой живий у них і ленін не помер,
І бабіни, як кілечко ковбаси...
Крутять "ідолів", втішаються блатні,
"Внє палітікі" кацапське їх музло,
З українським їм сутужно у житті,
Рідне слово взяв хтось видумав на зло.
шуфутінського давай і "сєнтября",
Рюмку водки, лєпса на "столє",
Будуть ніжками глухими чеберять,
Під чуже, паплюжачи своє...
Матюкатимуться матом язики,
Страбоскопи спалять совість молоду,
Я ж співатиму в пустелі, як акин,
В чудо вірячи й Романа Коляду...
* * *
Потерпіть, вкрадете потім, після бою,
Будуть вам бруківки і герби,
Монументи із відвислою губою,
І флагштоки з прапором губи.
Будуть кіна, будуть феєрверки,
Буковеля сніг, Очакова вино,
І на "офісі" дадуть героя-клерка,
Перший скаже: "дякую, синок"...
І ні клопотів не буде, ні податків,
Буде човник наш дірявий десь плисти,
Хтось по ниточці збиратиме на латку,
Щоби ще раз в цьому світі прорости.
* * *
"Те, що намарилось - буде,
Збудеться все - до кінця"
Л.Талалай
Час іде квапливим бедуїном,
Шморгає лозинкою хребти,
Ранній травень, пізня Україна,
І середньої дозрілості їй ти.
Дзвін металу, степу дика пісня,
Тінь на камені і келишок вина,
Йде пустелею пісків старий провісник,
Хто йому цей травень, ти й вона?
День скидає сідла із верблюдів,
Сіль з чобіт витрушує доба,
І шипить піщинка нашим людям,
Буде радість, кінчиться журба.
* * *
Зацвітає соняшник медами,
Пахне ранок сонячний пергою,
Вулик, наче древній Далай-лама,
Перед третьою, не гнеться, світовою.
Він стоїть у мене на городі,
Гордо дахом дивиться у небо,
Де замовкли комплекси й заводи,
Рій гуде вчепившись жалом-нервом,
В грунт святий, що з діда і прадіда,
Світ кормив із глиняної ложки,
Зацвітає соняшник у відрах,
День качає... значить переможемо.
