Олександр Лазарєв, бард, керівник та засновник “Театру авторської пісні”, ініціатор і натхненник бардівського руху на Долинщині. В своєму блозі розповідає, як прожив перший рік війни. Гадаю, що багато людей читаючи його спогади будуть порівнювати зі своїми, бо надто свіжі і болісні ці спомини для кожного.
В дитинстві мріяв стати артистом або журналістом
Про війну наше покоління 50-х знало з книжок, фільмів, та розповідей батьків. Батьки мої Іван і Дарія переїхали в Кривий Ріг з козацького села Миколаївка Казанківського району, коли мені було 4 рочки і часто-густо на свята збирали у нас гучні компанії, де співали українські пісні та пісні воєнних років. І пісня потихенько пускала в моїй душі паростки творчості.
Ми з хлопцями гралися тоді у війну і не думали не гадали, яка це страшна іграшка.
Навчався я в середній школі №9 на Валявці і вже там в молодших класах почав писати вірші. Закінчив музичну школу № 9 по класу баяна. З дитинства мріяв стати артистом, журналістом. Після школи хотів поступити в Київський театральний інститут, та не судилося. Став інженером-будівельником, бо батько працював в БУ №3 «Криворіжжитлобуд».
Але з роками все про що мріяв – збулося. Написав 9 книжок і сцена для мене стала – другим домом.
Великий вплив на мене, в духовному плані, справила моя бабуся по мамі - Параска Омелянівна Бульба, яка пережила дві голодовки і війну. Людина глибоко віруюча, яка не вміла ні читати, ні писати, але знала безліч народних приказок і бачила на багато років вперед. Вона називала радянську владу «бляцькой» і ще тоді казала, що колись нами буде правити Америка. Її розповіді, філософія життя, бувальщина переселилися в мої книжки, як добра пам'ять для моїх дітей і онуків.
Український степ
Чому радянську владу вона називала на букву «б», я зрозумів тільки в період розпаду Союзу, коли побачив продукт розпаду – «совецького чєловєка», якого виростили комуністи за 70 років в порівнянні з тими людьми, які приїхали будувати КГЗКОР з п’яти країн західної Європи.
На будівництві в Долинській побачив прірву між європейцями та радянськими людьми
Протягом п’яти років у Долинській я, начальник відділу УКБ КГЗКОРу з житлового будівництва, тісно співпрацював із зарубіжними і нашими будівельниками - одні пунктуальні, відповідальні перед собою і богом, інші - з молотком і зубилом, навпрошки степами, хотіли побудувати комунізм. Вірили здебільшого в світле майбутнє, а віра в бога за роки радянської влади практично звелася нанівець.
Ті, що не хотіли вірити в дєло Лєніна в тюрмі народів, тисячами проходили сибірську каторгу, розсівалися по Союзу, і плодили собі подібних. Коли людина зомбована, і в неї немає ні клепки в голові, ні бога за пазухою, і до того ж пусті кишені - вона стає подібна хижому звіру, її можна втягнути в будь-яку авантюру.
Після розпаду Союзу цей процес озвіріння набрав колосальних обертів. Я це добре знаю, про це писав у книзі «Любов і біль», бо мій брат пройшов 12 років сибірського «Краслагу» і вийшов звідти кілером. Він міг убити людину, як раз плюнути, за пляшку горілки, тільки покажи кого. І не важливо, хто перед ним - брат чи мати.
За останні тридцять років в Росії виросло ціле покоління таких кілерів і тепер цим путлерівським виродкам дають зброю і випускають на волю, як голодних псів, полювати на людей в степах України. Після них на нашій землі залишаються згарища. Це новий безмозглий біоробот і нова зброя Росії.
Що приваблює цих безбожних хижаків – запах наживи, а що зупинить? Тільки ЗСУ і смерть. Рашисти тільки тоді перестануть сюди лізти, коли будуть боятися України, як трансформаторної будки.
Поети - то пророки, до них варто прислухатися
Я писав про те, що влада олігархів доведе нас до війни, але не вірив в неї до тієї хвилини, поки не почув промову рашистського президента, коли він відкритим текстом пообіцяв показати нам, що таке «декомунізація».
Більшість українців теж не думали, що в наш час можливі такі нечувані звірства з боку сусіда. Але це можна було спрогнозувати нашим політикам, якби вони думали не про себе, а про країну.
Хочеш миру – готуйся до війни. Скільки поколінь українців страждали від російської навали, але висновків не робили. 100 років назад росіяни газовими снарядами обстрілювали Київ. І що? Десять років назад в книжці «Барди на «біс» я описував гарячу дискусію, яка розгорілася між мною та упорядником бюлетеня авторської пісні Петром Картавим. Я вважав недоцільним на головному сайті авторської пісні України мати за епіграф слова Івана Малковича:
І ніде, і ніщо: сто століть
Мої очі літопис читають.
Цей народ не встигає дозріть,
Мов абортом його виривають.
– Хто може загрожувати нам? - запитав я Картавого.
А Картавий і Малкович таки були праві. Оцей катрен повинен стати епіграфом до кожного шкільного підручника літератури. Ці слова повинні бути, як щеплення від забуття для нашого народу, щоб ніколи українські діти не вмирали від бомб рашистів.
Я згадав ці слова, коли попав на майдан, коли побачив, як люди палять людей. Коли підіймаєш руку на бога, а людина це частина бога - треба завжди пам’ятати, Бог таких речей не пробачає - із іскри спалахне полум’я. Деградація і вседозволеність - це шлях до хаосу.
Коли займаєшся творчістю, викристалізовується певний порядок мислення і поведінки. Коли шукаєш Істину, то багато уваги приділяєш душі людини, бо вона там. Поети і письменники колупаються в душах до помутніння в мізках.
За декілька років такої праці ти стаєш зовсім іншим. Люди, які створили себе зі слова і думки, стають непримиренними ворогами хаосу. Катрени, які вони створюють – то своєрідні ключі до виживання народу. Поети, такі, як Малкович, то - пророки, періодично видають свої прогнози. Тільки нікому вони не потрібні і ніхто їх не згадує, доки не клюне смажений півень.
Про війну почав писати і я
Війна принесла в наше місто біль, тривогу, страх, але не вбила в наших душах віру в перемогу. Багато поетів і бардів почали писати про війну. Написав і я.
З усього того, що я читав в соцмережах, сподобався мені вірш Василя Головецького. Знайшов на його сторінці ще один, який став приспівом. В моїй обробці його текстів народилася пісня
«Я не кину тебе Україно!»
Слова Василя Головецького
Музика Олександра Лазарєва-криворізького
Прилетів журавель – а гнізда вже нема,
І бабусі нема, і хатина – руїна,
І весна витирає сльозу крадькома,
І якась не така, як завжди, Україна.
Причитання сирен, на пожарищах - дим,
Вогневиця снарядів, біда безупинна…
І притих журавель на подвір’ї старім,
Зажуривсь: «Та чи ти ж це, моя Україно?!
ПРИСПІВ:
На мене впали з вишини
Одним об’єднаним ударом
Солодкі пахощі весни
З війни нестерпним перегаром.
Життя і смерть, надія й страх,
Зневіра й мужність неозора.
Я волелюбний, гордий птах
Лишивсь безхатченком надворі.
Може, краще тікати мені звідсіля
І за море летіти, допоки не згинув?
Тільки - як же втечеш: хоч й велика земля,
А Вкраїна – одна! Лиш одна Україна!».
Раптом з неба – ячання нового ключа!
Журавель усміхнувсь молодій журавлині
І гніздо на калині мостити почав,
І сказав: «Я не кину тебе, Україно!»
ПРИСПІВ:
І цей підсніжник під вікном
Такий тендітний, синьоокий,
Немов, який казковий гном,
Неначе мій пароль у спокій -
Під голосіння злих сирен,
Поперед обстрілом нервовим,
І тихе сонечко, ген-ген,
Сіда за обрій калиновий.
Брідж:
І я – не я, і світ – не світ,
І знов повітряна тривога…
А голубенький первоцвіт –
Зорить, як сині очі Бога!
4.04.22 Житомир-Кривий Ріг
Пісня «Я не кину тебе, Україно!» після нового року була першою квіткою, яка зійшла в моїй душі, потім знову наступило якесь оціпеніння і тільки, коли ЗСУ пішли в наступ, одна за другою почали народжуватись нові. Це непоганий плюс до тих 316, які вже є.
Все, що ми пишемо – проходить спочатку через серце , а потім через сцену «Театру авторської пісні», який ми заснували з Надією Косяк в Кривому розі 10 років тому. Через цю громадську організацію за ці часи пройшло понад 80 криворіжців, які прагнули донести до людей своє мистецтво і стати на більш високий духовний щабель.
Зі «старожилів» в клубі залишилися: Леонід Талалайченко, Емілія Мельник, Надія Косяк, Геннадій Гребенюк, Євген Касьян, Лариса Рукавець, Людміла Метик, Світлана Сафонова, Марія Підгорна, Сергій Большенко, Олександр Ломовський, Ірина Ендрексон, Надія Турчанінова, Олег Пономарьов. Це своєрідний фундамент театру.
Колектив постiйно поповнюється новими гучними іменами, авторами, якi недавно ще не вмiли правильно тримати мiкрофон, але бажання творити i бути почутими надихає iх на новi звершення. Все частiше глядачі аплодують: Марині Булгаковій, Миколі Олексієнку, Свiтлані Кашель, Артему Ягодці, Василю Артеменко, Роберто Рiччо, Лані Камко, Анатолію Хохлову.
Сьогодні вони пишуть і співають про війну. І вже не тільки зі сцени нашого клубу, але частіше й в прямому ефірі студії «1-го міського».
“Театр авторської пісні” під час війни
На базі клубу ТАП проводимо три фестивалі; один з них міський – «Барди Рудани». В 2022 році всі вони проходили в режимі онлайн. Володарями гран-прі першого конкурсу стали барди Леонід Талалайченко і Марія Михайличенко. В онлайн-конкурсі «Човникова станція» гран-прі взяла автор Світлана Сафонова з піснею «Журба за Україною». Мені приємно було вручати їй кубок Кривбасу імені Геннадія Дубініна - мого талановитого вчителя, який теж в свій час проводив конкурс баяністів «Кубок Кривбасу». А в онлайн-конкурсі «Пам’ятник Полубоярцеву» з піснею «Остання роль» переміг Леонід Талалайченко. Спеціальний приз імені долинського мера Сергія Івановича Зеленокорінного отримав Артем Ягодка, приз імені Михайла Прохницького отримала Поліна Нагаєць, приз імені Лілі Панасенко і Олени Ігнатенко отримала Лариса Рукавець. У всіх конкурсах перше місце посіла авторка Ірина Ендрексон, яка нещодавно презентувала пісню «Прифронтова» про героїв-хлопців з Кривого Рога.
Ми не забуваємо нашого друга – народного артиста України Володимира Полубоярцева. Завдяки небайдужим криворіжцям - прихильникам його таланту - зібрали на благодійних концертах 9 тисяч гривень і своїми силами в липні 2022 року Геннадій Гребенюк, Олег Пономарьов, Олександр Лазарєв, Володимир Косяк, Ігор Альончик, Володимир Колесник виконали благоустрій гранітом по бетону на його могилі.
Я нещодавно закінчив рукопис першої книги, яка називається «Театр авторської пісні і Володимир Полубоярцев». Це своєрідний пам’ятник, який залишиться про нього для прийдешніх поколінь. Бо ми хотіли поставити йому справжній пам’ятник на артмайдані, але війна внесла корективи. Також хочу написати другу книгу, де показати історію міського драмтеатру, життя його акторів, а центральною фігурою в ній буде Володимир Полубоярцев.
З недавніх пір ТАП став не тільки джерелом натхнення для криворіжців, але й інструментом для надання благодійної допомоги. Напередодні війни ми зібрали чималі кошти для проведення операцій на оці барду Сергію Большенко. Надали фінансову допомогу криворіжцю та його побратимам, бійцю тероборони Сергію Сидоренко, збирали кошти на слуховий апарат нашому побратиму по концертній діяльності - музиканту, аранжувальнику Сергію Пахомову, біля якого в бою розірвалася міна. Він неодноразово був членом журі наших фестивалів, а тепер служить командиром взводу в теробороні.
Завдяки тісним зв’язкам з українськими волонтерами асоціації «Je suis Ukraine» ( «Я – Україна») у Франції, організатором і активісткою якої є моя донька Світлана, ми переправили 20 кілограм ліків на окуповану територію в село Красне.
Волонтерство
Восени цього ж року я спеціально відвідав доньку, щоб за два місяці написати книжку про діяльність цієї організації. На той період вони уже зібрали і відправили на Україну понад 10 тон гуманітарки.
Мені пощастило зустрічатися і з українцями, і французами, які не мислили себе без конкретних дій, які б наближали нашу перемогу. Завдяки спілкуванню з ними, завдяки їх енергетиці, емоційній складовій - за цей час писалася ще річна норма – 15 пісень.
Від себе не втечеш
Маршрут на захід - уже такий знайомий.
Тягну три сумки, як верблюд - не знаю втоми.
Від звичного життя кудись тікаю,
Але від себе не втечеш -
Я точно знаю.
Життя мігранта - надзвичай складне в «неволі».
Не так-то просто, бог зна де, шукати долю.
Не так-то просто все спочатку починати.
Забути те, що не дано нам забувати.
Приспів:
Не буде щастя нашій тут родині.
А ми розлізлися, як миші по Землі.
Не буде щастя неньці Україні,
Допоки будуть править злодії і москалі.
Нема нам волі - де немає України.
Немає щастя українцям без родини.
Тут ностальгія по кусочку серце крає.
Без України - українець пропадає.
Не вміють волю українці шанувати -
Позапускали москалів до своєї хати,
А ті тепер тут «дурака включають»
І українців з України виживають.
Приспів.
Але я вірю, що попри всі негаразди та складнощі простий народ України переможе, ввійде в Євросоюз і НАТО, бо нам допомагає весь світ. Рашисти допоможуть нам позбудимося більшої частини москалів, інші самі передохнуть. Америка допоможе відсторонити злодіїв при владі. Мир та злагода повернуться на нашу землю. Корумпована влада нарешті напише один закон для всіх і створить умови для заробітку і процвітання простого народу, а не тільки для входження в Євросоюз України. Повернуться в свої домівки наші діти і щасливі співатимуть на наших фестивалях про перемогу. Вірю, що наша найкраща пісня, ще не написана! Що-що, а це обов’язково станеться! Слава Україні! Слава героям!
04.02.2023
