Того вечора 26 грудня 2023 року на залізничному вокзалі Херсона перебувало понад 140 пасажирів евакуаційного поїзда, що мав відвезти їх до більш безпечного місця. Та зненацька розпочався артилерійський обстріл вокзалу, люди кинулися до сховищ. Черговим поліціянтам дуже важливо було організувати евакуацію людей до безпечного місця, так щоб не утворилося великого скупчення біля входу. Всіх цивільних в той день вдалося врятувати, кілька чоловіків серед поліціянтів та рятувальників отримали поранення. А лейтенант поліції, долинчанин Ігор Місюня навіки залишився при вході до сховища.
З молодшим братом були найкращими друзями
27 березня 1994 року в родині Люби та Миколи Місюні народився синочок Ігорьок. Батьки пишалися сином, бо ріс він гарним, чуйним, кмітливим, старанним помічником для них від самого дитинства. Родина проживала в селі Лаврівці на Долинщині.
Коли народився в нього братик Максим, то Ігор став для нього і нянькою і найкращим другом, за словами мами Люби Місюні, між дітьми ніколи не було ревнощів, суперечок чи непорозумінь. “Ніби однією ниточкою були зв’язані, завжди один за одним тягнулися, - пригадує жінка. - Начебто і різниця між ними 3,5 роки, я боялася, що Ігорьок тягнутиметься до старших дітей і дружба з молодшим його не цікавитиме та обтяжуватиме. Але брати від самого малечку були насамперед найкращими друзями один для одного”.
Тут же в Лаврівці жили й бабуся з дідусем і навіть прабабуся. Тато для хлопчиків був головним авторитетом - багато в чому хлопці наслідували йому. “Як підросли, то душа раділа від того, як поруч з батьком виходять два сини сіно косити чи ще якусь роботу чоловічу робити, - згадує мама. - Обожнювали бігати до своїх бабусь, бо й там потрібна була їхня допомога, а потім частувалися смаколиками та слухали розповіді прабабусі про її молодість, про історії рідного села. Мені такого бабуся, як я була малою, не розповідала, можливо побоювалася, бо ж часи інші були. А хлопцям то дуже цікаво було, багато питань ставили, потім нам з батьком переповідали. А ще бабуся навчила Ігоря вишивати, непогано в нього це виходило і я зберігаю кілька серветок вишитих руками мого сина”.
В селі багато стареньких людей одиноких проживає, тож в школі заведено так було, що учні ходили до таких людей та допомагали їм щось робити по господарству. І Ігорю дуже таке заняття до вподоби було. Крім того, що дров нарубає, в хаті поприбирає, води принесе, любив ще й поспілкуватися зі старенькими і їм то вже яка радість була побазікати з допитливим хлопчиком. Тож багато гарних та добрих слів про Ігоря та Максима говорили односельці батькам.
“Він ніби весь загорявся від того, що комусь потрібна допомога. І не міг спокійно всидіти на місці, доки він тієї допомоги не надасть, - згадує Любов Місюня. - Дуже вони з Максимом любили на березі халабуди та курені будувати. Якось сусідські хлопчаки на покрівлі старого сараю з сірниками гралися, догралися, що солома загорілася. Вони самостійно погасили, але ж розуміють, що шкоди наробили й від батьків за це їх очікує покарання. Ігоря з ними не було, але він їх переховував потім у своїй халабуді. І от дивлюся я що щось дивне з моїм сином коїться. Немає його, немає у дворі, потім з’явився, але якийсь насторожений. Тільки но я десь відвернулася - він знову зник. Через якийсь час з’явився і так кілька разів. Тож прослідкувала за ним до самої халабуди. А він тим хлопцям бутерброди з дому носив та компот. Поговорила я з бешкетниками, вмовила, що все одно треба йти додому та покаятися перед батьками, запевнила, що піду разом з ними та сама почну розмову з того, що вони добре усвідомили свою провину і більше нічого подібного з ними не трапиться. А сама думаю, що який же в мене син добрий товариш - не покинув своїх друзів у біді. Можливо не знав, як то правильно їм допомогти, але й не відвернувся”.
Сім'я Місюні
В школі та в коледжі навчався на “відмінно”
В школі хлопчик навчався на “відмінно”, активним був в усіх шкільних заходах, захоплювався спортом. Коли дев’ятирічку в Лаврівці закінчив стали разом з батьками міркувати про те, куди на навчання податися. Ігор дуже любив спорт, тож вирішив стати вчителем фізкультури та вступив до Олександрійського педагогічного коледжу.
Коледж закінчив з червоним дипломом, весь час отримував підвищену стипендію, крім фаху вчителя фізкультури ще додатково вивчав і викладання інформатики. Подобалося йому працювати з дітьми й коли проходив практику в дитячому будинку, що в Пантаївці, розповідав батькам, як завжди діти раділи його урокам. “Говорив, як шкода йому дітей, що ростуть без батьківського піклування, як йому добре з ними працювати, - згадує мама. - Та ще те, що він завжди старався принести на урок якихось смаколиків, бо ж немає у них рідних, які б пригостили їх”.
Закохані
На врученні диплома Ігорю вручили ще й листівку на якій крім звичайних напутніх слів та побажань, говорилося, що коледж з радістю прийме на навчання його дітей.
Під час навчання Ігор працював на різних підробітках, де вдавалося влаштуватися студенту. Все тому, що не хотів залежати від батьків. На той час він вже зустрів своє кохання - дівчину Катю, яка теж вчилася в Олександрійському коледжі на вчителя молодших класів, але на молодшому курсі.
Катя розповідає, що Ігор їй відразу сподобався, а коли ще й почав до неї знаки уваги приділяти, то подружки їй трохи заздрили. Адже такий хлопець: добре вихований, спортивний і нарешті просто красень, а в педагогічному коледжі хлопців і так небагато. Ігор дарував дівчині квіти, запрошував на зустрічі, пізніше на побачення. Дуже любив вірші, багато з яких декламував напам’ять, багато читав і вмів майстерно переказувати прочитане, з ним їй було завжди цікаво.
Після закінчення коледжу молодята побралися, сталося це у 2015 році.
Їхні батьки спільними зусиллями придбали для молодої сім’ї будиночок в Долинській, бо знайти в сільській місцевості роботу відразу для двох вчителів нелегко. Робота для вчителя фізкультури в місті знайшлася, кілька місяців Ігор працював в долинській школі №1.
В поліцію пішов за покликом душі
“Але якраз у 2016 році оголосили про набір до нової поліції, - розповідає дружина Катя. - І він загорівся цією ідеєю. Тут ще один знайомий розповів, що теж хотів долучитися до поліції, але не пройшов по конкурсу. Мені дуже не хотілося, щоб він змінював роботу, тому що, у нас щойно народився наш син Єгор. Для роботи в поліції ще потрібно попередньо навчання пройти протягом чотирьох місяців, а мені одній з маленькою дитиною буде дуже тяжко”.
Та Ігоря було марно відмовляти - він вже бачив себе лише в поліції. Успішно пройшов ретельний відбір та 4 місяці навчання в Кропивницькому. Катрусі з дитиною допомагали батьки як з однієї сторони, так і з другої. Коли чоловік повернувся з навчання, сину вже виповнився рік.
І розпочав роботу в складі поліції Долинщини, головне, що це йому подобалося. Прийшов він сюди не заради високих стабільних заробітків, а за покликом душі. Як розповідає його колега Владислав Троянський, Ігор був дуже відповідальним співробітником, кожну свою справу доводив до логічного кінця, ніколи такого не було, щоб хтось ще “хвости” за ним доробляв. “Його наполегливості та цілеспрямованості можна було позаздрити, нечасто таких людей зустрічаєш. В нашому колективі він був таким собі “вогником”, який приходив на роботу завжди з усмішкою, підбадьорював всіх вдалим жартом. Потрібно комусь допомогти - Ігор завжди перший пропонує допомогу, - пригадує Влад. - Але я ніколи не пам’ятаю випадку, щоб він сам звертався за допомогою. Свої всі проблеми завжди намагався владнати самостійно.
Гарним спортсменом був, будь-які спортивні змагання не обходилися без нашого Ігоря, відстоював команду поліції Долинської”.
Для того, щоб мати перспективу просування кар’єрними сходами в поліції, необхідна була відповідна освіта. Заочно чоловік вступив до Київського університету на спеціальність “правознавство”. Диплом отримав у 2020 році.
“Дуже гарною сім’єю були Ігор з Катрусею, та ми ж з батьком так і наставляли своїх хлопців, що якщо вже почали зустрічатися з дівчатами - то готуйте себе до серйозних відносин та створення сім’ї, - розповідає пані Люба. - Скрізь Ігор старався встигнути й вдома ремонт робили та подвір’я своє таким квітучим та затишним облаштували. І до батьків на вихідні приїздили, щоб допомогти нам чи сватам. Дуже вони любили нам сюрпризи робити. Ще з дитинства, пам’ятаю, традиція в нас була на всі свята, дні народження робити листівки власними руками. Спочатку я їм допомагала, потім підросли та вже самостійно робили. Пам’ятаю, як вранці, тільки но прокинулися і біжать до нас, щоб вручити ту листівочку та привітати. А дорослими стали, то буває телефоном з ними розмовляєш, говориш, що давно не бачилися, мовляв, може приїдете на вихідні. А він відповідає, що ніколи, роботи багато. Ввечері чуєш, що машина біля наших воріт зупинилася, виходиш надвір - а там вже діти приїхали. Ось вам сюрприз, який не чекали!”
Повномасштабне вторгнення
Люба Місюня пригадує, що про повномасштабний напад росії дізналася з телефонного дзвінка Ігоря. Від першого дня вторгнення чоловік чергував на блокпосту в Гурівці, Катрусю з Єгором батьки забрали до себе в Лаврівку.
У вересні 2022 року його підвищили у званні до лейтенанта. Коли серед поліції оголосили набір до зведених загонів для підтримки правопорядку на деокупованих територіях - Ігор Місюня відгукнувся одним з перших. Бо вважав, що там він наразі потрібніший.
17 листопада 2022 року у їхній сім’ї народився другий син - Захар, 18 листопада Ігор відвідав дружину в пологовому будинку, потримав синочка на руках, а вже 19 листопада у складі зведеного загону поліції поїхав до звільненого Херсону. Всі рідні дуже хвилювалися та молилися за сина, онука, брата, чоловіка і татка.
Тут він ніс патрулювання по місту, проводив перевірки, брав участь у рятувальних операціях після обстрілів. А обстріли у цьому місті були щодня. Пані Люба розповідає, що її сестра з Миколаєва кілька разів відвідувала свого племінника в Херсоні, телефонувала сестрі та розповідала, як добре до нього тут відносяться люди, як приємно було їй спостерігати за Ігорем, коли він надавав допомогу літнім людям, розмовляв з дітьми, які біля нього крутилися майже постійно.
Пан Василь Добровольський, колега Ігоря розказує, що часом доводилося юнака притримувати, щоб не ризикував власним життям даремно: “Одного разу приїхали ми на виклик після обстрілу до одного з коледжів міста. Там поруч приватні будинки й осколком перебило газову трубу. Вискочив нам назустріч літній чоловік, можливо з контузією, щось кричить, але незрозуміло що. Ігор подумав, що хтось там всередині знаходиться і потребує допомоги та й кинувся до того будинку прямо під охоплену полум’ям трубу. Я його вхопив за шкірку, мовляв, не поспішай, давай спершу дядька вислухаємо. А чоловік просто хотів попередити, щоб не йшли до будинку, бо горить газ і може статися вибух”.
Після трьох місяців перебування в Херсоні, Ігор приїхав додому, не міг натішитися своїми синами. Рідні сподівалося, що на цьому вже скінчилися їхні тривоги, але Ігор знову почав готуватися до відрядження у Херсон - міста, що опинилося на лінії ворожих обстрілів. Не міг він спокійно сидіти вдома, бо йде війна і його досвід та вміння дуже потрібні людям, що живуть під щоденними обстрілами.
Друге відрядження тривало 5 місяців, знову на короткий строк приїхав додому і батьки вмовляли, щоб хоча б зиму перебув їх син вдома з сім’єю. Але знову вмовляння були марними. Ігор поїхав.
Патрулювання на вокзалі
Цього разу його перевели патрулювати залізничний вокзал міста. Служба тут здавалася спокійнішою, Ігор знаходив хвилинку, щоб кілька разів на день зв’язатися телефоном з дружиною, почути голос один одного та владнати якісь побутові проблеми. “Я навіть заспокоїлася вже, він перебував там в нормальних комфортних умовах: було де прийняти душ, зварити поїсти та інші побутові дрібниці, нестачу яких починаєш цінувати, коли знаходишся далеко від дому, - розповідає Катя Місюня. - Там не було якихось екстрених викликів, відчергував свою зміну і можеш відпочивати. До того фатального дня і сильних обстрілів вокзалу під час підготовки до відправлення потягів та великій скупченості пасажирів там не спостерігалося”.
За словами колег, під час свого чергування більшість проблем розв’язував самостійно, із-за дрібниць командира не відволікав. Напарник Василь Добровольський пригадує, що Ігор не зважаючи на його молодий вік, був досвідченим співробітником. Наркоманів та дрібних закладників вираховував з першого погляду і коли патруль зупиняв тих типів для перевірки, то при огляді у них стовідсотково виявляли заборонені речовини.
Працівники вокзалу після загибелі її сина телефоном розповідали мамі, що коли на чергуванні бачили Ігоря, то були впевнені, що нічого поганого тут не станеться, бо його пильний погляд чітко вираховував від кого з відвідувачів вокзалу можна очікувати неприємностей.
“Ваш син - справжній Герой”
“Того дня, 26 грудня 2023 року я приїхала до Каті з дітьми. Катруся збиралася до Ігоря в Херсон, щоб зустріти з чоловіком Новий рік та кілька днів побути поруч з ним. Готували та випікали різні домашні смаколики для Ігоря та його колег, - пригадує мама. - Їхати вона мала нічним поїздом. Зранку він поговорив телефоном з Катею, зі мною, телефонував ще в обід. Ввечері мені моя мама зателефонувала, сказала, що Ігор їй сьогодні аж 4 рази телефонував і говорив, що дуже сумує за нею. Вже після сьомої вечора дивлюся, що Катя схвильована дуже, бо Ігор чомусь не телефонує. Сама не наважувалася набрати його, бо знає, що він на чергуванні й відволікати його особистими справами не можна. Зрештою не витримала - побігла до знайомих, колег Ігоря з поліції, що неподалік жили - можливо вони щось знають. А коли бігла, то зустріла тих знайомих, які якраз і йшли до неї додому, щоб повідомити страшну звістку - Ігор загинув при обстрілі вокзалу”.
“Я до цього часу не можу в це повірити, - плаче Катя. - Все думаю, що сталася якась страшна помилка й от-от чоловік мені зателефонує. Дуже дякую всім колегам Ігоря, ми від них отримали потужну підтримку, як моральну, так і матеріальну”.
Пан Василь розказав, що 26 грудня 2023 року він чергував на херсонському вокзалі. До вирушення готувався евакуаційний потяг, на вокзал прибували пасажири. Це були люди не лише з Херсона, а й з навколишніх сіл, які постійно піддавалися обстрілам. Переважно діти, жінки, люди похилого віку. Багато пасажирів мали при собі клітки з домашніми тваринами. “Раптом пролунав зовсім поруч один вибух, за ним другий, черговий по гучномовцю закликав всіх людей спуститися до сховища, - пригадує події того фатального вечора Василь. - Пасажири кинулися до сховища, поліціянти та рятувальники стали допомагати людям спуститися та регулювати, щоб біля входу не утворилося скупчення, щоб в паніці когось не збили й не затоптали. Ми з Ігорем контролювали один із входів до сховища, допомагали дітям та літнім людям. Останнім спускався військовий, немолодий вже чоловік, але він дочекався поки зайдуть всі цивільні. В нього були дві величезні сумки, ми їх ледве заштовхали до дверей. Ігор ще вискочив на хвильку глянути чи не залишився хтось зовні. І в ту хвилину, коли він заходив до дверей сховища зовсім поруч пролунав вибух. Осколками від артилерійського снаряда лейтенант Ігор Місюня отримав поранення несумісні з життям”.
Пані Люба пригадує, що кілька днів, врятовані її сином люди, пасажири евакуаційного потяга та працівники херсонського вокзалу писали їй слова вдячності за сина. Адже їхні життя було збережено саме завдяки йому та всім черговим поліціянтам і рятувальникам, що попри небезпеку, добросовісно виконували свої обов’язки та рятували людей. “Ваш син - справжній Герой, не знаємо, що б з нами могло статися, аби не він”, - так писали жінці зовсім незнайомі їй люди.
27 березня Ігорю мало б виповнитися 30 років, наразі йому навіки залишиться тільки 29. Маленький Єгор мріє теж про те, що стане як тато - працюватиме в поліції й обов’язково в Херсоні.
На жаль, війна забирає життя наших найкращих захисників, справжніх чоловіків. Колектив Долинського відділення поліції оточили родину загиблого колеги турботою та піклуванням.
“Ми просто відчули себе частинкою великої родини, - говорить пані Люба. - Дуже дякую всім колегам Ігоря, які нам допомагають та здійснюють маленькі мрії Ігорькових синів, бо їх тато вже не зможе їх ніколи здійснити.
Пишаємося своїм сином, але нестерпно боляче усвідомлювати, що немає вже нашого Ігорька з нами. Світла пам’ять про нашого синочка назавжди залишиться в наших серцях. Як же сумно, боляче та важко жити без тебе, наш Янгол, наш Герой!”.
