Завжди усміхненим запам’ятався Микола своїм друзям, знайомим, однокласникам. Цей чоловік вмів підбадьорити, підняти настрій, повернути віру в краще майбутнє. Він завжди відчував відповідальність за своїх підлеглих і рятуючи їхнє життя дуже часто ризикував власним.
Дитинство пройшло в Петрокорбівці
31 січня 1974 року в селі Петрокорбівка Новгородківського району в сім’ї Стефанії та Федора Шепеленків народився син Микола. Пані Стефанія, його мама, згадує, що ніколи не мала проблем із сином - він ріс слухняним та відповідальним хлопцем. Ніколи й вчителі не скаржилися на нього, Коля завжди брав активну участь у житті класу
Однокласниця Тетяна Батитель розповідає, що Миколка був дуже життєрадісним хлопчиком, жвавим, повним енергії. “В школі ми дуже багато їздили в різні туристичні поїздки, - згадує Тетяна. - Тоді ще колгосп був в нашому селі й школярів частенько залучали до збору врожаю та інших сільськогосподарських робіт. Проте і туристичні поїздки на канікулах нам теж часто влаштовували. Ми багато де були: Чернівці, Карпати, Асканія Нова. А Колю пам’ятаю дуже життєрадісним хлопчиком. Він однаково з ентузіазмом брався як до роботи, так і відпочивати. Був таким живчиком, який нікому не давав сумувати чи розкисати, природженим лідером, який згуртовував дітей навколо себе”.
Класна керівниця Галина Іванівна Степанюк пригадує, що Коля часто називав її “наша мама” і після закінчення школи обов’язково поздоровляв її на всі свята: “Не забував він своїх вчителів, нашу школу. Виріс він в дуже хорошій сім’ї, батьки були простими робітниками, роботящими, ввічливими дуже відповідальними й такими ж виховували своїх дітей”.
“Скільки я його пам’ятаю, - ділиться споминами інша вчителька Марія Василівна Буйволенко, - то не бачила, щоб на його обличчі не було усмішки. Завжди він повний енергії й позитиву. Якщо траплялося щось в класі - хтось щось не поділив, хтось когось образив. Різне буває між дітьми, але Коля щоразу підлітає і всіх починає мирити.
Пам’ятаю, що в одного з учнів помер тато. Мама його з дітьми вийшли на город садити картоплю, Коля те побачив і відразу всьому класу запропонував допомогти їм. Мені навіть незручно було від того, що така ідея не мені першій в голову прийшла. І водночас радісно від того, яке чуйне та добросердечне покоління виховуємо”.
Мама Стефанія розповідає, що з дитинства Миколка по господарству батькам допомагав, навчався непогано, від вчителів зі школи були лише гарні відгуки про сина. Після закінчення дев’ятого класу - навчався у Кропивницькому, здобув професію токаря. “Далі була армія, як повернувся з армії, - згадує пані Стефанія, - ми вже до Долинської переїхали й він тут на роботу пожежником влаштувався. Нас батьків завжди підтримував, допомагав, часто вони родиною нас провідували, не забували”.
Пані Тетяна розповідає, що вже після закінчення школи її родина і сім’я Миколи Шепеленка переїхали до Долинської, тож шкільна дружба продовжувалася: “Мій чоловік і Коля працювали разом в пожежній частині. Він охрестив нашу дитину і став кумом”.
Сім’я
Антоніна Шепеленко, дружина Миколи, розповіла про те, як зустрілася з майбутнім чоловіком: “Мені на той час було 22 роки, Колі - 28. Всі друзі й подруги в нашому оточенні мали вже сім’ї. Ми вперше зустрілися на одній із вечірок, куди нас запросили спільні знайомі. Якось так сталося, що ми майже одразу сподобались один одному. Попри те, що характером ми досить різні, але знайшлися спільні теми для розмови”. Скромну і сором’язливу Тоню Микола вразив своєю делікатністю, вмінням відчувати що їй подобається, а що може дратувати, він був цікавим співбесідником, весь час жартував, постійно був в центрі уваги компанії. “Ми не зустрічалися з ним довго, - згадує жінка. - Якось відразу зрозуміли, що підходимо один одному, разом ми прожили майже 21 рік і я жодного разу про це не пошкодувала”.
У кожній сім’ї бувають періоди як щастя, так і горя та невдач. І якщо радість та щастя переживаються разом легко та приємно, то біль і горе часом вносять розлад в гармонію сімейних відносин. “У нас був дуже складний період, - ділиться спогадами жінка. - Коля не дозволив мені впасти в депресію, він змусив повірити у свої сили, в наше майбутнє. Якби не його підтримка - я б не знаю, як би я пережила той час”.
В сім’ї Шепеленків народилося двоє дітей: донька та син. Чоловік 22 роки пропрацював в пожежній частині міста і звідти вийшов на пенсію. Адже пожежники, як і військові та поліція мають право виходу на пенсію за вислугою років. Так, як і у військових там присутня строга дисципліна.
Антоніна розповідає, що чергування в частині були з періодичністю доба через три. Але три доби відпочивати Микола собі ніколи не дозволяв - він постійно знаходив якісь підробітки, щоб забезпечувати сім’ю, підтримувати батьків, щоб його рідні були всім забезпечені. “Коля часто розповідав, як багато він в дитинстві подорожував разом з класом, - згадує жінка, - і постійно старався влаштувати відпочинок і нашій родині. Щоб дітям було що згадати про своє дитинство”.
“А ще Коля все старався спробувати, - розповідає теща Любов Харсун.- Як на морі відпочивали - то він нас на всі атракціони запрошував. Так і говорив, мовляв, все в житті треба випробувати. Дуже він мріяв над морем на парашуті пролетіти й всіх вмовляв спробувати політ над морем: і дітей, і мене, і Тоню. Та всі відмовилися, а сам він не звик, щоб ось так на відпочинку сім’єю десь розважитися одному. Я б може й погодилася - та плаваю погано, тому не наважилася”.
Пані Люба говорить, що Коля для неї завжди був як рідний син. Ніколи між ними не було ніяких непорозумінь, як потрібно - то тільки скажи й Коля відразу на допомогу прийде.
22 роки роботи на одному місці
Володимир Шмигаль розповідає, що тривалий час працював з Миколою Шепеленком: “Він після армії відразу влаштувався до нас на роботу. Я на той час виконував обов’язки начальника караулу. Це дуже відповідальний чоловік, дисциплінований, роботящий. Якщо він на зміні - можна бути впевненим, що за будь-яких обставин завдання буде виконаним. Багато чого ми з ним пережили разом - гасили пожежі, розчищали снігові завали, машини витягували з під снігових заметів. Буває, що якісь проблеми, настрій поганий, а він підійде, такий завжди з усмішкою на обличчі, по плечу поплескає і скаже, що все буде добре. Настрій якось підіймається, думати починаєш по іншому.
Це був чоловік з широкою і відкритою душею, ладний з кожним поділитися всім що мав сам. Автівку мав вантажну, то хто б зі знайомих звернувся щось перевезти - нікому не відмовляв. А ще він жив біля лікарні й то бувало, як приїду в лікарню, телефоную чи можна Колю біля твого двору машину залишити. А він відповідає, мовляв, ворота відчиняй сміливо, машину заганяй і ні про що не турбуйся. І таким він з усіма був завжди, скільки я його пам’ятаю”.
Повномасштабне вторгнення
Дружина Тоня згадує, що від початку повномасштабного вторгнення її чоловік кілька днів ходив сам не свій, не міг зосередитись ні на якій роботі. А потім сказав, що вирішив приєднатися до територіальної оборони. То спочатку вони тут поблизу Долинської укріплення будували, чергували. А 7-го березня їх перекинули вже туди, де йшли тяжкі бої - на Луганщину.
Сергій Іващенко познайомився із Миколою при формуванні тероборони в Долинській: “Гарною людиною був Микола, завжди за хлопців переймався, він мав звання сержанта і його поставили командувати відділенням. Командир він, гарний тямучий і хлопці готові за ним іти хоч до самого пекла, бо знали: який би тяжкий бій не був - Микола Шепеленко не дозволить залишити на полі бою жодного трьохсотого чи двохсотого.
На Чернігівщині коли перебували на ротації, один з бійців повернувся з апаратом Єлізарова на руці, Микола віддав йому свій спальник і поступився місцем в наметі. Тоді, на початку повномасштабного вторгнення, не вистачало спорядження, озброєння. Потім почала з’являтися допомога від країн НАТО, але ж потрібно було ще навчитися з неї стріляти. Як тільки Коля бачив якусь нову зброю - то починав її вивчати й намагався все освоїти. Говорив побратимам, що треба вміти стріляти з усього, бо може статися так, що зброя є, а стріляти з неї нікому.
За бійців завжди переймався, відстоював їхні права - кому відпустку надати, хто поранений - щоб виплати вчасно отримували хлопці, щоб всі необхідні документи були оформлені. Міг і в штаб піти, щоб добитися за когось. Ну а що вже поранених він з поля бою скільки витягнув - то вони самі краще за те розкажуть”.
Підполковник Олександр Григор’єв добре пам’ятає, що Микола Шепеленко, позивний “Сєня”, був одним із першим, хто прийшов до військкомату та записався до добровільного формування Долинської тероборони. До обов’язків тероборонівців входила охорона об’єктів критичної інфраструктури, будівництво оборонних споруд, патрулювання міста. “Всього до формування ввійшло 457 чоловіків, з них 112 - це атовці, які мали досвід бойових дій і будь-якої хвилини могли взяти до рук зброю”, - згадує Олександр.
Пізніше, коли ЗСУ зупинили наступ ворога на південному напрямку, з тероборонівців почали формувати бойові підрозділи. І хоч Микола не був в АТО та не мав бойового досвіду - він теж записався добровольцем до 57 окремої мотопіхотної бригади в 17 батальйон рота вогневої підтримки, щоб зі зброєю в руках захищати країну.
Воював на Луганщині
Їхній батальйон спрямували на Луганщину обороняти місто Лисичанськ. Бої там були дуже жорстокі, Миколу призначили виконавцем обов’язків командира підрозділу, часто доводилося командувати й взводом. Хлопці йому дуже довіряли. Не одного з побратимів він витягував пораненого під обстрілами.
Сергій Хуторний пригадує, як вибухом обвалило будівлю, в якій він знаходився разом з братом Максимом. Микола Шепеленко витягнув їх з тих руїн поранених і тягнув ще з одним побратимом до безпечного місця майже два кілометри. “Тож дяді Колі ми життям завдячуємо”, - розповідає хлопець.
Понад два місяці стримували ворога на Луганщині, потім Микола сам став трьохсотим. Зовсім поруч розірвався снаряд і чоловіка засипало землею та породою з терикона. “Розповідав мені, що вже прощався з життям, бо самостійно не зміг би відкопатися, - згадує дружина. - Побратими вчасно встигли відкопати командира та евакуювати до госпіталю”.
Тривалий час лікувався в харківському госпіталі - все тіло було зрешечено осколками. Вже з Харкова на долікування його відправили в Кропивницький, тут була можливість бувати вдома в Долинській, бо госпіталь переповнений пораненими й частково терапевтичні процедури реабілітації можна було проходити в лікарні поруч з домом.
“Я з ним бачився в цей період, - згадує побратим Сергій Іващенко, - бо теж після поранення проходив реабілітацію вдома. Він мені тоді все говорив, мовляв, готуй документи на комісування за станом здоров’я. А сам при цьому готувався повернутися знову на фронт. Та і я себе ще не списував”.
Микола, не дивлячись на те, що після поранення та тривалого лікування загострилися інші проблеми зі здоров’ям: гіпертонія та проблеми з серцем, теж рвався до своїх хлопців. “Він поїхав до Вінниці проходити ВЛК, там Колю визнали обмежено придатним. Тобто, йому можна було служити в тилових підрозділах, - згадує Олександр Григор’єв. - Але він мені зателефонував і сказав, що все нормально, він повертається до свого підрозділу. Я подивився в його документи й побачив, що в нього далеко не все в порядку. Почав вмовляти, щоб ще підлікувався, що повоювати він ще встигне. Але все було марно - думками він був вже поруч зі своїми хлопцями. І через два дні він вже їхав на Чернігівщину, де їхній батальйон знаходився на доукомплектуванні. Потім їх перекинули до Павлограда, а вже в серпні спрямували на Херсонщину. Продовжував приймати пігулки в окопі та водночас воювати”.
Останній бій
“Я дуже сподівалася, що після такого тяжкого поранення, чоловік вже залишиться вдома, - згадує Тоня. - Але він навіть чути нічого не хотів. Думками він був вже там. Телефонувати старався за можливості щодня, або перед тим як вийти на завдання. Бо з позицій вже не можна було зв’язатися. Розповідав, що кілька разів невелика затримка із виходом на завдання, рятувала життя йому та побратимам”.
Загинув Микола Шепеленко поблизу села Сухий Ставок на Херсонщині. “Командування поставило завдання перед підрозділом закріпитися на важливому плацдармі й обороняти цей рубіж, - розповідає Сергій Іващенко. - Сталося це 30 серпня 2022 року. Загинув він, тому що намагався витягнути пораненого побратима. Не боявся нічого, постійно ризикував власним життям заради порятунку інших. Вважав себе фартовим”.
Олександр Григор’єв, керівник спілки ГО “Східний фронт” говорить: “Микола Шепеленко справжній герой. І це без будь-якого пафосу та перебільшень. Я не розумію, чому його навіть посмертно не відзначено нагородою. Шкода, що ми втрачаємо таких людей”.
Антоніна, розповідає, що після загибелі чоловіка отримувала багато телефонних дзвінків від дружин поранених та загиблих побратимів, котрі говорили їй слова вдячності за чоловіка, який врятував їхніх рідних та терпляче допомагав з оформленням відповідних документів, щоб бійці та сім’я могли отримати належні виплати. Приїздив хлопчина, який дякував за те, що Микола врятував його життя.
Однією з перших на стіні Петрокорбівської школи з’явилася меморіальна дошка присвячена колишньому учневі Миколі Шепеленку. Вчителька Галина Степанюк живе навпроти школи. Вона часто зрізає квіти у своєму квітнику і несе їх, щоб покласти спочатку до “мого Колі”, а потім і іншим учням, яких теж добре знала.
Мама Стефанія сидить вечорами на лавці перед своїм будиночком в селі і як тільки якась машина вулицею їде, жінка підхоплюється: “Все мені здається, що то Коля мій їде. Він же так часто мене провідував і сам бувало і з сім’єю. Не можу повірити, що більше не приїде до мене син”.
