“Доню, я отримав дзвінок з військкомату і їду додому, - написав доньці Юлії Сергій по дорозі з роботи 28 лютого 2022 року. - Ти не переймайся. Я почекаю другого дзвінка, тільки тоді піду, але ховатися не буду”. Та чекати на ще один дзвінок із військкомату він не став і вже наступного дня стояв у черзі з добровольців.

З дитинства любив техніку і риболовлю

Народився Сергій 10 жовтня 1975 року в селі Іванівці в родині Лідії та Олександра Потапчуків, народився не один, а разом із сестричкою Наталкою. Дитинство їхнє проходило в дендропарку “Веселі Боковеньки”.

Будинок сім’ї знаходився в центрі села по сусідству із сільрадою та дитячим садочком і коли мама Ліда відводила двійнят до дитсадка, то на прогулянці вони вилазили на паркан і кричали: “Мамо, забери нас додому”, а тільки но вона забирала їх із садочка, то непосиди через якийсь час вже самостійно поверталися туди, щоб гратися з дітьми.

Автор: Сімейний архів Потапчук

Людмила Корнєва, сусідка Потапчуків, в той час працювала завідувачкою в дитсадочку, розповідає, що дуже Сергійко їй своєю поведінкою більше дівчинку нагадував: ніколи ні з ким не бився, нікого не ображав, завжди був з посмішкою на обличчі.

Хлопчик був дуже активним, життєрадісним та комунікабельним, швидко знаходив друзів, в будь-якій компанії швидко освоювався та ставав своїм. З дитинства любив рибалити на берегах річки Боковеньки спочатку з батьком, а пізніше сам й це захоплення риболовлею проніс через все своє життя. А ще батько навчав його займатися бджільництвом, Сергій постійно допомагав йому на пасіці.
Вчився в школі в цілому непогано, як і більшість сільських хлопчаків. Юля пригадує, що запитувала його про те, чому в нього на одному оці зіниця ніби розмита й тато розповів, то, мовляв, наслідки невдалого пострілу з рогатки. Камінець зірвався, полетів не в ту сторону і пошкодив йому око.
Дуже любив будь-яку техніку: велосипеди, мотоцикли, які давали можливість швидко пересуватися околицями села разом з друзями. Також ремонтував свої транспортні засоби самостійно, старався зрозуміти як влаштовані механізми та як вони працюють.
Після закінчення школи працював помічником комбайнера на комбайні разом з батьком. Закінчив курси водіїв. А потім була армія, служив в Дніпропетровську у військах МВС.

Я ж родом з Дніпропетровська, - пригадує пані Людмила Корнєва. - часто на гостини до своїх їздила. То Ліда, мама Сергія, гостинці йому через мене передавала. Так, я ходила до тієї частини де він служив, просила, щоб дали йому звільнення на 2-3 години, то запрошувала його додому, частувала домашніми стравами. На присязі в нього теж була разом з його батьками. Командир частини його дуже хвалив. Та й Сергієві служити подобалося”.

сімейний архів Потачук
сімейний архів Потачук
сімейний архів Потачук
В армії

Під час служби в армії приїздив в Долинську у відпустку до родичів. В Долинській лікарні, де працювала його бабуся в поліклініці познайомився з Вікторією.
Мріяв, щоб першою дитиною була донечка
Після повернення з армії одружився і працював в міліції, а згодом в пожежній частині, бував на заробітках за кордоном, але найбільше часу пропрацював водієм в дендропарку “Веселі Боковеньки”.

Олександр Рядно розповідає, що розпочинав працювати разом з Сергієм в міліції, потім якось трапилося їм оголошення, що набирають чоловіків до пожежної частини КГЗКОРу. Працювали там якийсь час вдвох. “А далі він звільнився і поїхав на заробітки за кордон, - згадує Олександр. - Гарний був друг, надійний, такі рідко трапляються. На нього завжди можна було розраховувати - ніколи не підводив”.

Вікторія пригадує: “Сергій мріяв, щоб першою дитиною була дівчинка, хоча зазвичай всі чоловіки мріють про першого сина. Юля завжди була його гордістю, підтримував доньку де б він не був і чим би не займався. Попри те, що ми розлучилися, знаєте, всяке в житті буває, але доньку він завжди підтримував і надалі - підтримував її захоплення танцями, допомагав, коли Юля навчалася, завжди був з нею на зв’язку і підтримував психологічно, коли вона того потребувала”.

З донькоюЗ донькоюАвтор: Сімейний архів Потапчук


Галина Підтикана, директорка дендрологічного парку “Веселі Боковеньки” пригадує водія Сергія Потапчука завжди усміхненим: “Ніколи ми не чули від нього грубого слова, вмів влучно пожартувати, підняти всім настрій. Та й не лише водієм він у нас був. Не відмовлявся від будь-якої роботи, - говорить пані Галина. - Чи водопровід полагодити, чи то щось відремонтувати. Золоті руки в нього були, що не попросиш допомогти - завжди відгукувався. Всі, хто знали Сергія - пам’ятають його лише як гарного робітника, веселу та щиру людину”.

За словами Людмили Корнєвої, сусіди в неї були дуже гарними людьми й вона добре пам’ятає Сергія, який часто заходив до їхнього двору, коли потрібно було щось допомогти - завжди відгукувався. “Якось наше село виграло обласний грант на розвиток туризму і ми облаштували готель, щоб було де нашим гостям переночувати, - пригадує пані Людмила. - Його начальником там призначили. Він добре з обов’язками своїми справлявся, все в нього виходило. Але я бачила, що то не його справа, не лежить в нього душа до того. Він техніку дуже любив, гарним водієм був”. А ще Людмила Вікторівна розповіла, як поїхали якось на змагання за звання “Краще спортивне село” і не вистачало в їхній команда людей для перетягування каната: “Я тоді кинулася до Сергія, мовляв, підключайся. А він почав відмахуватися, мовляв, я не спортсмен. Я тоді йому так строго кажу: “Сергію, село своє любиш? Якщо любиш - треба захищати його честь. Наше село має бути кращим”. І він таки погодився і теж приєднався до команди. Хтось би інший відкараскався, а Сергійко завжди назустріч йшов, не вмів він відмовлятися”.

Юля пригадує, як їй подобалося влітку на канікулах разом з татом їздити до дендропарку. Щоранку дівчинка підхоплювалася ні світ ні зоря, щоб не проспати: “І зовсім мене те не напружувало. Хоча б могла ще поспати, повалятися в ліжку, та натомість, разом з татом відвозили працівників дендропарку службовим автобусом на роботу. А потім я гуляла там цілий день вивчаючи таблички з назвами дерев, які були завезені з різних куточків світу, а вже ввечері знову всі поверталися додому. ”.
Юля зберегла добрі відносини з його новою сім’єю, розповідає, що завжди спілкується і тримає зв’язок з його дружиною Альоною та своїм молодшим братом Олексієм. Коли народився син він не міг стримати сліз від щастя.

Разом з дружиною Альоною придбали будинок, який разом і добудовували для сімейного затишку та комфорту. Любив працювати на своїй землі. Маючи свою земельну ділянку вирощував на ній культурні рослини: соняшник та кукурудзу. Змалечку він возив з собою сина Олексія, як колись Сергій сам допомагав в усьому своєму батькові. Батько навчив сина різної чоловічої роботи: як поратися по господарству, ремонтувати техніку та займатися риболовлею. Але не забував і про Юлю. Дівчина пригадує, що часто їздила відпочивати на море разом з сім’єю батька: “Він багато працював і завжди прагнув, щоб його рідні люди не відчували ні в чому потреби, щоб ми всі мали можливість відпочивати, навчатися і не відмовляли собі в якихось приємностях”.

Автор: Сімейний архів Потапчук


Повномасштабне вторгнення
“Повномасштабне вторгнення застало тата на Миколаївщині, поблизу Коблєво. Він там працював, встановлювали вітряки для вітрових електростанцій. Написав мені в повідомленні 28 лютого, що вже їде додому. Так, як ворог був зовсім близько в ті дні, вся родина дуже хвилювалася за нього. Тато сказав, що йому вже телефонували з військкомату і говорили про те, що потрібно з’явитися і що можливо його мобілізують, - пригадує Юля. - Сказав мені, мовляв, не переймайся доню, як зателефонують вдруге - піду, ховатися від мобілізації не буду. Але не став він чекати другого дзвінка - вже наступного дня стояв в черзі біля військкомату. Його дружина мені розповідала, що в той день, як тато приїхав додому, вона саме повернулася з роботи й тато повідомив, що назавтра після обіду його вже забирають”.
Сергій разом з іншими земляками протягом двох місяців проходив навчання та тренування поблизу Кропивницького в 57 бригаді 9 батальйону. Юля згадує, що в телефонній розмові тато хвалився їй своїми результатами по стрільбі. Навіть побратими жартували над ним, що, мовляв, в окулярах, а результати показує кращі від інших.

Він завжди був на зв’язку зі своєю родиною: мамою, сестрою, дружиною та своїми дітьми. Говорив, щоб не хвилювалися і що з ним все добре.
Потім їх відправили на Луганщину. Там саме йшли запеклі бої, то були дуже важкі бої для нашої армії, бо ворог значно переважав у кількості техніки, боєприпасів та кількості живої сили. Кожен метр української землі їм доводилося завойовувати зі значними втратами. Та й в українських військах тоді теж гинули люди й в умовах відступання часто неможливо було забрати тіла полеглих захисників.

Автор: Сімейний архів Потапчук


Загинув Сергій Потапчук 16 травня 2022 року під час артилерійського обстрілу українських позицій поблизу селища Тошківки Луганської області під час виконання бойового завдання. Відразу забрати тіло з території вже окупованої ворогом не було можливості. Тривалий час він вважався зниклим безвісти, в рідних жевріла надія на те, що можливо Сергій перебуває в полоні, чи його пораненого хтось переховує, чи можливо втратив пам’ять. “Він снився багатьом членам нашої родини, - розповідає Юля. - Ми розповідали як бачили його у своїх снах і все сподівалися на те, що йому вдалося вижити. В лютому 2023 року був обмін з росією тілами загиблих військових, тоді до України потрапило і тіло мого тата. Ми про це ще не знали. Нам повідомили про це значно пізніше, лише в листопаді 2023 року, після проведених генетичних експертиз, які дали підтвердження, що це стовідсотково тіло батька, ми змогли його поховати. І ми вдячні за те, що його тіло повернули на рідну землю і він буде спочивати поруч зі своїми героями-побратимами.”

Я пам’ятаю як то було, коли стало відомо, що Сергій Потапчук вважається зниклим безвісти, - згадує Людмила Корнєва. - Кожен щодня при зустрічі цікавився чи є якісь вісті про Сергія. Все село хвилювалося за його долю. А коли ховали, то й автобус виділили, щоб всі охочі могли попрощатися з нашим Героєм і автівками багато людей поїхали до Долинської. Як то шкода, що гинуть наразі найкращі, цвіт нашої нації”.