“Доню, я отримав дзвінок з військкомату і їду додому, - написав доньці Юлії Сергій по дорозі з роботи 28 лютого 2022 року. - Ти не переймайся. Я почекаю другого дзвінка, тільки тоді піду, але ховатися не буду”. Та чекати на ще один дзвінок із військкомату він не став і вже наступного дня стояв у черзі з добровольців.
З дитинства любив техніку і риболовлю
Народився Сергій 10 жовтня 1975 року в селі Іванівці в родині Лідії та Олександра Потапчуків, народився не один, а разом із сестричкою Наталкою. Дитинство їхнє проходило в дендропарку “Веселі Боковеньки”.
Будинок сім’ї знаходився в центрі села по сусідству із сільрадою та дитячим садочком і коли мама Ліда відводила двійнят до дитсадка, то на прогулянці вони вилазили на паркан і кричали: “Мамо, забери нас додому”, а тільки но вона забирала їх із садочка, то непосиди через якийсь час вже самостійно поверталися туди, щоб гратися з дітьми.
Людмила Корнєва, сусідка Потапчуків, в той час працювала завідувачкою в дитсадочку, розповідає, що дуже Сергійко їй своєю поведінкою більше дівчинку нагадував: ніколи ні з ким не бився, нікого не ображав, завжди був з посмішкою на обличчі.
Хлопчик був дуже активним, життєрадісним та комунікабельним, швидко знаходив друзів, в будь-якій компанії швидко освоювався та ставав своїм. З дитинства любив рибалити на берегах річки Боковеньки спочатку з батьком, а пізніше сам й це захоплення риболовлею проніс через все своє життя. А ще батько навчав його займатися бджільництвом, Сергій постійно допомагав йому на пасіці.
Вчився в школі в цілому непогано, як і більшість сільських хлопчаків. Юля пригадує, що запитувала його про те, чому в нього на одному оці зіниця ніби розмита й тато розповів, то, мовляв, наслідки невдалого пострілу з рогатки. Камінець зірвався, полетів не в ту сторону і пошкодив йому око.
Дуже любив будь-яку техніку: велосипеди, мотоцикли, які давали можливість швидко пересуватися околицями села разом з друзями. Також ремонтував свої транспортні засоби самостійно, старався зрозуміти як влаштовані механізми та як вони працюють.
Після закінчення школи працював помічником комбайнера на комбайні разом з батьком. Закінчив курси водіїв. А потім була армія, служив в Дніпропетровську у військах МВС.
“Я ж родом з Дніпропетровська, - пригадує пані Людмила Корнєва. - часто на гостини до своїх їздила. То Ліда, мама Сергія, гостинці йому через мене передавала. Так, я ходила до тієї частини де він служив, просила, щоб дали йому звільнення на 2-3 години, то запрошувала його додому, частувала домашніми стравами. На присязі в нього теж була разом з його батьками. Командир частини його дуже хвалив. Та й Сергієві служити подобалося”.
Під час служби в армії приїздив в Долинську у відпустку до родичів. В Долинській лікарні, де працювала його бабуся в поліклініці познайомився з Вікторією.
Мріяв, щоб першою дитиною була донечка
Після повернення з армії одружився і працював в міліції, а згодом в пожежній частині, бував на заробітках за кордоном, але найбільше часу пропрацював водієм в дендропарку “Веселі Боковеньки”.
Олександр Рядно розповідає, що розпочинав працювати разом з Сергієм в міліції, потім якось трапилося їм оголошення, що набирають чоловіків до пожежної частини КГЗКОРу. Працювали там якийсь час вдвох. “А далі він звільнився і поїхав на заробітки за кордон, - згадує Олександр. - Гарний був друг, надійний, такі рідко трапляються. На нього завжди можна було розраховувати - ніколи не підводив”.
Вікторія пригадує: “Сергій мріяв, щоб першою дитиною була дівчинка, хоча зазвичай всі чоловіки мріють про першого сина. Юля завжди була його гордістю, підтримував доньку де б він не був і чим би не займався. Попри те, що ми розлучилися, знаєте, всяке в житті буває, але доньку він завжди підтримував і надалі - підтримував її захоплення танцями, допомагав, коли Юля навчалася, завжди був з нею на зв’язку і підтримував психологічно, коли вона того потребувала”.
З донькою
Галина Підтикана, директорка дендрологічного парку “Веселі Боковеньки” пригадує водія Сергія Потапчука завжди усміхненим: “Ніколи ми не чули від нього грубого слова, вмів влучно пожартувати, підняти всім настрій. Та й не лише водієм він у нас був. Не відмовлявся від будь-якої роботи, - говорить пані Галина. - Чи водопровід полагодити, чи то щось відремонтувати. Золоті руки в нього були, що не попросиш допомогти - завжди відгукувався. Всі, хто знали Сергія - пам’ятають його лише як гарного робітника, веселу та щиру людину”.
За словами Людмили Корнєвої, сусіди в неї були дуже гарними людьми й вона добре пам’ятає Сергія, який часто заходив до їхнього двору, коли потрібно було щось допомогти - завжди відгукувався. “Якось наше село виграло обласний грант на розвиток туризму і ми облаштували готель, щоб було де нашим гостям переночувати, - пригадує пані Людмила. - Його начальником там призначили. Він добре з обов’язками своїми справлявся, все в нього виходило. Але я бачила, що то не його справа, не лежить в нього душа до того. Він техніку дуже любив, гарним водієм був”. А ще Людмила Вікторівна розповіла, як поїхали якось на змагання за звання “Краще спортивне село” і не вистачало в їхній команда людей для перетягування каната: “Я тоді кинулася до Сергія, мовляв, підключайся. А він почав відмахуватися, мовляв, я не спортсмен. Я тоді йому так строго кажу: “Сергію, село своє любиш? Якщо любиш - треба захищати його честь. Наше село має бути кращим”. І він таки погодився і теж приєднався до команди. Хтось би інший відкараскався, а Сергійко завжди назустріч йшов, не вмів він відмовлятися”.
Юля пригадує, як їй подобалося влітку на канікулах разом з татом їздити до дендропарку. Щоранку дівчинка підхоплювалася ні світ ні зоря, щоб не проспати: “І зовсім мене те не напружувало. Хоча б могла ще поспати, повалятися в ліжку, та натомість, разом з татом відвозили працівників дендропарку службовим автобусом на роботу. А потім я гуляла там цілий день вивчаючи таблички з назвами дерев, які були завезені з різних куточків світу, а вже ввечері знову всі поверталися додому. ”.
Юля зберегла добрі відносини з його новою сім’єю, розповідає, що завжди спілкується і тримає зв’язок з його дружиною Альоною та своїм молодшим братом Олексієм. Коли народився син він не міг стримати сліз від щастя.
Разом з дружиною Альоною придбали будинок, який разом і добудовували для сімейного затишку та комфорту. Любив працювати на своїй землі. Маючи свою земельну ділянку вирощував на ній культурні рослини: соняшник та кукурудзу. Змалечку він возив з собою сина Олексія, як колись Сергій сам допомагав в усьому своєму батькові. Батько навчив сина різної чоловічої роботи: як поратися по господарству, ремонтувати техніку та займатися риболовлею. Але не забував і про Юлю. Дівчина пригадує, що часто їздила відпочивати на море разом з сім’єю батька: “Він багато працював і завжди прагнув, щоб його рідні люди не відчували ні в чому потреби, щоб ми всі мали можливість відпочивати, навчатися і не відмовляли собі в якихось приємностях”.
Повномасштабне вторгнення
“Повномасштабне вторгнення застало тата на Миколаївщині, поблизу Коблєво. Він там працював, встановлювали вітряки для вітрових електростанцій. Написав мені в повідомленні 28 лютого, що вже їде додому. Так, як ворог був зовсім близько в ті дні, вся родина дуже хвилювалася за нього. Тато сказав, що йому вже телефонували з військкомату і говорили про те, що потрібно з’явитися і що можливо його мобілізують, - пригадує Юля. - Сказав мені, мовляв, не переймайся доню, як зателефонують вдруге - піду, ховатися від мобілізації не буду. Але не став він чекати другого дзвінка - вже наступного дня стояв в черзі біля військкомату. Його дружина мені розповідала, що в той день, як тато приїхав додому, вона саме повернулася з роботи й тато повідомив, що назавтра після обіду його вже забирають”.
Сергій разом з іншими земляками протягом двох місяців проходив навчання та тренування поблизу Кропивницького в 57 бригаді 9 батальйону. Юля згадує, що в телефонній розмові тато хвалився їй своїми результатами по стрільбі. Навіть побратими жартували над ним, що, мовляв, в окулярах, а результати показує кращі від інших.
Він завжди був на зв’язку зі своєю родиною: мамою, сестрою, дружиною та своїми дітьми. Говорив, щоб не хвилювалися і що з ним все добре.
Потім їх відправили на Луганщину. Там саме йшли запеклі бої, то були дуже важкі бої для нашої армії, бо ворог значно переважав у кількості техніки, боєприпасів та кількості живої сили. Кожен метр української землі їм доводилося завойовувати зі значними втратами. Та й в українських військах тоді теж гинули люди й в умовах відступання часто неможливо було забрати тіла полеглих захисників.
Загинув Сергій Потапчук 16 травня 2022 року під час артилерійського обстрілу українських позицій поблизу селища Тошківки Луганської області під час виконання бойового завдання. Відразу забрати тіло з території вже окупованої ворогом не було можливості. Тривалий час він вважався зниклим безвісти, в рідних жевріла надія на те, що можливо Сергій перебуває в полоні, чи його пораненого хтось переховує, чи можливо втратив пам’ять. “Він снився багатьом членам нашої родини, - розповідає Юля. - Ми розповідали як бачили його у своїх снах і все сподівалися на те, що йому вдалося вижити. В лютому 2023 року був обмін з росією тілами загиблих військових, тоді до України потрапило і тіло мого тата. Ми про це ще не знали. Нам повідомили про це значно пізніше, лише в листопаді 2023 року, після проведених генетичних експертиз, які дали підтвердження, що це стовідсотково тіло батька, ми змогли його поховати. І ми вдячні за те, що його тіло повернули на рідну землю і він буде спочивати поруч зі своїми героями-побратимами.”
“Я пам’ятаю як то було, коли стало відомо, що Сергій Потапчук вважається зниклим безвісти, - згадує Людмила Корнєва. - Кожен щодня при зустрічі цікавився чи є якісь вісті про Сергія. Все село хвилювалося за його долю. А коли ховали, то й автобус виділили, щоб всі охочі могли попрощатися з нашим Героєм і автівками багато людей поїхали до Долинської. Як то шкода, що гинуть наразі найкращі, цвіт нашої нації”.
