Мама Сергія Ольга Бардась завжди відчувала, що між нею та старшим сином є невидимий енергетичний зв’язок. У снах жінка відчувала, якщо з Сергієм траплялася біда.
Мав спокійний та неконфліктний характер
Сергій Бардась народився в селі Фалькове Долинського району на Кіровоградщині в сім’ї Ольги та Миколи Бардась 1 лютого 1976 року. Пізніше родина переїхали до сусіднього села Катеринівки Він був старшим сином в сім’ї.
Мама розповідає, що Сергійко, на відміну від молодшого Ігоря, був спокійним хлопчиком, ніколи не створював зайвих клопотів батькам. Дисциплінований, врівноважений, слухняний.
Маргарита Порвас розповідає, що з Сергієм разом ходили до дитячого садка, а пізніше і до школи в сусіднє село Марфівку: “Можу сказати, що він став моєю першою “подружкою”. Адже на нашій вулиці, крім мене, дівчаток мого віку не було зовсім. Одні хлопчики. Тож я вимушено дружила з хлопцями. Разом грали у сніжки, “війнушку”, “пекаря”, гасали на велосипедах. Він ніколи нікого не ображав. І скільки пам’ятаю, в школі жодного разу ні з ким не зачепився в бійці, чи якійсь сварці”.
Однокласник Олександр Лісовий згадує Сергія, як тихого та спокійного хлопця: “В усіх наших дитячих іграх він брав активну участь, дуже любив грати у футбол. Ще любив стріляти з пневматичної гвинтівки. Але не був причетним до жодного конфлікту. Пам’ятаю, як один наш однокласник, дуже задерикуватий хлопчик кілька разів намагався його зачепити, образити словами, потім почав штурхати вже руками. А Сергій сам міцної статури, відповів йому, що мовляв, не чіпай, бо дам здачі. На кривдника слова не подіяли - він вдарив Сергія ще раз. Тоді він не витримав, підхопився, скрутив йому за спину руки і поклав на підлогу. Після цього випадку, у того хлопця бажання зачепити якось Сергія відпало назавжди”.
Подобався дівчатам
Валентина Сергієнко запам’ятала свого однокласника Сергія Бардася як дуже охайного та чемного хлопчика. “Я вчителька, працюю в школі. Щодня бачу, як більшість хлопчиків в молодших класах, які вранці приходять чистенько та охайно вдягнені, повертаються додому розхристаними, зім’ятими та часом брудними. Сергій як приходив до школи у випрасуваному костюмчику з біленьким носовичком в кишеньці, то в такому вигляді і повертався додому.
Він вмів дружити, як з дівчатами, так і з хлопцями. Дівчаткам багатьом в школі подобався саме за його спокійний та врівноважений характер, готовність завжди прийти на допомогу. Раніше, на день радянської армії дівчатка вітали хлопчиків, а хлопці на 8 березня відповідно вітали дівчаток. В нашому класі дівчаток майже вдвічі більше було ніж хлопчиків. То ми між собою розподілили, хто кого з хлопців привітає, щоб кожному дістався подарунок. А ті на кого не вистачило хлопців мали привітати когось із однокласників на власний вибір. Можете собі уявити, що майже всі дівчата привітали Сергія. Його парта була вся завалена подарунками. Він просто взявся за голову, мовляв. що ж мені мама скаже. Адже він тепер має привітати всіх цих дівчат”.
Про те, що Сергій не вмів відмовляти, якщо його хтось просив про допомогу, розповіла Маргарита Порвас. За її словами, Сергій завжди був дуже щирим і добрим, він ніколи не відмовляв своїм друзям чи знайомим в допомозі. Зовсім неважливо яка допомога потрібна: матеріальна чи фізична сила і час. Можливо йому це й самому часом шкодило, адже віднімало час. Проте відмовити, якщо його просять, він не міг.
Мріяв служити в морському флоті
Закінчив школу, потім в Долинській в училищі вчився на тракториста. Далі прийшла повістка в армію. Сергій мріяв про морський флот. Навіть заяву написав у військкоматі, щоб стати моряком. Але чомусь його в число моряків не зарахували, відправили до навчального центру в Десні. Хоча потім син написав мамі, що хоча б частково, але все ж його мрія збулася. Частину шляху до навчального центру вони долали річкою, на баржі.
Мама, Ольга Бардась розповідає, що Сергій дуже любив плавати і пірнати. Ставок в Катеринівці міг повністю перепливти під водою. А ще зовсім не боявся висоти. Пані Оля говорить, що в неї теж немає страху перед висотою і цю якість син успадкував від неї.
Після навчання в Десні на танкіста, хлопця перевели служити в Закарпатську область, місто Берегове. “Я їздила туди провідати його, - згадує жінка, - бо відпустки йому не дали. Навіть на похорон батька приїхати не зміг. З чоловіком стався трагічний випадок на роботі, поруч нікого не було. А коли з армії вернувся, то влаштувався на роботу на металургійний завод в Кривому Розі монтажником-висотником. Ця робота йому підходила, бо не кожен може виконувати роботи на висоті. І на вихідні приїздив додому, в село. Щоб провідати мене та допомогти по господарству”.
У сні мама бачила, коли з сином ставалося лихо
Жінка розповідає, що якось їй приснився сон. Ніби бачить вона глибокий колодязь, в ньому металева драбина. І хтось по драбині спускається вниз. Раптом іржава драбина обривається і чоловік тримаючись за драбину летить вниз. І в цей час вона бачить, що цей чоловік - її син Сергій. Ледве дочекалася вихідних і коли син приїхав додому почала обережно його розпитувати чи не трапилося з ним якоїсь біди.
“Звідки ти знаєш? - здивувався Сергій. “Поганий сон бачила, синку”, - відповіла мама.
Тоді тільки розповів син, що дійсно потрібно було відремонтувати обладнання, що знаходилося в колодязі. В бригаді монтажників Сергій був наймолодшим, тож всі завдання на які не наважувалися інші робітники, доручали йому. Коли почав спускатися, іржава драбина обірвалася. Врятувала тоді його страхова линва та вміння плавати.
Одружився, жив з дружиною в Кривому Розі. Народився син Артем. З часом сім’я розпалася, не склалися стосунки з дружиною, але Сергій продовжував підтримувати сина.
“Він став моїм життям, моїм повітрям”
З часом зустрів іншу жінку, яка стала його коханням та підтримкою. Дружина Лариса Бардась розповідає, що прожили вони разом в шлюбі 10 років: “Вже 11 років як Сергія немає. Для мене це нестерпний біль. Він для мене був моїм життям, повітрям, яким я дихала. Ми розбудовували свій будинок, багато мріяли про майбутнє. Йому не потрібно говорити, що треба зробити в домі. Він знаходив для себе роботу сам, просто бачив що потрібно зробити. Абсолютно не конфліктна людина. Поки Сергія не зустріла, сама не вірила, що такі бувають. Я могла з якоїсь причини зірватися, щось гучно доводити. А він через якийсь час показував мені мою неправоту. І вмів зробити це так, що я сама приходила до висновку, що кричала даремно і вибачалася”.
Розповідає Лариса, що чоловік її був дуже домашнім, захоплювався футболом. Не тільки любив дивитися матчі по телевізору, а часто з друзями грали на спортивному майданчику біля сусідньої школи в мініфутбол. Якщо мав відбутися важливий матч, а йому потрібно йти на роботу - то просив дружину подивитися матч і розповісти йому по телефону найважливіші моменти. Щоб він їх міг потім з друзями обговорити.
Трудився на двох роботах, прагнув допомагати своїм рідним: мамі, братові, сину.
Не завжди у подружжя співпадали вихідні. Проте, коли так ставалося, то вже традицією стало приготувати щось смачненьке, зручно вмоститися перед телевізором і разом дивитися фільм. “У нього була ціла колекція DVD-дисків, - згадує Лариса, - із задоволенням дивився бойовики, трилери. Улюбленим фільмом був “П’ятий елемент”. Ми його, мабуть, сотні разів передивлялися. Його улюблений канал - Discovery, на якому демонстрували передачі про подорожі та тварин. Ми кілька разів їздили відпочивати на море. Але для Сергія чомусь головною мрією стало побачити Австралію. Все говорив, що як накопичимо кошти - то обов’язково поїдемо в подорож до Австралії. Любив слухати музику. На синтезаторі “Jamaha” самостійно підбирав мелодії. Навіть пробував якісь нові складати”.
Коли на Донбасі оголосили про АТО Сергія мобілізували. В складі 17-ї окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка він захищав українську землю від сепаратистів, найманців росії. В танковому екіпажі був механіком-водієм.
Останній бій
В кінці серпня та на початку вересня 2014 року на Донбасі йшли інтенсивні бої. Це був період, коли росія вже не прикривалася сепаратистами, а відкрито ввела свої регулярні війська. Українські добровольчі формування, так звана “група Хомчака”, виявилися оточеними поблизу Іловайська. Добровольці досить успішно проводили бойові операції проти сепаратистів. Але протистояти регулярній та добре озброєній російській армії вони не могли. Виникла реальна загроза втратити південь Донецької області з містом Маріуполь.
Сепаратистські угруповання вже знаходилися в 5 км від Маріуполя. В місті спостерігалася паніка: хтось намагався виїхати, хтось готувався змінити погони і громадянство. Але бої, що відбулися в цьому секторі 5 вересня 2014 року стали вирішальними на перемовинах в Мінську. На початку цього процесу росіяни поводили себе нахабно і не поспішали із підписанням умов припинення вогню, намагаючись захопити під свій вплив якнайбільше територій. На кінець дня 5 вересня вони вже самі прискорювали їхнє підписанням, бо відчували реальну загрозу повної втрати контролю над південним регіоном Донеччини. Бойові дії в районі села Комінтерново, що неподалік від Маріуполя детально описані військовими, безпосередніми учасниками тих подій. Зазначають, що українські бійці втратили в тому бою трьох побратимів, один - серед безвісти зниклих.
Того дня 5 вересня 2014 року три українські танки 17-ї Криворізької ОТБр. вогнем прикривали відхід артилеристів поблизу села Комінтернове. Коли артилеристи вже відійшли, почали відступати і танки. Два з них вийшли з поля бою неушкодженими. Третій ворогу вдалося підбити. Так описав мамі Сергія події того дня командир екіпажу підбитого танка. Він отримав лише контузію, навідник втратив руку, а механік-водій Сергій Бардась отримав осколкове поранення в хвилини коли покидав танк. Осколок врізався в тіло нижче бронежилета. Сергія відтягнули від танка і надали першу допомогу.
Пошуки безвісти зниклого
Далі, за час поки командир евакуював одного пораненого бійця, Сергій зник. Можливо, його взяли в полон сепаратисти.
Бачила мама в ті дні сон, ніби присутня на полі бою. Бачить підбитий український танк поблизу лісосмуги до якого наближаються озброєні солдати ворога. Вона ховається за деревом. Раптом чує голос сина, обертається і бачить його в картатій сорочці та чорних штанях. І ніби він їй говорить, мовляв, бачиш, я живий не треба плакати.
“Якось підійшла до мене одна бабуся, - згадує Ольга, - і сказала: “Не вірте нікому, що вам розповідають про вашого сина. Вірте своїм снам”. А я свій сон собі так розтлумачила: картата сорочка - то полон, неволя, а чорні штани - поранення, як і сказали мені, нижче пояса. Вважався після 5 вересня 2014 року безвісти зниклим”.
Пізніше ще бачила сон жінка, в якому її син сказав приблизно такі слова: “Не розпитуй нікого про мою загибель. Бо ніхто не знає правди про неї. Не став тільки за мене свічок в церкві, бо довелося нам горіти і вогню з мене досить”.
Довго розшукувала Сергія дружина. Лариса розповідає, що зв’язалися з нею люди, які назвали себе волонтерами та вимагали викуп за чоловіка 15 тисяч гривень. Сказали, що він знаходиться в таборі між Сніжним та Амвросієвкою. Жінка наводила довідки, в цьому місці дійсно розташовувався тимчасовий табір, звідки військовополонених відправляли на Ростов-на-Дону. Таких грошей у неї не було. Звернулася на чоловікову роботу. Директор підприємства відразу відгукнувся, допоміг зібрати гроші, дуже хвилювався за свого підлеглого. Гроші перерахували на вказаний рахунок і далі все. Злодії скористалися чужою бідою.
Через кілька днів Ларисі зателефонували з телефонного номера Сергія. Знущальний голос російською мовою розповідав, що українське командування покинуло її чоловіка пораненого на полі бою. Довго ще жінка намагалася знайти свідків, розпитати місцевих жителів. Лише 26 квітня 2015 року рідним повідомили що неподалік від села Заіченко знайдено братську могилу. За аналізом ДНК змогли встановити, що один з похованих бійців - Сергій Бардась.
Похований в Кривому Розі
Поховати рідні Сергія Бардася змогли лише в травні 2015 року в Кривому Розі на Всебратському цвинтарі, поруч з іншими танкістами 17 ОТБр. ім. Костянтина Пестушка. Через рік після загибелі Сергія його посмертно нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеню. Посмертно також отримав нагороди: від голови міста Кривий Ріг “За заслуги перед містом” ІІІ ступеня, від Маріупольської громади “Маріуполь Відстояли-Перемогли”, медаль “За жертовність і любов до України” від УПЦ. Нині зі зброєю в руках захищає Україну його син Артем.
На стіні Марфівської школи відкрито меморіальну дошку присвячену пам’яті Сергія Бардася.
“Його телефонний номер перестав бути дійсним тільки три роки тому, - розповідає дружина. - Не знаю, хто ним користувався. Але він був присутнім в мережі і діяв. Мабуть до тих пір, поки були гроші на рахунку Сергія. Щоразу, як я його набирала, автоматичний голос пропонував залишити голосове повідомлення. І я його залишала, ділилася з ним своїм болем, своїми проблемами. Я не знаю чи слухав хтось ті повідомлення чи ні. Але мені ставало трішки легше. Ніби поговорила з коханим чоловіком. А тих пір, як номер перестав відповідати, мені більше нема кому виговоритись про все що наболіло”.
Від початку повномасштабного вторгнення Лариса Бардась з іншими волонтерами збирає і відвозить допомогу для фронту. Часто допомагає бійцям з батальйону її чоловіка. Сумує з того приводу, що надто мало залишилося побратимів, які його ще пам’ятають.
