Олі Смоляр 34 роки. Вона – вимушена переселенка й мама трьох дітей. У Долинську Оля приїхала 6 квітня 2022 року. Разом із сім’єю вони виїхали з окупованого села Афанасіївка, що поряд зі Снігурівкою Миколаївської області.
Журналістка «Долинських новин» та «Долинська.City» поспілкувалася з Ольгою та розповідає вам історію жінки.
Долинську любила з дитинства
Ольга народилася неподалік Долинської, у селі Весела Балка, що на Казанківщині. Згодом сім’я переїхала до Долинської й проживала разом із бабусею – мамою тата. Тут же Оля разом із сестрою навчалися в школі № 2.
Жінка розповідає, що рано залишилася без батьків. Мама померла, коли їй було 12 років, а тато – 17. Сестрі Олені, яка старша від Ольги на 2,5 роки, навіть довелося на кілька місяців оформити над нею опікунство.
Після школи навчалася в Олександрійському училищі культури, бо дуже любила співати й танцювати. З дитинства була дуже активною дівчинкою.
Згодом поїхала на заробітки в село Великі Копані, що на Херсонщині. Там дівчина й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Васею.Молоді люди покохали один одного і мріяли заробити грошей на власний будинок.
«Зараз я розумію, як важко ми працювали і як оплата праці не відповідала тій роботі, що ми виконували, – пригадує жінка. – Але ми були молоді, мріяли про власне житло і вперто працювали та відкладали гроші».
Олі дуже хотілося придбати будиночок саме в Долинській, бо подобалося це затишне й зелене містечко. Саме воно для неї було рідним і милим. Та коли до здійснення мрії залишалося зовсім трохи, – ціни на житло в Долинській суттєво зросли. А от в селі Афанасіївка, звідки родом її чоловік, ціни залишилися прийнятними для молодої сім’ї. Тож і вирішили створювати сім’ю саме на Миколаївщині, за п’ять кілометрів від Снігурівки.
Були деякі недоліки – солона вода в криницях. Для зрошення та їжі воду доводилося купувати. Натомість поруч жила мама чоловіка, рідна для них людина, а чоловік мав непогану роботу. Так, молодята обживалися, народжували дітей, будували плани на майбутнє.
Оля Смоляр
Усі плани зруйнувала війна
Усі плани зруйнувала війна… У перші дні після 24 лютого дуже важко було зрозуміти, що відбувається. Уже п’ятого чи шостого дня повномасштабної війни колони ворожої техніки проїхали повз село на північ. В селі чутно було вибухи, бачили ракети, гвинтокрили та винищувачі. В колонах селяни нараховувало до 100 одиниць танків, БТР та БМП. 14 березня ворожа авіація бомбардувала військкомат у Снігурівці.
У село припинили завозити продукти. Кілька днів жили без хліба, пекли кожен сам удома. Усі магазини перейшли на готівкову оплату, банківські картки ніде не приймали. І це, пригадує Оля, була катастрофа, тому що більшість людей уже звикла до розрахунків карткою.
Лише в «АТБ» ще можна було зробити закупи, розраховуючись із карткою, але до нього треба було їхати в Снігурівку й вистоювати чергу на касі. Деякі банки зачинилися відразу. «Приват» ще працював, але чергу потрібно було займати з ночі.
Підприємець Володимир Лобяк, якимось дивом, польовими дорогами привозив продукти з Кривого Рогу і продавав односельцям в борг, бо готівки ні в кого не було. А ще, доки був зв’язок, можна було гроші за покупки перекинути йому на картку.
Оля працювала в селі соцпрацівницею, допомагала одиноким стареньким зі господарством – купити продукти та ліки, прибратися в хаті, приготувати їжу. І хоч зарплату вона не отримувала від початку повномасштабного вторгнення, однаково продовжувала виконувати свої обов’язки. Щодня провідувала підопічних, чим могла допомагала їм. Чоловік і подруги Ольги говорили їй, що в такій незрозумілій ситуації краще сидіти вдома, а не бігати селом. А жінка відповідала, мовляв, уявіть собі, як це – у такий час залишитися одному, ніхто не провідає і не допоможе.
Життя в окупації
Від Миколаєва, Баштанки та Вознесенська окупанти невдовзі отримали відсіч. 19 березня в селі зникли світло, вода та зв’язок. Люди розвідали, що на пагорбі, біля сусіднього села, можна спіймати зв’язок, тож Оля економила зарядку в телефоні й періодично сконтактовувалася зі сестрою. Олена весь час наполягала на тому, щоб вона виїздила разом із сім’єю.
Інформації про те, як можна виїхати, практично не було. Сім’я вже домовилася з одним сусідом, якому двічі вдавалося проїхати через блокпости окупантів до Миколаєва, щоб завезти до села продукти. Але втретє на ворожому блокпості сказали, що чоловік занадто їм уже намуляв очі й більше його не пропустять. Тож він і повідомив, що не буде ризикувати сам і тим паче наражати на небезпеку сім’ю з дітьми.
Вдруге сім’я записалася до евакуаційного автобуса, який відправлявся зі Снігурівки. Але знову спроба виїхати зірвалася – до автобуса брали лише жінок із дітьми, чоловік мав залишитися вдома.Крім того, відмовлялися пускати в салон собаку без намордника. Але ж як покинути улюбленця дітей – лагідного спанієля? І де в селі в такий час знайти намордник? Довелося чекати далі. Оля про себе вирішила, що виїздити будуть лише всією сім’єю, нікого в окупації не залишать.
Ольга з чоловіком Васею
Тим часом у село з обшуком зайшли російські війська.
«Уявіть собі той жах, коли в хату заходять одинадцять чоловіків з автоматами, наставляють зброю на собаку, дітей, перевертають усе в домі, оглядають і горище, і погріб, і всі господарчі будівлі. Питають, де ЗСУ, змушують роздягтися чоловіка, – пригадує пережиті страхи Ольга, – І тільки-но вони вийшли, я почала думати про підопічну бабусю, що живе на моїй вулиці. Їй 90 років і я уявляла, як їй буде, коли на неї наставлять автомати. Тож я побігла до її двору, треба було підтримати стареньку, щоб хоч хтось був поруч із нею».
За деякий час, у село ще раз зайшли окупанти. І знову з обшуком. Цього разу вони були набагато нахабніші та зліші. Знову шукали ЗСУ, усе обшукували й жорстоко били хлопців, котрі відслужили в армії, особливо, якщо знаходили в них на тілі патріотичні татуювання. Декого із чоловіків забрали з собою.
Виїзд з окупації
Зрештою, Смоляри знайшли односельця, який погодився їх вивезти.
«Що я там зібрала з речей? Новенький телевізор-плазму, тільки перед війною придбали, закутали його у дві ковдри. Шкільні підручники, навіть одягу літнього не брали. Наслухалася казок Арестовича про 2–3 тижні, – пригадує жінка. – Зателефонувала Олені, повідомила, що ми завтра виїжджаємо. Її чоловік Ігор мав нас зустріти в Баштанці. За цей час ми вже трохи вивчили поведінку росіян. Знали години, коли вони найчастіше стріляють.
Тож о сьомій ранку виїхали із села і, мабуть, ангел-охоронець таки супроводжував нас. Бо зупинили лише на одному блок-пості (а їх від нашого села й до виїзду з окупації було шість), попросили відчинити багажник і запитали в чоловіка, чому не служив в армії. На інших постах просто нікого не було. Водій біля кожного з них навіть зупинявся і сигналив, бо ж могли прочунятися і стріляти вслід. Дуже цього боялися.
Вздовж шосе бачили розстріляні автівки, підбитий російський танк із залишками обгорілих тіл. Пощастило нам ще й тому, що Снігурівка розташовувалася майже на лінії розмежування. Колони автівок, що рухалися з Херсона, приїздили сюди не раніше 10-ої години ранку і стояли дуже довго, черга рухалася повільно, людей марудили з обшуками та перевірками».
Після останнього блок-посту треба було ще проскочити кілометрів п’ять сірої зони.І знову ж таки Ольга молилася, щоб не почали обстрілювати. Та ось нарешті український прапор майорить біля блок-поста, і жінка біжить обіймати солдатів у формі ЗСУ. На кожному наступному посту плакала від радості та обіймала наших військових.
Долинська
У Баштанці їх зустрічав Ігор, до окупованого села з водієм передали кілька ящиків із борошном, крупами та іншими продуктами, що привіз чоловік із Долинської.
«От ми з того дня і живемо циганським табором у трикімнатній квартирі сестри: 5 осіб – її сім’я, 5 людей – наша та ще брат мого чоловіка переїхав із Миколаєва, бо там теж сильно обстрілювали. Усього – 11, – сміється Оля. – Нас часто запитують, мовляв, як ви там таким натовпом живете? Та нічого, я дуже вдячна сестрі та її чоловікові за те, що вони нас прийнялиа й терплять тісноту й незручності».
Ольга з сестрою Оленою
Сім’ї живуть дружно, діти сплять по троє, є спальне місце навіть на кухні. Проте в кожного із членів родини є свій куточок із власними речами та свої хатні обов’язки.
Долинська зустріла Ольгу зі сім’єю дуже добре. Відразу ж зареєструвалися як ВПО, отримували гуманітарну допомогу та виплати переселенцям від держави. Багато людей у Долинській приносили до гуманітарного центру речі, якими самі вже не користуються. Можна було вибрати щось з одягу, взуття та інших необхідних у господарстві дрібниць.
З роботою теж допомогла сестра
Коли приїхали в Долинську, розпочали пошуки роботи. Але з роботою в місті досить скрутно, переселенців багато, і майже всі в пошуках будь-якої роботи.
«Сестра працює методисткою будинку культури, торік вона ще перебувала у відпустці через догляд за дитиною. Проте трохи заробляла аніматоркою на дитячих днях народження, і мене залучала до цієї справи, – ділиться жінка. – А до дня Святого Миколая Олена написала сценарій вистави для дітей, запропонувала мені та моєму чоловікові взяти участь у підготовці. Тож ми репетирували, шили костюми, продавали квитки на виставу. Орендували в ресторані «Долина» приміщення для її проведення».
Ольга в ролі Грінча
На виставу завітав голова Долинської громади – Євгеній Звіздовський. Подивився і запропонував сім’ї провести кілька новорічних дитячих ранків із цією виставою в молодіжному центрі «Червона Калина». «І нас із чоловіком узяли працювати до МЦ «Червона Калина» за трудовим договором. А потім у декретну відпустку пішла художня керівниця цього закладу, і мені запропонували її місце. Тож я нині працюю за фахом, робота подобається», – щиро усміхається Ольга.
Додому повертатися ще небезпечно
Хоч Афанасіївку звільнили ще 10 листопада 2022 року, проте Смоляри не поспішають покидати Долинську. Адже основна робота в селі – це поле. А поля навколо – заміновані.
До того ж у сім’ї троє дітей, страшно від того, що вони можуть натрапити на вибуховий пристрій. Знайома сім’я переселенців зі Снігурівщини, що також проживала в Долинській, відразу після визволення свого села повернулася додому. Але за місяць знову приїхали в Долинську – немає світла, води, поганий зв’язок, заміновані околиці. Вирішили, що краще перечекати ці негаразди в більш спокійному місці, до якого вже встигли звикнути.
Діти Ольги навчаються в одному з долинських ліцеїв. Спочатку навчання було лише онлайн, пізніше перейшли на офлайн. До першого класу цьогоріч пішов найменший син Смолярів. У дітей уже тут багато друзів, їм також дуже подобається місто та нова школа.
Нове житло в Долинській
Після підриву Каховської ГЕС Афанасіївка потрапила в зону підтоплення. Будинок Смолярів також постраждав від великої води. І неочікувано сім’я отримала сюрприз від міської влади – службову квартиру.
Село Афанасіївка на Миколаївщині, після руйнування Каховської ГЕС, 10 червня 2023 р.
«Я знаю, що дев’ятиповерховий будинок, який відновлюється в місті, призначений насамперед для сімей військових. І тут раптом і нашій сім’ї виділили квартиру – це таке щастя, я себе відчуваю майже як у казці, у якій здійснюються найзаповітніші мрії, – ділиться своєю радістю молода жінка. – Мене багато людей запитують, мовляв, як вам так вдалося отримати ще і службову квартиру, мабуть, через хабар. Та якби в нас були гроші на хабар – то придбали б собі хоч якесь житло самі».
У маленькому місті важко знайти роботу, проте Оля впевнена, що здаватися не варто. І заробіток знайти можна.
«Так, наприклад, брат мого чоловіка теж довго шукав роботу, ходив підприємствами й закладами, стукав в усі двері. Зрештою, його взяли на роботу в міськкомунгосп. Спочатку пройшов випробувальний термін, потім влаштувався на постійну роботу. Недарма люди кажуть, що під лежачий камінь вода не тече», – резюмує Ольга Смоляр.
