Звістку про повномасштабне вторгнення Євген зустрів в Польщі, де перебував на роботі. Його перші пориви були - повернутися в Україну і стати на захист Батьківщини. Дружина та мама всіляко відмовляли його від цього кроку. Але вже на початку липня 2022 він повернувся в Долинську і майже відразу пішов до військкомату.
Спогади про дитинство
Євген Швець народився в Долинській 21 грудня 1976 року. Ходив тут в дитсадочок, потім в школу №1.
Тетяна Іващенко, його сусідка та подружка пригадує: “З Женею ми з дитинства дружили, ходили спочатку до одного дитсадочка, потім до школи. І весь свій вільний час також проводили разом. Він мені більше ніж друг, він частинка мого життя. Всі мої дитячі спогади пов’язані з ним”.
В дитинстві діти вигадували різні ігри, будували на подвір’ї халабуди, влаштовували схованки, їх батьки разом відводили та забирали із садочка. А бувало таке, що довго не забирали, то теж Женя з Танею вдвох біля вікна виглядали, хто ж з їхніх батьків з’явиться першим. Разом після школи обідали - то в одного вдома, то в другого і вчилися готували. “Колись мало хату не спалили, коли смажили яєшню, - згадує Таня. - загорівся жир на пательні, ми дуже налякалися. Швидко вдвох загасили, але ж і попало мені тоді від батьків”.
А був ще жахливий випадок, після якого Таня довго не могла заспокоїтися, коли мимоволі у твердопаливному котлі, який обігрівав їхній дім, згорів живцем кіт. Батьки підготували котел, заклали його дровами, щоб донька лише розпалила його і хата могла нагрітися до їхнього приходу. Дівчинка не могла знати, що в котел заліз домашній котик, можливо зігрітися хотів, можливо його запахи від дров принадили. Але діти зрозуміли, що там перебуває тваринка, коли полум’я вже весело палахкотіло в камері котла і ніякого розумного рішення для того, щоб його врятувати не було.
“Я тоді так ридала, в мене просто істерика була від усвідомлення того, що наш домашній улюбленець загинув й винна в цьому я, - згадує жінка. - А Женя мене заспокоював, переконував, що вини моєї в тому немає. Женя завжди дуже любив тварин, він підгодовував вуличних котів та собак. Часто в них вдома жили коти, яких чоловік підбирав на вулиці, є такий кіт в їхньому домі й нині”.
Пані Валентина, мама хлопчика, пригадує, що того вечора діти були в стані психологічного шоку: “Не тільки Тетянка, а й мій син мав дуже пригнічений вигляд. Діти страждали від того, що не змогли врятувати котика. Але в мене була і гордість за Женю, бо він хоч і сам злякався, проте не покинув дівчинку одну і намагався її заспокоїти та якось розрадити. Можливо, з того часу, у нього особливо трепетне ставлення до котів”.
Коли хтось із них хворів в дитинстві - другий обов’язково провідував та допомагав з уроками, не боялися, що можуть інфікувати один одного. Переписували з платівок популярні пісні та змагалися, хто швидше запам’ятає слова. “На пальцях в мене лишилися шрами - то колись потрапила ними в ручну бурякорізку, Женьчик мене до лікарні відводив, потім на перев’язки водив. Ми довіряли з ним один одному більше ніж будь-якій подрузі чи другу. Потім стали кумами, ходили вже сім’ями в гості, робили гуртом ремонти, відзначали разом всі свята, їздили на відпочинок. Тепер шрами лишилися в моїй душі, які вже ніколи не загояться. Клята війна, разом із Женею, вона відібрала мої дитячі спогади, вже ніколи без сліз я не зможу перегортати сімейні фотоальбоми та розповідати онукам про своє дитинство”.
Пригоди закоханих
Альона, дружина Євгена, родом з Олександрії, під час навчання у виші подружилася з дівчиною з Долинської - Тетяною Іващенко. Подружка часто запрошувала Альону до себе в гості на канікули. “А Женя був сусідом Тані, - пригадує жінка, - він теж приїздив з навчання на канікули додому. Звісно, що Таня нас познайомила, ми часто спілкувалися. Женя був дуже цікавим співрозмовником. А потім ми вже закінчили навчання, почали працювати, я приїхала провідати свою подругу і знову зустрілася з Женею. Він вже теж працював в Знам’янці на залізниці. І він запросив мене до себе в гості в Знам’янку, домовилися, що на наступні вихідні він зустрічатиме мене з автобуса”.
Хлопець працював і винаймав квартиру. Альона розповідає, що насамперед її вразила чистота та охайність в його помешканні: “Ніколи не думала, що у хлопця, який живе сам, може бути такий ідеальний порядок в домі. А ще в нього завжди були приготовані власноруч страви. Женя любив готувати сам, робив це із задоволенням і виходило в нього дуже смачно. Так сталося, що мама з дитинства виховувала його сама і виховала дуже гарним чоловіком”.
Женя зустрічав кохану, яка приїздила до нього на вихідні, на вокзалі, зустрічав завжди з квітами. Вони обов’язково снідали в нього вдома, а потім гуляли містом, ходили на дискотеку. Зрештою хлопець зробив їй пропозицію руки та серця, Альона її прийняла і молодята домовилися, що шлюб реєструватимуть в Долинській. Тут жила Женіна мама та й саме в цьому місті звела їх доля разом.
Але ні Женя, ні Альона не могли потрапити до РАГСу в Долинській в будній день, бо обоє працювали. Мама Євгена, Валентина Олексіївна домовилася з працівницею РАГСу, що та прийде в суботу, щоб прийняти в молодят заяву.
“Треба ж такому статися, що той день ми запам’ятали надовго, - пригадує жінка. - Як завжди Женя зустрів мене в Знам’янці. Але й у нього і в мене було дуже мало грошей. Ми вирішили зекономити - для мене він купив квиток до Долинської й посадив у вагон, а сам сів в електротяг, адже він працював на залізниці й домовитися з машиністами для нього не було проблемою.
Коли електричка проїхала кілька станцій - в мене закралася підозра, що вона їде не в Долинську. Адже я вже кілька разів їздила сюди й мала трохи уявлення про дорогу. Я пішла до провідниці й вона підтвердила мої підозри - електричка їхала до Кіровограда, ми переплутали колії. І Жені поруч не було. Я вирішила, що треба їхати до кінцевої станції, а там разом думати, що робити далі.
В Кіровограді ми з нареченим зустрілися. В обох питання: що робити? На одинадцяту годину на нас чекатимуть в РАГСі. Це був 2002 рік мобільних телефонів ми ще не мали, щоб попередити маму та працівницю РАГСу. І грошей в нас не було на автобус з Кіровограда до Долинської. Довелося чекати на електричку до Знам’янки, проситися на електротяг. А звідти, знову ж зайцями діставатися в Долинську.
До РАГСу ми потрапили лише о 18-й вечора, але заяву все ж подали. По очах тієї жінки я бачила, що вона ледве стримує своє обурення, але вислухавши про наші пригоди, все ж пройнялася співчуттям та навіть жартувала, що життя випробовує наші стосунки на міцність”.
Щаслива сім'я
22 червня 2002 року молодята побралися і стали жити сім’єю в Знам’янці. Альона теж влаштувалася тут на роботу і невдовзі завагітніла. Народився у них син Єгор, Женя був дуже турботливим чоловіком та батьком. Альона розповідає, що вночі, коли син починав плакати, відразу підхоплювався, міняв підгузки й клав його в ліжко до мами на годування, потім знову перекладав у ліжечко. Байдуже, що зранку йому на роботу, завжди говорив дружині: “Ти ж теж за день втомилася і турботи про дитину - то наші спільні турботи”.
“Синові було три місяці, коли він захворів і мене з ним поклали до лікарні. В Знам’янці у нас ніяких родичів не було, - розповідає жінка. - Женя мене сам щодня провідував - забігав і перед роботою і після роботи, приносив чогось смачненького поїсти. Їжу готував завжди сам, навіть вареники ліпив та свіженькі приносив в лікарню. Сусідки по палаті дуже дивувалися.”
А потім Євгена відправили у відрядження по роботі до Долинської на кілька місяців, дружина на цей час переїхала з сином до своїх батьків в Олександрію. Та через деякий час чоловікові запропонували роботу в Долинській, так подружжя й осіло в цьому місті.
Працював в локомотивному депо, коли в нього була можливість - завжди старався приводити та забирати сина з дитсадочка сам.
Єгор Швець розповідає, що в дитинстві дуже полюбляв із татом дивитися популярні на той час гумористичні серіали: “Універ”, “Татусеві дочки”, “Щасливі разом”, багато сміялися та згадували потім якісь епізоди. В комп’ютерній грі World of tanks також разом йшли до перемоги.
Чоловік був гарним фахівцем, користувався повагою підлеглих, в нього добре виходило керувати людьми, з часом його призначили начальником локомотивного депо. Коли по залізниці прокотилася серія скорочень, Євгеній Швець зберіг свій колектив, зумів довести керівництву, що не можна нікого скорочувати. Це йому коштувало неабияких зусиль, вміння відстоювати свою точку зору. А коли все вийшло - то він щиро радів від того, що вдалося зберегти всі робочі місця.
Артем Павик, працював з Євгеном кілька років, відгукується про нього як про дуже щиру та відкриту людину: “З ним завжди було про що поговорити. З будь-яким питанням підійдеш - завжди допоможе, здавалося безвихідних ситуацій для нього не існує”.
Альона говорить, чоловік колись розповідав їй, що був час, коли він мріяв стати агрономом. І дійсно, Женя любив працювати на землі, на дачній ділянці він завжди планував що і де вони будуть сіяти та саджати. Сам підбирав сорти рослин, читав попередньо їхню характеристику, запитував у продавців насінням часто якісь особливі сорти огірків та томатів. Любив сам обробляти ділянку, планувати грядки, сіяти та збирати врожай.
“А ще він завжди дарував мені квіти. На всі свята обов’язково, але часто і без всякого приводу: чи то з дачі йшов, чи від мами з її квітника біля будинку, чи просто на вулиці хтось букет продавав і він його купував”, - з сумом пригадує жінка.
Щороку відпустку сім’я проводила разом - їздили на море. До 2014 року любили відпочивати в Криму.
“Одного літа у нас вже все було заплановано - заброньоване житло, куплені квитки на поїзд, узгоджені відпустки. І тут раптом Женя ламає ногу, - пригадує Альона. - Ми всі, звісно в розпачі, треба здавати квитки, скасовувати бронь на житло. Але наш тато сказав, що нічого скасовувати не будемо. Відпустка пройде згідно з запланованим сценарієм. І ми поїхали, Женя був з нами на усіх екскурсіях на милицях. До того ж ми ту відпустку присвятили вивченню саме гірського Криму й уявіть собі, що отими крутими сходами він і спускався і підіймався на милицях. Лише одного разу гід запропонувала зачекати йому в парку біля гори, мовляв, на зворотному шляху ми вас заберемо”.
Євген потім розповідав дружині, що хоч і не вдалося йому помилуватися тими пам’ятками, що були на горі й краєвидами, які відкривалися зверху, зате знайшов ялівцевий гай в якому надихався таким чудовим животворним повітрям, що про хвороби можна надовго забути.
“На вихідних ми часто готували їжу разом. Нашою улюбленою вечерею у вихідний день були картопля в кожушках з оселедцем. Оселедця завжди Женя сам чистив та розбирав. Він любив це робити й дуже ретельно вибирав всі кісточки, - згадує дружина. - Про себе, в сім’ї ми цю страву прозвали “страва богів”. І дуже любили такі затишні сімейні вечори”.
Захищати Батьківщину пішов добровольцем
Коли розпочалися сепаратистські заворушення на Донбасі та АТО у Євгена неодноразово виникало бажання піти на контрактну службу і стати на захист країни - стримували мама та дружина. Дуже великий вплив на виховання хлопця в дитинстві мав його дідусь, який пройшов війну і повернувся з тяжкими пораненнями. Тож спогади про дідуся, про його бойовий досвід таки привели чоловіка до військкомату і він навіть медичну комісію пройшов. Але за якимись параметрами, його кандидатуру тоді відхилили.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення - Євген саме працював в Польщі. В розмові з рідними він все поривався покинути роботу та їхати додому в Україну, щоб доєднатися до чоловіків, що стали на захист Батьківщини. Дружині та мамі якийсь час вдавалося вмовити чоловіка не поспішати й зачекати.
Та вмовляння діяли недовго, в липні 2022 року Євген повернувся в Долинську, й не побувши вдома й місяця, пішов до військкомату. Чоловік в армії не служив, але мав офіцерське звання після закінчення вишу. Після нетривалого стажування, його призначили заступником командира роти з МПЗ (морально-психологічного забезпечення) 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 93 ОМБр.
Євген працював з особовим складом. Це дуже відповідальна посада - адже з цивільних людей, що потрапили на війну, потрібно виховати бійців, воїнів. Багатьом людям дуже важко побороти свій власний страх і він вмів працювати з ними, йому довіряли, йшли за порадою. Він теж, коли потрібно, йшов на бойові чергування на “нуль” разом з бійцями, що їх також мотивувало.
Від початку чоловік воював на Донбасі, під шаленим натиском ворога українська армія з виснажливими боями поступово відступала. Підрозділ Євгена Швеця від самого початку обороняв Бахмут й після значних втрат особового складу та техніки, його було відведено на відновлення в Київську область. Багатьом бійцям в цей час надавали відпустки, а Євген обробляв купу документів: потрібно було списувати втрачену в боях техніку, писати пояснювальні записки та протоколи, вирішувати соціальні та юридичні питання підлеглих бійців. Потім їх знову повернули захищати Бахмут, вели бої спочатку на околицях міста, потім вже в міській забудові.
За словами майора Ігоря Барни, заступника командира батальйону з МПЗ 1-го механізованого батальйону 93-ї ОМБр, Євген Швець був гарним воїном, добрим помічником для сержантів та солдат, витриманий та добросовісний, вмотивований на перемогу. “На жаль, дуже коротким був бойовий шлях воїна з позивним “Машиніст”. Наразі він вже міг би бути гарним командиром з колосальним бойовим досвідом. В його підрозділі дисципліна була завжди відмінною. Підтримував дружні відносини, як з підлеглими, так і з командуванням. Дуже шкода, що ми втрачаємо найкращих”, - розповідає пан Ігор.
Останній виїзд на “нуль”
Альона Швець пригадує, що дізнавалася подробиці загибелі чоловіка і їй вдалося поговорити з побратимом, який перебував з ним поруч в ці хвилини. “Нас видавили вже на західні околиці Бахмута, де був переважно приватний сектор. Того дня, 15 лютого 2023 року ми отримали наказ облаштовувати нові позиції в забудові з приватних будинків. Щойно з’явилися в місці призначення, як почався обстріл, підготовлених укриттів тут ще не було. Тож бійці перебігали від будинку до будинку, потрібно було якомога довше утримувати цю позицію. Зимовий день короткий, вже сутеніло, ми мали терміново знайти надійне укриття, щоб перечекати ніч, - розповідає Костянтин, побратим Швеця. - Ми з командиром весь час були поруч. Раптом дуже близько пролунав вибух. Мене від нього оглушило, мабуть, Євгена також. Я підняв очі та побачив над нами дрона. Почав кричати, що потрібно тікати й побіг сам, коли обернувся - то побачив, що “Машиніст” присів і закрив голову руками. Можливо він не почув мого крику, бо я й сам свого голосу тоді не чув. Але це була помилка, в такому випадку не можна залишатися на місці”.
Друга граната, скинута дроном, обірвала життя старшого лейтенанта Євгена Швеця, бойовий позивний “Машиніст”. Костянтинові осколками поранило ноги. Побратими, що підбігли на допомогу, витягнули пораненого бійця та тіло свого командира.
В тяжкий для країни час, на захист нашої державності та незалежності стали справжні патріоти, ті хто не злякався ворога, для кого воля та свобода - не просто гучні слова. На жаль, в цій війні ми втрачаємо найкращих - цвіт нації. Не можна забувати про наших земляків, які відстоюють Україну ціною власного життя. Ми не маємо права забувати, як про тих хто сьогодні на фронті, так і про тих, хто навіки залишиться в рядах Небесного війська.
Нещодавно родини наших захисників отримали ключі від квартир у відновленому дев’ятиповерховому будинку. Слід відзначити, що 16 квартир в цьому будинку отримали діти загиблих Героїв, серед них був і син Євгена Швеця - Єгор.
“Звісно, що ніякі квартири та матеріальні виплати не замінять дітям їхніх батьків, - говорить голова громади Євгеній Звіздовський. - Це просто як слова вдячності за їхній подвиг від всіх жителів громади”.
