Тренер з боксу Валерій Новіков планує проводити турнір з боксу імені Євгена Красовицького - талановитого спортсмена, який неодноразово перемагав на обласних та Всеукраїнських змаганнях боксерів. 29 серпня мине два роки з дня загибелі нашого земляка, який добровільно пішов захищати Україну.
З дитинства понад усе цінував власну свободу
Женині батьки Антоніна та Анатолій знайомі ще з дитинства, проживали в Кривому Розі. А потім разом з батьками переїхали до Карелії, там проходило будівництво гірничо-збагачувального комбінату в Костомукші, будівництво було інтернаціональним - Радянський Союз активно залучав закордонні технології й будівництво комбінату та житлових мікрорайонів поруч проводилося в сумісництві з Фінляндією. До роботи на комбінаті активно запрошували фахівців з України. Тониного батька призначили головним інженером цього підприємства.
В Карелії народився первісток Красовицьких - син Женя, сталося це 14 грудня 1979 року. Тут пройшли його перші дитячі роки, мама Антоніна Красовицька, згадує, що син ріс надзвичайно жвавим та рухливим хлопчиком, якого важко було утримати на одному місці. Ще зовсім маленьким почав вимагати самостійності, не дозволяв себе брати за руку. “Якось ми у відпустці були в Ленінграді, - розповідає мама. - А в метро не можна, щоб дитина самостійно ставала на ескалатор чи заходила до вагона. Це і небезпечно і співробітники за цим дуже слідкують. То ми йому ще перед виходом з дому дуже довго це пояснювали, щоб він не влаштовував при людях сцен із вимогою свободи дитячого переміщення в метро. Але щойно ми виходили з метро, як він в ту ж мить виривав свою руку і біг вперед, тішачись з того, що знову вільний і за руки його ніхто не тримає”.
Женя з татком
“Такий рухливий був, просто як ртуть, - згадує пан Анатолій. - Одного разу я його на слизькій покрівлі ледве встиг вхопити за ногу, коли він вже поїхав вниз, ще б секунда і дитина зірвалася. А то якось в Карелії ми виїхали на вікенд до лісу, розташувалися біля невеликого озерця. Поруч з озером стояло нахилене деревце, Женя взяв його за гілля і так, тримаючись за нього, почав по колу ходити навколо дерева, стовбур закручувався, доки дерево не випросталося, підхопивши сина, мало не жбурнуло його до озера. Я підхопив за ногу вже над поверхнею води. В дитинстві за ним постійно потрібно було пильнувати”.
А потім сім’я переїхала до Долинської, знову ж таки на будівництво гірничо-збагачувального комбінату, тут будівельникам відразу давали тимчасове житло й обіцяли квартири в нових будинках. В Долинській у Жені народилася молодша сестричка Олександра.
В школі навчався хлопчик непогано, міг би навчатися й краще, мав для цього здібності та гарну пам’ять, але занадто жвава вдача не дозволяла йому зосередитися та всидіти довго на одному місці. Сестра Саша згадує, що вони з братом були дуже різними за характерами й багато її дитячих спогадів пов’язані саме з Женею: “Аби не він - я б ніколи не пережила стільки різних пригод в дитинстві та не мала такого життєвого досвіду. Пам’ятаю, що була у нас дачна ділянка, такий собі клаптик землі з городніми та садовими рослинами й там стояв металевий сейф в якому зберігали весь інвентар, інструменти, поливні шланги. В цьому сейфі любили створювати свої гнізда оси. Хоча ми обоє їх боялися, але Женя завжди старався їх роздратувати: спрямовував на гнізда струмінь води під час поливу, а потім ми з вереском втікали від цілого рою розлючених комах. Сама собі я подібної розваги ніколи б не придумала”.
Першокласник
В дитинстві захоплювався боксом
Батько Євгенія у своєму дитинстві дуже активно займався спортом - самбо і дзюдо, а Женя захопився боксом. “Євгеній був гарним спортсменом, - розповідає тренер Валерій Новіков. - Гарні мав результати, багато ми з ним їздили на різні змагання, виборювали часто призові місця. Коли до Всеукраїнських змагань готувалися - проводили по три тренування в день. Якось вийшла вся команда на пробіжку, дивлюся, що когось не вистачає. Жені Красовицького. Добре, що всі на мікрорайоні жили, йду до нього додому - а він ще спить. А у нас на носі Всеукраїнський турнір. То ж бувало таке, що й зранку будив, бо без спортивної дисципліни та регулярних тренувань в спорті досягнень не буває. Завжди друзів підтримував на ринзі. А ще мав добру душу - ділився з хлопцями в поїздках, тим що йому батьки в дорогу збирали”.
Сестра Саша пригадує, що брат дуже часто їздив на змагання з боксу в інші міста України: “Не дивлячись на те, що він сам ще був дитиною, завжди привозив мені якісь смаколики з цих поїздок. Дитинство наше припало на нелегкі 90-ті роки, коли і грошей було мало і особливого вибору в магазинах не було. А він на кишенькові гроші купував якогось гостинчика і беріг його, щоб привезти мені. Пам’ятаю, як щоразу з нетерпінням чекала брата додому і його маленьких подарунків”.
“Були у сина здібності до навчання, - зітхає мама, - але і був у нього ще якийсь внутрішній спротив, якийсь бісик, що протестував проти всього, що вважалося правильним в житті. Багато ми пережили, щоб відвернути сина від заборонених захоплень. На щастя, розуму й сили волі йому вистачило, щоб зупинитися і не зайти в цьому далеко".
Однокласниця Євгена Наталія Смертіна розповідає, що в цього високого симпатичного хлопця були таємно закохані всі дівчата в класі. “Спортсмен, активно займався боксом, постійно їздив на різні змагання на яких представляв наше місто Долинську і часто займав переможні місця, навчався добре без особливих зусиль, - згадує пані Наталія. - Була в ньому загадковість, розважливість та власна думка щодо будь-якого питання. Після школи він жив в іншому місті, якось приїхав в Долинську і розшукав мене. Завітав на роботу, приніс мандарини та шоколад. Пам’ятаю, що так тепло ми з ним поспілкувалися, згадували школу та дитинство. Відтоді, він кожного приїзду в Долинську, телефонував і ми з ним зустрічалися, спілкувалися. У мене залишилися дуже теплі, добрі спогади про ті розмови з ним. Дуже прикро, що війна забрала його молоде життя. Завжди пам’ятатиму мого однокласника-Героя Женечку”.
Після закінчення вступив до технікуму на спеціальність ремонт та технічне обслуговування автомобілів. Закінчив два курси і його призвали до армії, служив в десантно-штурмових військах в Одеській області. Після армії закинув навчання, технікум так і не закінчив, почав на заробітки їздити, здебільшого до росії. Батько їздив на заробітки, бо в Долинській в ті часи зарплати вистачало лише на те, щоб квартплату сплатити та якось прожити, брав з собою сина. А пізніше він вже й сам почав їздити.
з батьками
Понад усе хлопець цінував власну свободу і незалежність, тому і не поспішав одружуватися. Хоча зустрічався з дівчатами, але все якось не складалися ці відносини у серйозні стосунки.
Цікавість до особистості Степана Бандери змусила його переглянути свої цінності
“Звісно, що ми мріяли про те, щоб син створив сім’ю, подарував нам онуків, - згадує мама. - При кожному його приїзді додому натякали про це. А він відмахувався, мовляв, встигну. Ніби не життя проживав, а чернетку. Все йому здавалося, що в нього досить часу попереду. Потім одружився в росії на жінці, що вже мала власних дітей. Гарна жінка Ірина, приїздила до нас в гості. Працював він тоді в Ухті, Республіка Комі. А правила ж такі там для іноземців, що три місяці працюєш, потім повинен повернутися в Україну і лише через якийсь час можна знову їхати на роботу. То вийшло якось, що він той строк в три місяці протермінував і його прізвище занесли до “чорного списку” порушників міграційних правил. І щоб надалі без проблем перетинати кордон, вирішив Євген змінити прізвище, взяв прізвище дружини - Швецов”.
З мамою, бабусею і дідусем
Якось розповідав Женя батькам, що працював з ним в бригаді один чоловік, росіянин, який частину свого життя провів за ґратами. Розмови з цим чоловіком змусили його багато над чим задуматися. Дізнавшись, що він з України, той дядько почав йому розповідати про Степана Бандеру, про його життєвий шлях та політичну боротьбу одночасно проти двох злочинних режимів: гітлерівського і сталінського. Ці розмови підштовхнули Євгена також зацікавитися особистістю українського політичного діяча, почав розшукувати інформацію про нього, читати його публікації. Він відкрив для себе іншу Україну, про яку йому ніколи не розповідали на уроках історії.
“Ви навіть не уявляєте наскільки спотворену історію нам викладали в школі на уроках, - говорив вражений цим відкриттям хлопець батькам, - як мало ми знаємо про власну країну”.
Років за три до початку повномасштабного вторгнення, працювати в росії українцям стало дуже складно. І чоловік повернувся в Україну, працював в Одесі, в будівельній сфері. Батьки відзначають, що почали помічати у свого сина зміни, які їх дуже тішили. Євген почав цінувати родинний затишок та тепло родинних відносин. Якщо в нього випадав хоч один день вихідного - поспішав провідати батьків. Говорив їм завжди як за ними сумує, нахвалював мамині страви, запрошував до себе в гості. А коли у відпустку до батьків приїздила його сестра Олександра з донечкою - то брат обов’язково викроював час, щоб побачити свою племінницю. Дуже любив з нею гратися і вона з нетерпінням чекала зустрічі з дядею Женею. Навіть якось поділився з мамою, що мріє про власну дитину і щоб це обов’язково була донечка. А сестра зазначає: “Давно помітила за братом, що йому подобається бавитися з малюками. У нього змінюється й обличчя і голос, він весь ніби сяє, розм’якає. Дозволяє малюкам багато чого робити з собою і чого б ніколи не дозволили їхні батьки. Гадаю. що він став би дуже гарним батьком, шкода, що цього не сталося в його житті”.
“Я стільки дурниць наробив у своєму житті, - говорив Євген батькам, - чи вистачить мені життя аби виправити їх?”
Повномасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року Євген зустрів в Одесі. Він саме працював на будівництві нового вантажного відділення “Нової пошти” газозварником. Чоловік вже освоїв новітнє обладнання для зварювання і пишався цим, бо результати роботи з новою технікою вражали своєю точністю та акуратністю. З першого дня повідомив, що піде добровольцем до військкомату, чекає лише, коли зможе здати склад з будівельними матеріалами. Продовжував працювати ще два тижні на будівництві й допомагав морпіхам, які неподалік будували укріплення.
Як тільки звільнився з роботи - рушив до Одеського військкомату. Зарахували його до ремонтної бригади, яка ремонтувала пошкоджену в боях техніку. Але Жені цього було недостатньо, він постійно просив, щоб його перевели до бойової частини. Зрештою досягнув свого і його ще з кількома добровольцями спрямували до частини, яка тримала оборону на Південному напрямку, в районі села Правдине на Херсонщині, а саме до 28 Окремої механізованої бригади імені Лицарів зимового походу.
“Розповідав син, що на початку отримав кулемет 1943 року випуску, - говорить Анатолій, - не вистачало зброї нашим хлопцям, не було чим оборонятися. А пізніше, вже влітку, отримали вони нову зброю іноземного виробництва, але без інструкції й нікому було навіть показати, як з неї стріляти. Телефонував мені, щоб я знайшов інструкцію та прочитав йому. Адже у них там інтернету практично не було, загуглити не мав можливості. Спільними зусиллями розібралися і освоїли ті кулемети”.
Одна з університетських подруг Олександри з початком війни виїхала за кордон і одного разу гортаючи соцмережі побачила пост хлопчика із США, який вирішив на власні заощадження придбати “трубу розвідника” - гаджет, який дозволяє оглядати місцевість не висовуючись самому з укриття. Хлопчик шукав конкретного українського військового, якому хотів подарувати цей прилад. Дівчина зателефонувала Олександрі, дізналася як можна спрямувати посилку до її брата і надіслала хлопчику контактні дані Євгена.
І український воїн отримав цей дуже корисний в бойових умовах прилад та малюнок від хлопчика з іншого континенту. Хлопчик попросив лише, щоб йому на пам’ять надіслали фото українського солдата, який отримав в подарунок прилад та його малюнок.
Євген Красовицький з трубою розвідника та малюнком від хлопчика з США
Важко було стримувати ворога хлопцям, росіяни зі своєї сторони все літо 2022 року будувати бетонні укриття. Обстріли української сторони при цьому практично не припинялися - боєприпасів у ворога багато, економити не потрібно, кожен метр відвойованої української землі зрошений кров’ю наших найкращих захисників. Дуже важко пережив Євген загибель побратимів і командира, його якраз відкликало командування для оформлення деяких документів. Коли повернувся - дізнався страшну новину, евакуював тіла побратимів та поклявся помститися ворогам за своїх друзів.
Наприкінці літа Євген отримав відпустку і приїхав провідати батьків. Його тітка по мамі Оксана Онішко з родиною поспішили приїхати до Красовицьких, щоб побачитися з племінником. “Для мене Женя був як брат, між нами різниця у віці не така вже й велика. Він називав мене просто Ксюхою, між нами були дуже довірливі відносини і якийсь зв’язок, я б сказала на енергетичному рівні. Він був трохи тісніший за просто родинні відносини тітки й племінника, - розповідає Оксана. - Він ділився зі мною своїми проблемами та неприємностями, запитував, що я йому пораджу. Можливо, він і не завжди діяв так, як я радила, але уважно вислуховував, робив свої висновки. Якщо мені потрібна була допомога чи просто комусь виговоритися - то Женя був саме такою людиною, яка завжди готова була вислухати, допомогти, щось порадити.
Коли я доглядала за татом, Женіним дідусем, який був у вже дуже важкому стані, він мені допомагав. Чоловіки зазвичай намагаються уникати процедур по догляду за немічними людьми. Женя виконував будь-які процедури, запитував як діяти правильно в тому чи іншому випадку, жодного разу не сказав, що цього я робити не хочу чи не зможу”.
Остання зустріч з рідними
Оксана згадує, що коли їхали на свою останню зустріч з Євгеном, дорогою побачили у продажу шеврони для військових. Вона зателефонувала йому і запитала, які б шеврони він хотів отримати в подарунок. Племінник відповів, що крім шеврона його виду військ, хоче шеврон з написом “Воля”. Оксана придбала шеврон з написом “Воля або смерть”, через те, що іншого не було. І запропонувала слова “або смерть” обрізати, бо, мовляв, якось моторошно звучить. “Нічого обрізати не потрібно, - заперечив Євген, - все правильно. Я в полон ніколи не здамся. Для мене важлива тільки воля”. Жінка почала йому доводити, що життя - це неоціненний дар, який потрібно зберегти за будь-яких умов і полон - це можливість, якою не можна нехтувати. Мовляв, ніколи не потрібно втрачати надію. Євген у відповідь лише посміхнувся: “Тільки не полон. Для мене це вирішене питання. Я готовий прийняти смерть, аби тільки не полон”. І Оксана зрозуміла, що це не просто гучна фраза, це обдумане і виважене рішення дорослого чоловіка, воїна, захисника.
“Ми проводжали його на маршрутку 28 серпня, він нас обняв, сказав, що дуже любить, - згадує пані Оксана. - Далі попросив не чекати поки автобус відправиться, сказав “Слава Україні” і це останні його слова сказані нам. 29 серпня Євген загинув під час артилерійського обстрілу”.
Батьки згадують, що в той останній приїзд син часто повторював такі слова: “Тільки б вижити…”, “Якщо виживу…” і також сказав, що якщо доживе до Перемоги - то обов’язково продовжить службу в ЗСУ.
Анатолій Красовицький, батько воїна розповідає, що провели сина родиною до маршрутки на Миколаїв, ввечері він зателефонував, розповів, що вже на місці і навіть зробив генеральне прибирання в бліндажі: “А на ранок нам повідомили, що Женя загинув під час артилерійського обстрілу. Вибухом відірвало ногу і понівечило все тіло осколками. Із-за плутанини з прізвищами нам його довго не віддавали. Адже у всіх документах його прізвище було Швецов, а на медальйоні, що носив Женя - викарбувано Євген Красовицький”.
Паспорт Євгена посічений осколками
Чоловік Оксани Онішко Ігор, під враженням всього, що сталося, написав тоді вірша присвяченого Євгену, який для нього був не лише родичем, а й близьким другом. Вірш називається “Слова останні “Слава Україні”.
“Ти так хотів залишити батькам
Про себе згадку горду і важливу!
Ти так хотів залишити всім нам
Країну вільну, мирну і красиву!”
Таким він назавжди залишиться в нашій пам’яті - гордим, нескореним і сміливим!
