Останні пів року він часто повторював фразу: “В мене вік Христа…”. Ніби підкреслюючи, що Ісус Христос прийняв мученицьку смерть у віці 33 роки. І проводив паралель, що він теж перебуває в цьому віці і воює заради свободи і благополуччя інших людей.
Ріс допитливим хлопчиком
Сергій Горбенко народився в місті Долинська 16 серпня 1991 року. Мама Алла ростила сина одна. Згадує про нього, як ласкавого та спокійного хлопчика, допитливого та активного, як і більшість дітей. Дуже любив читати. Читав книги переважно українською мовою. Мама збирала йому бібліотеку дитячих енциклопедій, в яких він шукав відповіді на свої питання. “Не боявся висоти, — розповідає мама, — неподалік від нашого дому був спортивний майданчик — то він вилазив на турніка і ходив по ньому. В мене серце мало не спинялося, як бачила цю картину. Коли бував у своїх бабусі та дідуся — міг залізти на покрівлю будинку. Пояснював, що звідти гарний краєвид і видно далеко. Любив займатися спортом разом з іншими хлопцями. Мав дуже багато друзів. Обожнював футбол та волейбол. Якийсь час, разом з Євгенієм Шамбіром ходив на футбол.
Дуже любив воду. Самостійно навчився плавати і пірнати. То ми з бабусею водили його на ставки, щоб під наглядом купався, доки маленький. Вже як став дорослим - навчив і своїх дітей плавати”.
В дитинстві хлопчик був дуже прив’язаним до свого дідуся Миколи. Любов у них була взаємною, дідусь єдиний, хто міг відповісти на всі його безкінечні питання. Він був дуже начитаним, любив майструвати та розгадувати кросворди. І завжди поруч з ним знаходився онук.
“А ще обожнював техніку, — згадує тітка Світлана Антонова, — годинами чекав доки прийде з роботи мій брат, а його хрещений та дядя Олександр. Він саджав його на мотоцикла і вже традицією у них стало кататися вулицями міста. Якщо Олександр щось ремонтував чи майстрував - Сергійко знаходився поруч, подавав інструменти, спостерігав за роботою”.
Навчався Сергій спочатку в школі №2, після шостого класу — в школі №4. Мама згадує, що син обожнював тварин. Одного разу, повертаючись зі школи, підібрав на вулиці котика. В їхньому домі цей котик прожив до глибокої старості.
Був впертим в досягненні мети
Рідні розповідають, що зі шкільного віку Сергійко відзначався впертістю в досягненні своєї мети. Якщо щось почав робити — обов’язково доводив до кінця. “Раніше на вході до парку Залізничників стояли на вході ворота-каруселька, — розповідає дружина Юлія, — то Сергій сам мені розказував, що на тих воротах він тричі ногу ламав. Намагався прокрутитися на них повний оберт. Коли його запитували, мовляв, один раз покалічився, навіщо вдруге знову поліз на ті ворота. То він лише здивовано відповідав: “Ну як чому? Я ж повний оберт на них не прокрутився. Маю це зробити”.
“Якось померла наша рідна людина, — згадує тітка Сергія Світлана, — на похорони приїхав дядько здалеку. Коли виходив з машини таксі, загубив мобільний телефон. Погода в той день була дуже жахливою: вітер, мокрий сніг. В місті навіть світла через ту бурю не було. Сергію на той час років 16 було. Почув, що дядько дуже бідкається із-за втраченого телефона. Нікому нічого не сказав, разом із товаришем пішли на вулицю його шукати. Перебрали хлопці весь сніг з багнюкою на дорозі поруч з будинком і розшукали телефон. Я вам не можу передати радість нашого родича, коли діти мокрі та замерзлі занесли його в дім. Вже багато років з того часу минуло, а він все згадує той випадок”.
З 14 років хлопець разом зі своїми друзями заробляли на свої потреби гроші на ринку. Допомагали продавцям переносити товари зі складу до прилавку і навпаки. Або від машини до прилавку. Пишався тим, що має власноруч зароблені кошти, якими може розпоряджатися самостійно.
День повернення з армії став днем знайомства з Юлею
Після закінчення 11-го класу хлопець навчався в професійно-технічному училищі в Кропивницькому. Отримав професію електромонтера. В 2010-2011 роках служив строкову службу в армії. Пів року проходив навчання в школі сержантів в Десні, а далі служив в батальйоні охорони командування сухопутних військ.
Після закінчення служби повернувся в Долинську. І цей день повернення додому став днем знайомства з чудовою дівчиною Юлією, в яку закохався.
“Того дня друзі влаштували йому зустріч на ставку з шашликами, — згадує Юлія, — Я там відпочивала з іншою компанією. Але як буває, коли компанії молоді відпочивають поруч, слово за слово і ми познайомилися. Потім випадково зустрілися в місті, вже розмовляли, як добрі знайомі. Вже й не пам’ятаю, як сталося, що почали спілкуватися тісніше та зустрічатися. Сергій часом вражав своєю непередбачуваністю та спонтанністю рішень. З ним було цікаво. Одного вихідного, ми нічого не планували, нікуди не збиралися. Раптом Сергій говорить: “Поїхали на море!”. Я розгубилася від несподіванки, а він мені, мовляв, що тут збиратися, бери купальник, рушник і поїхали. І ми поїхали. Мама телефонує, запитує: “Доню, де ти зараз?” А я їй відповідаю: “В Коблєво, на морі!”. Вона теж нічого зрозуміти не може, адже ми нікуди не збиралися і поїздку не обговорювали”.
“На нього неможливо сердитися”
Працював спершу на Долинському НПЗ, поки його не закрили, а потім в селі Писанці на підприємстві з виробництва олії. “Чоловік по відношенню до роботи був завжди дуже відповідальним, — згадує дружина Юлія, — Якось захворів і тиждень перебував на лікарняному. Так він щодня рвався на роботу, переймався тим, що без нього може щось статися, що колеги щось не так зроблять і йому доведеться то все переробляти. Ледве дочекався того дня, коли йому знову на роботу можна вийти”.
Коли Юлія завагітніла, Сергій сказав, що обов’язково має народитися син і назве він його Богданом. Дружина дивувалася, як можна бути такому впевненому, коли ще нічого не відомо. І вірогідність народження хлопчика чи дівчинки майже однакова. Але дійсно у подружжя народився син, якого і назвали Богданом.
Подібна історія вийшла із другою вагітністю. Сергій впевнено говорив, що народиться син. Мовляв, не уявляє себе батьком доньки. Другого сина назвали Владом.
“Сергій завжди легко знаходив спільну мову з різними людьми, — розповідає дружина. — Він швидко подружився з моїм молодшим братом Антоном. Він став і його молодшим братом. Його манера спілкування, вміння переводити не досить приємні ситуації на жарт завжди сприяли встановленню доброзичливих відносин в родині. На нього неможливо було довго сердитися, бо він щось утне таке, що від сміху не втримаєшся і забуваєш із за чого виникло непорозуміння”.
Сергій дуже любив дітей. І навіть чужі діти, які плакали та заходилися від крику, замовкали, варто йому було лише взяти їх на руки. Юля згадує, що молодший син був дуже неспокійним і вона майже не спала ночами, коли чоловіка не було вдома. А на руках у нього дитина заспокоювалася і засинала за кілька хвилин.
З дітьми Сергій часто ходив на спортивний майданчик. Сам виконував фізичні вправи і привчав до спорту синів. Хлопці і зараз згадують ті заняття з батьком і стараються їх продовжувати вже самостійно. А ще допомагають з домашньою роботою мамі, бо тато завжди їм наказував, що мамі потрібно допомагати. І вони ці слова запам’ятали.
Повномасштабне вторгнення
Юля згадує день 24 лютого 2022 року: “Того ранку зателефонував мій молодший брат Антон, він служив в АТО. Напередодні їхній підрозділ перекинули зі східного напрямку на Херсонщину. Війну та ворога він зустрічав поблизу міста Олешки. Їхній підрозділ з великими втратами змушений був відступити. На початку березня Антон з кількома побратимами їхали у Вінницьку область в місце базування їхньої військової частини за новою технікою. Зупинилися на ніч в Долинській. Вони довго розмовляли з Сергієм і прощаючись Антон просив його не йти на війну. Адже так йому буде спокійніше за сестру і за свою сім’ю".
Після від’їзду військових Сергій довго думав, а потім сказав дружині: “Я не можу залишатися вдома, я йду до військкомату”. Йому спочатку пропонували залишитися в теробороні. Коли не погодився — попросили зачекати.
Побратим з позивним “Хімік” розповів, що познайомився з Сергієм 15 березня під час формування підрозділу 124 бригади ТРО: “У нас з ним день народження в один день. І якось на цій темі ми розговорилися та здружилися. Він мав з собою два хрестика, один з них подарував мені, як оберіг. Цей хрестик до сих пір зі мною.
Він з армії мав звання сержанта і його призначили старшиною нашого взводу. У військовій службі він був максималістом: все мав виконати в строк і якнайкраще. Не боявся доводити та відстоювати свою точку зору до командування, не боявся сперечатися. Життя та безпека побратимів були для нього в пріоритеті”.
“Пам'ятаю, ще влітку 2022 року, коли наш батальйон доукомплектовували, — згадує командир позивний “Максимус”, — нам сказали що наступного ранку наша рота висувається на марш. Не вказали напрямок і на який час, але готовність мала бути на 100%. Я тоді був черговим офіцером в нашому розташуванні. Ніч пройшла спокійно і вже наступив ранок, я робив обхід чергових постів по периметру і зайшов в паркову зону, яка межувала з нашим місцем постійної дислокації.
І тут бачу стежкою через парк іде Сергій з сумками. Я розумію, що він був відсутній цю ніч і повертається з дому з сумками домашніх смаколиків назад, до хлопців. Побачив мене, але не розгубився і говорить: “Міхалич, ви теж зранку в парку любите гуляти?”. Я посміхнувся з того, що він не став викручуватися. Адже знав, що мусить бути в розташуванні. Але так невимушено й легко почав спілкуватися, що наказувати його за порушення розпорядку не було бажання. Тільки спитав чи все, мовляв, в тебе в порядку і почувши “Так” пішли в розташування”.
“Після звільнення Херсона, виконував бойові завдання на Лівобережжі”
Тоді, 16 серпня 2022 року, в день народження “Хіміка” та “Змія” (бойовий позивний Сергія Горбенка), хлопців відправили на захист Херсонського напрямку. З цього приводу вони розпивали в автобусі пляшку “Живчика”. Багато чого їм довелося пережити разом. Якось на позиціях поблизу Давидового Броду (Херсонщина), Сергій запропонував побратиму відійти покурити в невеличке укриття. “Щойно ми відійшли, як на місце, де ми пару хвилин тому знаходилися, прилетів снаряд, — згадує “Хімік”. — З тих пір ми вважали себе везучими. Після звільнення Херсона наша бригада постійно тримає під контролем дніпровські острови, робить вилазки на Лівобережжя для знищення вогневих позицій ворога. Сергій завжди обирав для себе найбільш небезпечні завдання. Запрошував побратимів йти з ним, мотивуючи тим, що він везучий”.
Жодного разу Сергій не відмовився від завдання. Більшу частину свого часу перебування в Херсоні він виконував завдання на островах. Навіть якщо знав, що точка переправи вже засвічена ворогом, то сам забирав побратимів з острова і доповідав командуванню, що дану локацію вже використовувати не можна, бо вона обстрілюється. Шкода, що керівники не завжди дослухалися до його рапортів і перш ніж відмовитися від тієї чи іншої точки ще втрачали людей.
“В 2023 році у взводі Сергія звільнився головний сержант взводу, — згадує командир “Максимус”, — я зустрівся з командиром його взводу і запитав кого він бачить на цій посаді. Він відповів, що Сергія Горбенка.
Я не заперечував. Так відбулося його призначення на посаду головного сержанта взводу. Після призначення між командиром взводу і Сергієм завжди відбувалися суперечки в баченні з вирішення завдання. Мені це ще більше додавало впевненості в правильному виборі його на посаду. Він завжди мав власну точку зору і не боявся її висловити. Саме таким і має бути головний сержант взводу”.
Юля розповідає, що як тільки випадала можливість чи то поїхати у відрядження до Миколаєва, чи взяти коротку відпустку і поїхати до Херсона, старалася зустрітися з чоловіком. Знімала в місті квартиру, а він сам вже знаходив можливість хоч на кілька годин, щоб побути разом з коханою. Так само і для своїх підлеглих, якщо знав, що їхні рідні приїхали в Херсон — давав можливість їм побачитися.
“В мене вік Христа… Він теж віддав своє життя за інших людей”
“Останні пів року Сергій часто повторював фразу: “Мені 33 роки, це вік Христа, коли він віддав своє життя за інших”, — пригадує Юля, — мені моторошно було чути ці слова і я просила його не накликати на себе біду”.
В травні 2024 року взвод Сергія відправляли на три тижні на полігон для навчання. При цьому виконання бойового завдання на островах не знімали. “Змій” зібрав групу побратимів і сам очолив бойову групу. В той час інші бійці взводу поїхали на навчання. І це його рішення свідчить не просто про лідерські якості, а про готовність в будь-яку мить взяти відповідальність за життя побратимів і за результат виконання завдання.
“Приблизно за місяць до його загибелі, я приїздила в Херсон, — згадує дружина.— Ми йшли вулицею, він зайшов до ювелірного магазину, купив золотий хрестик і попросив подарувати його племіннику, який ще тільки мав народитися. Я говорила, мовляв, народиться дитина і подаруєш сам. А він ніби щось відчував, поспішав зробити все наперед…”.
На той час 124 бригаду ТРО вже розформовували і перевели спочатку до 30-го корпусу морської піхоти. А пізніше - до 34-ї бригади берегової оборони.
“В останній раз коли він з групою готувався до місії на лівий берег(це був один з найважчих спостережних постів в батальйоні), — розповідає “Максимус про останній вихід Сергія Горбенка на дніпровські острови. — Він йшов в це місце третій раз. Таких хлопців в роті одиниці, хто був би там тричі. Після того, як я провів з ним і групою інструктаж, ми вийшли на вулицю. Сергій протягнув мені руку, щоб її потиснути і сказав: “Я як повернусь треба буде по особистому питанню поговорити”.
Я відповів, мовляв, Сірий ми не прощаємось. Руку не жму, бо погана прикмета, як повернешся — обов'язково поговоримо. Не пам'ятаю звідки, у мене була інформація, що він збирається на хрестини. І в мене вже було рішення в голові, щоб його відпустити. Не хотів тільки йому про це говорити, щоб він максимально зосередився на місії.
В ту ніч ми понесли втрати і Сергій загинув зі своїм побратимом. Ворог чекав нашу ротацію. Я до останнього впевнений, що в ту ніч нас зрадили. Хто та де — питання відкрите. Але після цієї місії були ще нюанси, які вказували на витік інформації”.
“Хімік” розповів, що Сергій вже докладав командуванню про те, що позиція “Марс” викрита ворогом та пристріляна. Він неї потрібно відмовитися і шукати іншу. Але його не почули і віддавали наказ знову їхати на бойове завдання саме на цю позицію. Він не мав туди їхати, але хлопці відмовлялися і він не міг не виконати наказ. Тому поїхав сам і зібрав групу з тих, хто вірили в нього. Цей виїзд став для нього останнім, разом з ним загинув ще один побратим.
Сергій Горбенко має відзнаку “Сили територіальної оборони ЗСУ”, похований в Долинській.
