Цей хлопець з дитинства відзначався миролюбним та неконфліктним характером. Проте і нав’язати йому чиюсь думку було неможливо – бо на все мав власну.
З дитинства Сергій не цурався ніякої роботи
Сергій Ліщук народився 2 березня 1986 року в селі Богданівка Долинського району. Через рік у сім’ї Василя та Тетяни Ліщуків народилася донька Оксанка. А ще через кілька років ще один син Богдан. Різниця у віці між Сергійком і Оксанкою була невеликою, можна сказати, що разом з пелюшок виростали. Разом і до школи пішли в один клас.
“Сергій ще до школи навчився читати та рахувати. Йому легко давалося навчання, - згадує мама, Тетяна Ліщук. - Син з нетерпінням чекав, коли піде до школи, а Оксанка почала і собі, мовляв, як це Сергійко буде в школі, а мені що самій до дитсадка? Хочу і я до школи. То так і віддали їх вдвох до одного класу. Донька ще й зростом маленька була, то Сергій свого наплічника одягав на плечі, а її ніс в руках. Так всі шкільні роки оберігав сестричку від неприємностей та образ”.
Світлана Іщенко була першою вчителькою Сергія Ліщука в Богданівській початковій школі: “Дуже виховані діти були у сім’ї Ліщуків. Мама ретельно слідкувала за їхнім навчанням та вихованням, вона очолювала батьківський комітет класу. І всі заходи шкільні відвідувала разом з дітьми. Гарно Сергійко навчався, активним був в усіх заходах. Діти вже в старших класах навчалися, коли батьки розлучилися і мама з дітьми переїхали до Долинської. Але в село приїздили часто - провідували бабусю”.
Наталка Парцей колись навчалася з Сергієм в одному класі й запам’ятала його щирим та привітним хлопчиком, дуже відкритим та приязним. «Я не пам’ятаю, щоб він з кимось за щось сперечався чи затіяв бійку», - згадує жінка.
В селі діти рано призвичаюються до роботи, бо треба ж допомагати батькам і у дворі з домашньою птицею та тваринами, і в хаті, і на городі. Сергійко був старшим - тож на ньому була відповідальність за менших дітей, коли батьки на роботі чи пораються по господарству. “Не цурався він ніякої роботи - вмів і борщу зварити й м’ясо приготувати, і в хаті лад навести. Як старшим став - то допомагав на городі та по господарству, - згадує пані Тетяна. - Ще дуже рибу полюбляв ловити. риболовля - то його захоплення на все життя. Де б він не жив - найкращим відпочинком для Сергія була риболовля. Найбільш бажаним подарунком - різні рибальські причандали”.
Ніколи не підлаштовувався під когось - був завжди собою
Від п’ятого класу Сергій з Оксанкою почали ходити до долинської школи №2. Вчителька Світлана Іванова пригадує, що Сергій Ліщук був дуже вихованим, тихим і скромним хлопчиком. Навчався старанно, відповідально ставився до доручень вчителів, ніколи не встрягав в полеміку чи якісь суперечки. “Але попри це, на все мав власну думку, - розповідає вчителька. - Просто доки його не питали, він її не висловлював. Дарма що зовні Сергій видавався непримітним, був в нього свій “стрижень”, чоловічий характер. Не було в нього такого, щоб він кудись подався чи чимось зайнявся лише заради компанії. Він ніколи не підлаштовувався під ситуацію, завжди лишався самим собою. Я вражена тим, що Сергій сам, добровольцем пішов на війну. Впевнена, що це його самостійне рішення, воно обдумане. Якби мене колись запитали, хто з моїх учнів добровільно стане на захист країни - я б ніколи не назвала Сергія, бо важко знайти більш тихого та спокійного хлопчика, зовсім не войовничого. Але ж бачите, яким може бути оманливим враження. Все-таки відчуття відповідальності, що він чоловік і мусить стати на захист країни в ньому було від самого початку”.
Юрій Терещенко був найкращим другом Сергія з дитинства, пізніше став кумом. “Ми жили з ним в Богданівці по сусідству і весь вільний час також разом проводили, - згадує чоловік. - Сергій в нашій компанії був лідером, він постійно вигадував якісь ігри, фантазія в нього добре працювала. Пам’ятаю, поруч з нашою вулицею лісосмуга була і ми там постійно товклися, будували з гілок та листя будиночки як коли на деревах, а коли й під деревами. Одного разу збудували ціле селище з дорогами, перехрестями та парканами. Для кожного з нашої компанії по будиночку, магазин тощо. Тарзанки на деревах облаштовували, а між деревами робили переходи з мотузок. І ініціатором всіх цих вигадок був Сергій. Щовечора влітку розкладали багаття і біля нього розповідали різні історії.
А ще дуже любили в моторах копирсатися. В Сергійкового батька мотоцикл був, то ми з ним, бувало, поки батька вдома немає, викотимо його. Сергій пристосувався його без ключа заводити й то по селу покатаємося. Це вже як старшими стали, то так розважалися.
Сергій взагалі був відкритий до різних експериментів: що небудь спробувати зробити чи приготувати. Раніше, в газеті “Долинські новини”, часто друкували рецепти різних страв і він любив по тім рецептам щось приготувати, особливо, якщо це якась випічка. Одного разу я до нього зайшов додому, а він мені показує рецепта, мовляв, дивись тут зовсім не складно і всі інгредієнти у нас є. Ми приготували тоді ті коржики й непогано так вийшло. То був мій перший кулінарний досвід”.
А ще згадує Юрій як обожнював Сергій риболовлю - влітку, так кожного дня, о четвертій ранку вже його кличе друг під вікнами з вудками. Взимку по снігу яких тільки розваг не вигадували: до велосипеда лижі чи санчата прив’язували, змагання влаштовували на ковзанах та на лижах. Пам’ятає, як на танці ходили й у своєму селі й бувало, що в сусідні села їздили, бо Сергію подобалося з дівчатами танцювати.
Закохався і став батьком шестирічного сина
Школу закінчив Сергій добре, в Кривому Розу вступив до технікуму, навчався на автомеханіка. Закінчив технікум з червоним дипломом. Зустрів жінку Тетяну в яку закохався. У Тані від першого шлюбу вже був син Стас, з яким Сергій потоваришував від першої зустрічі. Саме Сергій повів його до першого класу, дуже відповідально ставився до своєї нової ролі батька. Він став для Стаса і другом і татком, хлопчик майже відразу запитав в нього дозволу, чи можна називати його татом. “Сергій не пропускав жодних батьківських зборів в школі й вчителька, коли дізналася, що той не є рідним батьком Стаса, дуже здивувалася, - розповідає пані Тетяна. - Він виховав його гарним хлопцем, наразі йому вже 18 років. А вже коли народилася його власна донечка Маша, Сергій не міг натішитися з того. Вночі сам вставав до дитини, щоб переодягати, приготувати суміш, погодувати”.
І донька була дуже прив’язана до татка, звіряла йому всі свої дитячі секрети, завжди з нетерпінням чекала повернення з роботи.
“Дуже він дітей любив і вони йому платили тим же, - згадує Юрій Терещенко. - Пам’ятаю, як хрестили мою доньку, дві пари кумів були на хрестинах. Доня від всієї тієї процедури розплакалася та так, що ніхто заспокоїти не міг. А у Сергія на руках затихла. І до останнього вона дружила з хресним, переписувалася, розмовляла з ним телефоном. Гарним був другом, завжди відгукувався, коли потрібна була допомога. Та і я, відповідно, йому допомагав, коли він потребував”.
Працював спочатку за фахом автомеханіком, пізніше перейшов на меблеву фабрику “Фенікс”. Як отримував зарплату відразу телефонував мамі, питав чи потрібна їй матеріальна підтримка. “Я працювала, мені достатньо зарплати, але приємно було те, що мій син завжди готовий запропонувати допомогу, - ділиться спогадами мама. - І бабусі теж не забував зателефонувати, спитати що їй потрібно. Часто приїздив до неї в Богданівку. Нашій бабусі 91 рік, проте вона ще добре тримається, навіть город сама сапає. Ми найняли в селі жінку, щоб приглядала за нею: вчасно ліки прийняла, щоб поїсти не забула. Вона має непогану пенсію, їй на життя вистачає. Проте Сергій з порожніми руками до неї ніколи не приїздить. Щоразу купує якісь гостинці, запас продуктів, ліки. Все, що потрібно для життя привезе”.
Повномасштабне вторгнення
З початком війни фабрика зупинилася. “Тоді багато підприємств змушені були зупинити свою роботу, із-за частих тривог та необхідності ховатися, - пригадує пані Тетяна. - Син доньки Оксани має тяжке захворювання, перед початком повномасштабного вторгнення йому зробили операцію. Тож з початком вторгнення донька з дітьми виїхали за кордон, щоб була можливість продовжити лікування дитини, А я поїхала їй допомагати. Для мене справжнім шоком стало те, що Сергій добровольцем пішов на війну. Він же і в армії ніколи не був, бо з дитинства мав захворювання серця”.
Без роботи довго чоловік не міг всидіти й пішов до військкомату в Кривому Розі, його посилали на комісію, яку він не проходив. І наступного ранку Сергій знову займав чергу до військкомату. Тричі його повернули додому.
“Приїздив він до мене в Богданівку, - розповідає пан Василь Ліщук, батько Сергія. - З трьох моїх дітей, Сергій єдиний, хто мене провідував часто та завжди підтримував спілкування. Оксанка з молодшим Богданом за кордоном. Богдан там ще до війни працював вже тривалий час, має гарну роботу. В мене були сподівання, що Сергій стане на старості мені підтримкою. Коли приїхав сюди в село і сказав, що піде до військкомату, я був впевнений, що комісію він не пройде. У дитинстві в нього була ішемічна хвороба серця. Зазвичай з таким діагнозом до війська не беруть. Але ж повернувся і сказав, що його забирають в ЗСУ”.
Воював він в 79 бригаді стрільцем-зенітником зенітного взводу, мав позивний “Лящ”. Перебуваючи на фронті старався за можливості щодня зателефонувати рідним. Часом по кілька разів на день, щоб заспокоїти їх та не давати приводів для паніки. Дуже переймався за Машу, як в неї йде навчання, вже там на фронті знайшов та оплатив наперед для доньки заняття з репетиторами. Бо вважав, що дистанційне навчання не дає їй тих важливих знань.
Коли приїхав з фронту у відпустку - придбав нову вудку, мріяв за скільки часу порибалити. Та не вийшло - звалилося багато буденних справ з рідними, які за цей короткий час потрібно було нагально вирішити. І знову Сергій поїхав на фронт, тримати його від ворогів.
Побратими кілька кілометрів несли на собі тіло Сергія
Загинув Сергій Ліщук в Донецькій області 31 липня 2023 року, поблизу містечка Красногорівка, від скиду з ворожого дрона на позиції наших бійців. Його тіло повністю засипало землею, побратими почали швидко розкопувати, сподівалися, знайти його живим. Спочатку відкопали відірвану руку, а потім вже тіло. На жаль, поранення виявилися не сумісні з життям. Кілька кілометрів бійці несли тіло Сергія Ліщука на собі. “Я вдячна цим хлопцям, за те, що вони не покинули тіло сина, за те що розкопали із землі й ризикуючи життям, змогли донести до безпечного місця, - плаче пані Тетяна. - Завдяки їх мужності ми змогли поховати Сергія, бо в цій страшній війні не всі родичі мають таку можливість. Коли отримала повідомлення про загибель сина, відразу ж вирушила в дорогу. З Німеччини, де я жила разом донькою та онуками, того дня не було прямого автобуса в Україну, довелося робити аж 6 пересадок. Вже в Україні водії автобусів, дізнавшись, що їду ховати воїна-сина, грошей з мене не брали. Я дуже вдячна Долинському військкомату та Долинській міській раді, що не стали ховати Сергія без мене, що дочекалися, доки я приїду”.
Портрет на пам'ятнику
Поховання відбулося на Машин день народження і саме цього дня прийшов для донечки подарунок від тата - сережки, які він замовив заздалегідь та потурбувався, щоб отримала вона їх саме цього дня.
Пані Тетяна розповідає, що в Німеччині облаштувала куточок з портретом сина та українським прапором, біля якого постійно горить свічка. Разом з онукою Машею їздила в Кропивницький отримувати нагороду - посмертно Сергія Ліщука нагороджено орденом “За мужність” III ступеня. Маша попросила залишити цю таткову нагороду собі: “Я буду разом з нею спати, ніби татко поруч зі мною”. Ще мама щиро вдячна Долинській міській раді за те, що дітям загиблих воїнів виділяють квартири. Так і Марія Ліщук отримала із рук голови Долинської громади Євгенія Звіздовського ключі від двокімнатної квартири.
