З дитинства для Сергійка улюбленими іграшками були пістолети, автомати та все з чого можна зображати стрілянину. Мріяв хлопець пов’язати своє життя з армією, в майбутньому бачив себе лише військовим.
В дитинстві улюбленими іграшками були пістолети й автомати
Народився Сергій в родині Олександра та Світлани Бойко в Долинській 17 березня 1994 року. Проживала сім’я у власному будиночку. Батьки згадують, що син відзначався небагатослівністю, довго не могли його розговорити, років до трьох його словарний запас просто обмежувався короткими словами “так” та “ні”. Дідусь з бабусею жили неподалік і хлопчик любив бувати в них, залюбки допомагав поратися по господарству.
“Одного разу, - згадує мама Світлана, - я кинулася - дитини вдома немає, зазвичай він з хрещеником чоловіка завжди грався. І того теж ніде немає. Ми з його мамою все подвір’я обдивилася, не можемо знайти. Кричимо, гукаємо їх, всю вулицю оббігали, сусідів розпитуємо - немає дітей, ніхто не бачив. Коли це в діда з малинника виходять Сергійко з хрещеником, обличчя в обох малиною замурзане. І чули ж, що ми їх шукаємо, а не виходили, доки малини не наїлися. Таким партизаном був з дитинства. Щось випитати в нього, щоб він щось розповів - то було неможливо”.
Батьки зазначають, що син не створював їм проблем, був дуже тихим, якщо його ніхто не відволікав - то і він переважно займався своїми справами: читав, сидів за комп’ютером, спілкувався з друзями.
Батько, Олександр Бойко розповідає, що найкращими іграшками для сина в дитинстві були пістолети, автомати, гвинтівки. Будь-що, що якось стріляло чи зображало стрілянину. Зі своїми друзями бавився “у війну”. “Любив читати, книги, переважно пригодницькі та про шпигунів і розвідників, - згадує тато. - В школі навчався без якихось значних успіхів. Предмети, які йому подобалися - охоче вчив і там були гарні оцінки, які не подобалися - не надто старався їх вчити. Дуже любив англійську мову, навчався додатково і мав гарні оцінки з цього предмету. Допомагав мені часто на пасіці, ніколи не відмовляв. Не скажу, щоб йому подобалася ця робота, я бачив, що це не його захоплення. Але допомагав, бо розумів, що це потрібно робити”.
Навчався в Долинській школі №1, Тетяна Гільщанська, класна керівниця класу, в якому навчався Сергій Бойко, згадує його як тихого, дисциплінованого учня, дуже доброго і толерантного. “Пам’ятаю його завжди усміхненим, - розповідає вчителька, - він був таким світлим хлопчиком. Обожнював туристичні походи класом, першим розпалював багаття, допомагав готувати на всіх кашу, любив спорт, особливу гру в футбол”.
“Клас у нас був дружнім, - згадує однокласник Дмитро Таран, - і це заслуга саме Сергія, він любив жартувати, всі його жарти були дуже доречними, смішними й незлобливими, вони об’єднували клас, згуртовували його. Багато з них в нашій компанії стали такими “крилатими висловлюваннями” зрозумілими для нашого кола друзів. Я б сказав, що він був справжньою зіркою нашого класу. Не через оцінки та спортивні досягнення, хоча й в цьому він мав плюси, а через його неповторний гумор. Навіть вчителі не могли втриматися від усмішки. Він мав унікальний талант розряджати будь-яку ситуацію, навіть найнапруженішу контрольну чи шкільний концерт. Зі школи мріяв стати саме військовим, а ми говорили йому, що ця професія не для нього, занадто він був добрим і ніяк не підходив на роль вояка чи військового командира. Сергій цілком міг стати стендапером і заробляти своїм вмінням жартувати, але він вибрав інший шлях ”.
Не хотіли брати в армію
Після закінчення школи хлопець чекав на повістку до військкомату, але в армію його відмовилися брати. Мати розповідає, що син прийшов додому дуже пригніченим, його відмовилися призивати в армію, військова комісія написала причину - недостатня вага, хоч хлопець і не був таким, щоб занадто вже худим. Довелося батькам шукати своїх знайомих та доводити, що син хоче служити в армії та цілком здоровий для служби.
Служити Сергієві довелося в Донецьку, було це якраз напередодні “Євро-2012”, батьки згадують, як їздили до сина на присягу та як виглядало це місто при підготовці до футбольного чемпіонату.
Коли повернувся з армії, влаштувався працювати охоронцем в Новоданилівській колонії, як почалися бойові дії на Донбасі - все поривався піти служити на контракті, але батькам якийсь час вдавалося його стримувати.
“А потім я поїхала у відпустку в Карпати, - згадує пані Світлана, - і Сергія з собою запросила. Дуже йому сподобалася ця подорож, сказав, що хоче і надалі мати змогу подорожувати. А для цього потрібно заробляти добрі гроші. І він у 2016 році пішов на контрактну службу. Але скоріше, що гроші для подорожей - то був лише привід, Сергій військом марив з дитинства і схоже, що ніде інде себе не уявляв”.
АТО
Тоді в Україні вже проводили навчання для військових закордонні фахівці й хлопець старанно опановував володіння всіма видами зброї, вивчав нестандартні бойові ситуації та інші хитрощі військової науки. Знання англійської мови йому добре в цьому допомагали. Воювати йому довелося на Донеччині: Горлівка, Авдіївка, Мар’їнка, Світлодарськ, також Золоте на Луганщині. Хвалився, що більш ніж на десять кілометрів вдалося їхньому підрозділу просунутися вперед і відвоювати у ворогу окуповану територію.
Тактична група Добровольчого Українського Корпусу “Правого Сектору” “Сапсан” (ТГ ДУК ПС “Сапсан”) входила до складу 24-ї ОМ бригади та має яскраву бойову історію, вона відома серед військових зухвалими операціями в тилу ворога, злагодженістю колективу, патріотичністю. І Сергій Бойко з позивним “Сержант” став частинкою “Сапсану”, його невіддільним гвинтиком.
“Він був просто зразковим армійським сержантом, - згадує побратим В’ячеслав, - завжди підтягнутий, начисто поголений, підстрижений дуже зібраний і акуратний. Його можна було поставити в будь-який армійський підрозділ і він був би взірцем для солдатів. Мав гарну спортивну виправку і мотивував побратимів займатися спортом. Добре знався на армійській документації, розбирався в наказах, уставах, мав розуміння того, як все влаштовано та працює в армії. Тому і позивний ми йому дали “Сержант”. А потрапив він до нас, до групи добровольців із Правого Сектору, які не отримували ВОЗів і ніколи не служили в армії “по справжньому”. Нагадували ми на той час більше махновське угрупування, яке воювало в гумових шльопках, без чіткої дисципліни та з постійним “ги-ги, га-га”. Сергій серед нас був першою людиною з армії, він дуже відрізнявся від нас і на початку це його дратувало, а потім він змирився з такою ситуацією”.
Будні розвідника
Мама пригадує, що часто ще побратими називали Сергія “Аристократом” за любов до чистоти, прагнення до порядку та за відразу і гидливість до бруду. Але війна та вихід “на роботу” в розвідку часто змушували його відступитися від власних принципів. Як розповідає В’ячеслав, колись вони вийшли в сіру зону “на ферми”, не знали скільки їм доведеться там пробути й взяли з собою всього по мінімуму: води, їжі, речей. “Спати довелося в ангарі, без вікон і дверей, на бетонній підлозі, - згадує побратим. - Була рання весна, мінусова температура, сніг з дощем. Я знайшов дві смердючі жіночі шуби, одна, як виявилося пізніше, була з блохами, запропонував укритися - Сергій посміявся, сказав, що цією “бомжатнею” вкриватися не буде. Я загорнувся в ті шуби й чув як вночі він цокотів зубами від холоду.
В одній із цих шуб - широкій, рябій та довгій мало не до кісточок, я ходив на чергування, а Сергій довго опирався, та зрештою здався і сам її інколи одягав.
Був випадок, коли нам довелося їсти їжу зі смітника. Ми щойно приїхали на позицію, забезпечення та продукти нам ще не підвезли, а були дуже голодними. Поруч з позицією був смітник. На ньому ми побачили відкритий пакет із сухпайком, то ми вибрали звідти пакетики з їжею, розігріли їх та з’їли.
Ще колись нам довелося красти матрац у бездомного. Це були позиції на Світлодарську, у нас не було побутових речей: матраців, ліжок — їх просто ще не привезли, тож ми жили й спали як доведеться. На покинутих дачах облаштувався безпритульний, який із сусідніх будинків зніс собі майно. Ми дізналися про це й пішли красти в нього матрац — ледве дотягли. “Сержант” почистив його і потім на ньому спав.
Це не було смішним чи авантюрним, це були вимушені дії — треба було шукати вихід із ситуації. Це був побут. Війна й особливо розвідка, коли ти не знаєш в яких умовах доведеться спати, переховуватися, що їсти, звідки брати воду, змушує побороти в собі відразу та гидливість і використовувати все, що знайдеш і що маєш на даний час під рукою. Загалом, ми намагалися жартувати над цими ситуаціями, адже якщо не перетворювати все в жарт — це дуже сумно. Дуже сумно спати на голій бетонній підлозі й для того, щоб не застудити собі нирки, часом доводиться йти на злочин і красти смердючий матрац у бездомного, який він вкрав на чужій дачі”.
Олександр Бойко пригадує, що під час АТО син досить часто приїздив додому, його відпускали на свята і коли просив коротку відпустку - командування не відмовляло, бо знали, що Сергій повернеться вчасно і ніяких неприємностей з ним не буде. Але вдома, в Долинській він нудився, їздив до Кропивницького та Кривого Рогу, щоб прогулятися містом, подивитися новий фільм. У виборі фільмів був дуже прискіпливим - дивився лише якісне кіно і ніколи не дивився нічого російського. Збирав кошти, щоб придбати квартиру в Кропивницькому, бо життя в маленькому містечку йому здавалося нудним.
“Коли треба було їхати на якісь збори чи чергове навчання, - продовжує мама, - то теж сприймав це як щось не дуже важливе. Зате, якщо їхати потрібно було в зону бойових дій - збирався з настроєм і відчувалося, що подумки він вже там і йому не терпиться потрапити в те середовище де потрібні його знання та вміння”.
Сергій відзначався надійністю та порядністю
“Він був дуже надійним товаришем, із ним було добре служити, - продовжує В’ячеслав. - Ми разом заступали на позиції, вдвох несли чергування, лягали спати, прокидалися, ділили їжу, воду, спали спина до спини, давали один одному в борг стіки кави “3в1”. Він був дуже ерудованим і начитаним — ми могли всю нічну зміну говорити про космічні програми, зірки, він знав усі моделі літаків, їхні характеристики. Ми читали схожі книжки, й могли годинами їх обговорювати.
Хоча знайшли один одного не відразу, спершу ми не дуже спілкувалися. Кожен із нас окремо товаришував з Едіком «Фугасом» Лободою. Коли у 2019 році Едік загинув, ми почали більше спілкуватися, зрозуміли, що маємо багато спільних інтересів й так подружилися”.
Згадують його побратими, що “Сержант” називав себе «мемовєдом». Він знався на історії мемів, цікавився, звідки який мем з’явився, що стало причиною його появи, які з них - це правдиві історії, а які - результат хибного сприйняття дійсності. І ще Сергій започаткував у в казармі кінопокази, бо сам любив кіномистецтво та розбирався в фільмах, шукав шедеври кіно, збирав хлопців разом, готував до демонстрації фільму і потім показував. Адже багато гарних фільмів мають філософський підтекст і треба бути готовим його зрозуміти. Тому дуже важливими були короткі пояснювальні розповіді Сергія перед переглядом, адже не всі побратими були готові сприймати таке кіно. “Так колись я подивився з ним німий чорно-білий фільм про маяк у морі, - згадує В’ячеслав. - Там не було жодного слова. Але для нас було все зрозумілим, такі фільми викликають багато думок про сенс життя, про відносини між людьми, вони збурюють цілий вир почуттів і навіть обговорювати їх хочеться не відразу, а через певний час, коли прийде якесь переосмислення в тобі самому. Можу сказати, що він відкрив для мене світ кіномистецтва і наразі кіно для мене - це не тільки розвага, а й привід переосмислення себе, своїх почуттів”.
Переклад напису з латини цього шеврону "Піхота короля"
Батьки розповідають, що у 2019 році син отримав поранення і лежав в госпіталі, але вони навіть не знали про це. Він ніколи нічого не розповідав з того, що відбувалося в зоні бойових дій, завжди відповідав, що не потрібно їм цього знати. Мама згадує, що про поранення дізналася лише, коли побачила шрам на його нозі, почала розпитувати й він сказав: “Ти, мабуть, щось відчувала, бо зателефонувала того дня, якраз коли мене привезли до госпіталю”. А батькові якось мимохіть сказав, мовляв, знаєш, що я маю поранення. На що Олександр лише зітхнув: “Тепер вже знаю, Штірліц, дякую, що хоч сказав про це”.
Самі батьки намагалися не телефонувати синові, наважувалися лише тоді, коли він довго не повідомляв про себе сам. Адже вони знали де він наразі знаходиться і боялися йому зашкодити. “Одного разу, коли він перебував на навчанні, - згадує Олександр, - я зателефонував, а він тоді відповів мені, що все, тату, ти мене розсекретив, видав моє місце перебування, більше цього ніколи не роби”.
“Я його помітив і відразу виділив серед інших, - згадує побратим Сергій, - він був порядним. Від “Сержанта” не можна було очікувати якоїсь підлості чи інтриги. Порядний та розумний чоловік з гарним фізичним здоров'ям. Мені здається, що нас зблизила саме ця порядність, вона нам обом була приємною.
Не завжди знаходили порозуміння: війна, важкий чоловічий колектив, щоденна робота, яка вимагає від тебе як розумових, так і фізичних зусиль і все це тривало роками. Він вмів відстоювати власні кордони. І це викликало повагу”.
Повномасштабне вторгнення
Влітку 2021 року Сергій Бойко демобілізувався. “Але він щось знав чи відчував, - згадують батьки. - Замовляв дороге спорядження та прилади для розвідки. Говорив, що маємо дуже підступного ворога від якого можна чекати всього. Купу грошей на все це витратив, але заспокоював нас, мовляв, я тепер маю все, щоб захистити своє життя”.
Повномасштабне вторгнення Сергій зустрів в Кропивницькому, в лікарні, там лежав, щоб поправити проблеми зі здоров’ям, які виникли під час служби в АТО. Того ж дня він приїхав на таксі в Долинську і пішов до військкомату. І вже наступного дня, серед перших добровольців в складі 35-ї бригади, батьки проводжали сина на фронт. В одному автобусі з ним їхали земляки Сергій Завірюха та Ігор Лебідь.
У складі 35-ї бригади йому довелося обороняти Південь - Миколаївщину та Херсонщину, в той час, як його рідна 24-а бригада стримувала натиск ворога під Попасною на Донбасі. Сергій мріяв повернутися до своєї бригади, до побратимів з якими його єднала міцна чоловіча дружба військового братерства. Неодноразово просив його перевести до “своїх”. Та весь час командування просило зачекати.
На початку жовтня 2022 року розпочався контрнаступ ЗСУ на Херсонському напрямку, особливо результативним в перші дні виявилося просування українських військ в Бериславському районі зі сторони Нововоронцовки. Дуже міцно була побудована оборона ворога від Давидового Броду до річки Інгулець поблизу Сухого Ставка, ЗСУ неодноразово намагалися в різних місцях цього району проникнути в тил ворога, намацати його слабкі місця та прорвати укріплення.
7 жовтня 2022 року розвідувальна група разом із “Сержантом” виконувала бойове завдання біля населеного пункту Іщенка, але потрапила на засідку і змушена була прийняти бій. Частині бійців вдалося відступити, але були й загиблі, серед них долинчанин Сергій Бойко.
Батькам командування якийсь час не могло повідомити, що сталося з їхнім сином, лише після того, як привезли тіло, їм розповіли, що за три тижні підрозділ зробив 16 спроб наступу в тій ділянці, щоб забрати тіла своїх загиблих побратимів. З квадрокоптера, який спостерігав за ходом бою було відомо про те, що він загинув від розриву гранати, як і те, що встигнув сам вбити кількох окупантів.
“За цей час чого ми тільки не пережили, - згадують батьки, - писали в соцмережах про розшук сина, нам телефонували аферисти, розповідали, що він в полоні й пропонували викуп. Потім зателефонував один з його побратимів по АТО, прислав фото своїх документів, щоб ми розуміли, що це насправді він і сказав, що наразі лежить в госпіталі, добре знав Сергія і просив не вірити незнайомим людям та повідомити його, якщо дізнаємося щось про сина”.
“Коли я питала його як то вбивати людей, - плаче мама, - відповідав, що тих людей вбивати не шкода. Вони не варті того, щоб їх жаліти. На питання чи не страшно йому, посміхався і говорив, що страшно. І це, мовляв, нормально, бо нічого не бояться лише дурні. І тут же заспокоював нас, говорив, що має все необхідне для того, щоб захистити своє життя”.
Дмитро Таран вважає, що Сергій для нього був більше ніж однокласник і більше ніж друг: “Він був тією людиною, яка вміла приносити світло навіть у найтемніші часи. І тепер я бачу, що навіть у своїй останній битві він залишив нам усім урок — цінувати кожну мить, не забувати про радість, і нести світло, як це робив Сергій”.
“Втрата такої людини як Сергій Бойко - це не тільки втрата для його рідних, для побратимів. Це втрата для армії, втрата для нашої країни, бо я вже говорив про те, що Сергій Бойко був зразковим сержантом і взірцем для свого підрозділу”, - говорить побратим Сергій.
За службу в АТО старший сержант Сергій Бойко має відзнаки “Захиснику Вітчизни”, “За взірцевість у військовій службі”, “За зразкову службу”. Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеню.
