“Ніби пустка в моїй душі з’явилася, після загибелі Сергія, — говорить мама Ольга Рябець. — Часто бачу його в снах І коли бачу, то пустки тієї не відчуваю. Хочу обійняти його, притулитися і розумію, що це сон. І знову в душі моїй біль і пустка”.
Спогади дитинства — турбота про інших
Народився Сергій в селі Варварівка Долинського району на Кіровоградщині 29 жовтня 1986 року в сім’ї Віталія та Ольги Рябець. Сергій був середущим з проміж трьох братів. Мав старшого брата Романа та молодшого Ярослава.
Пізніше сім’я переїхала в село Маловодяне, поруч із Долинською.
“Скрутно нам жилося в ті часи, - згадує пані Ольга, - не було поруч з нами дідусів та бабусь, щоб можна залишати дітей під їхнім наглядом. Ми з чоловіком працювали на роботі, ввечері вдома город та господарство. Якось діти, дивлячись на нас виховувалися самі по собі. А ще на всі літні канікули ми відвозили їх до бабусі, мами чоловіка, в село Варварівку. У неї віднялися ноги і вона пересувалася на колісному кріслі. Тоді ще ці крісла були дуже громіздкими та незручними на трьох колесах. Але вона практично повністю себе обслуговувала: готувала їжу, прала, доглядала за подвір’ям”.
Діти приїжджали її провідати та допомогти посадити город, нарубати дров, викопати картоплю тощо. Майже з усією хатньою роботою жінка справлялася самостійно. А під час літніх канікул брати Роман, Сергій та Ярослав ставали її “ногами” і вірними помічниками. Вони перекочували тяжке крісло через поріг, виконували всі вказівки та прохання бабусі.
“Можливо, що приклад бабусі, яка не маючи змоги ходити, продовжувала жити, піклуватися не лише про себе, а й про своїх онуків, — розмірковує Ольга Рябець, — і став виховним моментом для моїх дітей. Вони ніколи не створювали нам якихось клопотів, не намагалися зробити шкоди чи бешкетувати. Взагалі не пам’ятаю такого, щоб мені доводилося своїх хлопців за щось лаяти чи наказувати”.
Старший брат Роман згадує, що бабуся старалася готувати їм смачні страви. Саме ті, які їм подобалися найбільше. А коли спекотного дня вони лягали в хаті трохи відпочити - то бабуся відганяла від них мух, щоб не турбували їхній сон: “І нас дійсно тоді не тягнуло на якісь подвиги. Знали, що маємо бути поруч із бабусею і відгукуватися на кожне її прохання”.
А потім сім’ї довелося забрати до себе після інсульту тата Ольги. Пізніше — доглядали за немічною тіткою. Тож родині майже постійно доводилося піклуватися про когось із родичів і у хлопців з дитинства закарбувалося почуття відповідальності перед тими, хто потребує допомоги.
Його любили за відкритість та щирість
З дитинства Сергійко відзначався веселим та жвавим характером. Постійно на його обличчі сяяла усмішка. “Подивіться, — говорить мама, — немає жодного фото, щоб він не всміхався. Його на вулиці всі любили за відкритість, щирість, привітність. Умів жартувати сам та вдало відповісти на жарти інших. Як ото стендапери, в яких що не слово —то жарт з будь-якого приводу. Таким і наш Сергійко був”.
В школі навчався непогано, клас у них був дружнім. І Сергій в шкільному житті був активним учасником: читав вірші, співав, танцював. Не відмовлявся ні від чого.
Вчителька Маловодянської школи Людмила Ревесз згадує Сергія як учня з дуже різносторонніми захопленнями: “Цікавився комп’ютерною технікою, добре танцював, організовував шкільні вечори. Пам’ятаю, як ми виступали з командою ДЮР (Дружина юних рятівників). Сергій очолив цю команду, крім нього в команді були одні дівчата. Діти дуже натхненно готувалися до змагань. Ми зайняли перше місце в районі, потім були зональні змагання в Бобринці - і вийшли на друге місце. На змаганнях в області ми зайняли четверте місце. Треба було бачити захоплені очі дітей. Вони так відповідально готувалися до всіх виступів. Тренувань у школі нам не вистачало. Збиралися на вихідних у мене вдома”.
Вчителька розповідає, що на будь-яке її прохання підготувати виступ чи презентацію, хлопчик завжди відгукувався і дуже старанно та відповідально ставився до цього: “Чемний, вихований, готовий завжди прийти на допомогу. Троє хлопців у сім’ї Рябців і про кожного з них можна згадати лише хороше. Відповідальні батьки - гарні діти”.
Після школи пробував вступити в Харків до Національного університету цивільного захисту. Здав тестові завдання. Розповідав батькам про те, що в тесті було понад 300 питань і дуже хитро вони так складені, що важко відповісти на всі ідеально та не суперечити попереднім відповідям. Але Сергію вдалося це зробити. Не пройшов конкурс тільки тому, що при здаванні іспиту з фізичної підготовки підвернув ногу і не зміг до кінця витримати випробування.
Після школи Сергій із старшим братом Романом працювали в Києві в організації, яка займається облаштуванням вентиляційних систем. Працювати з металом йому дуже подобалося. Практикувався в створенні різних художніх виробів. Після армії в Кривому Розі теж працював у компанії, що виготовляла вироби з металу. На замовлення виготовляв і різні декоративні вироби: квіти з металу, куполи, самовари імітовані під старовину. Керівник компанії порадив йому вступити до вишу, щоб отримати фах інженера. Він і вступив на навчання до Криворізького технічного університету на заочне відділення. Але на якомусь етапі покинув навчання.
Без роботи не сидів ніколи. Їздив на підробітки до Польщі, Німеччини, знаходив роботу і вдома.
Брат Роман відзначає, що Сергій мав дуже гарну просторову уяву. Якщо він брався за виготовлення якогось виробу, то вже уявляв собі його пропорції в тривимірному просторі. Якщо в автівці починав барахлити мотор і було чутно не характерні для його роботи звуки, то він батькові пояснював, які деталі там і в якому напрямку рухаються. Що саме може спричинити несправність із подібним звуком.
На подвір’ї в Рябців все нагадує про Сергія. Зроблені його руками покрівля над колодязем, декоративна решітка тощо.
Любив дивувати всіх подарунками
В армії служив в Києві в Президентському полку. Мама згадує як приїздили на присягу до сина. Солдат багато і всі батьки прагнуть побачити свого сина. Розпізнати здалеку важко, коли вони всі в однаковому строю з однаково поголеними головами. “Ми Сергія впізнали по його сяючій усмішці, її навіть здалеку помітно”, - розповідає жінка.
Як Сергій служив, то ще мобільні телефони не мали такої популярності. І він писав додому листи. Мама й досі зберігає ті листи, інколи перечитує. Бувало таке, що стоячи на чергуванні, Сергій складав коротенькі вірші, потім їх надсилав батькам:
Стою я на тумбі та мрію -
Додому приїду
І з мамою й татом
Згадаю, як бігав колись з автоматом.
Рідні діляться спогадами, як вмів Сергій дивувати їх подарунками до свят. Любив підібрати такий сюрприз, що викликав у всіх захоплення. Для хрещениці Тасі замовив книгу, в якій дві казкові повісті про дівчинку Тасю, що за описом дуже схожа на іменинницю. Щоразу родичі дивувалися його вигадливості та креативності. І він сам тішився з того, як вони раділи його сюрпризу.
Пам’ятав про дні народження всіх своїх родичів і не забував їх привітати оригінально та креативно. “Робив це так легко і невимушено, - розповідає мама, - надіслала племінниця фото свого плаття до випускного. Він їй у відповідь: “Гарне плаття, але не вистачає до нього прикрас. Надсилаю тобі гроші, підбереш до нього прикрасу, щоб бути справжньою принцесою.
Я сама захоплююся різними видами рукоділля. То він мені постійно дарував комплекти для діамантового малювання чи для вишивки. Як не може сам подарувати - то братів просить, щоб зробили це від його імені”
Відразу пішли до територіальної оборони
Від першого дня вторгнення Сергій та Ярослав Рябці пішли до територіальної оборони. Ярослав до цього працював в Польщі, повернувся в Україну за два тижні до повномасштабного вторгнення. “Я говорила йому, мовляв, аби знав про таке лихо — то краще б залишився в Польщі, — згадує мама. — А він мені відповів на те, що все одно б повернувся додому. Відсиджуватися не став би. І потім від мобілізації хлопці не ховалися. Повістку принесли — пішов служити. Це сталося влітку 2022 року, не пам’ятаю дат, лише емоції. Спершу навчання проходив неподалік - біля Гурівки. Ми провідували його там кілька разів. Від побратимів отримав позивний “Зебра” від прізвища Рябець, тобто рябий”.
А далі Сергій Рябець боронив Херсонський напрямок, був оператором БПЛА, тобто очима ЗСУ. Найбільше любив працювати вночі зі своїми “пташками”, як він любовно називав дрони. “Все говорила йому, щоб хоч десь наречену собі з допомогою дрона вигледів, — згадує мама, — а він мені у відповідь надсилав відео то кабанів диких, то косуль, які з дрона назнімав. Любив фотографувати природу. Макрозйомку різних квітів та комах.
Буває, як приїде додому, назнімкує бур’янів по городу. А потім надсилає мені фото якоїсь дрібнесенької квіточки в макрозйомці і питає, мовляв, вгадай, де то в тебе така краса росте.
Любив сюрпризи робити. Якось відео надсилає, дивись, мамусю яка вулиця в Херсоні. Я ж дивлюся і дивуюся, що точнісінько така хата як у Зої на нашій вулиці. Аж це він вже приїхав, йде вулицею і відео мені знімає”.
Зазвичай, коли закінчувалася його нічна зміна, він телефонував або писав своїм рідним, повідомляв, що поїв і в шапці. І на прощання говорив вигадане ним слово “Надобранок”. Це означало, що його робочий день скінчився і він йде відпочивати.
фото ілюстативне
Як додому приїздив, то спати стелив собі на підлозі. Мама бідкалася з того, що син замість того, щоб відпочити вдома, насолодитися комфортом, чомусь вибирав підлогу. Можливо, тому, щоб не доводилося знову звикати до польових умов.
Не терпів бруду та розгардіяшу поруч з собою, тому навіть в бойових умовах завжди підтримував місце, де доводилося жити, в чистоті. І побратимів привчав до порядку.
На початку серпня 2024 року востаннє приїздив у відпустку. “Вже їх із Херсону перевели на Покровський напрямок, — розповідає брат Роман. — неподалік Красногорівки в лісосмузі розташувався їхній пункт базування. Брата дуже дратувало, що водії, котрі привозять продукти, воду та боєприпаси, часто не дотримуються елементарних умов маскування. Адже це може видати їхню групу”.
31 серпня 2024 року солдат Сергій Рябець, оператор 2-ї аеромобільної роти 1-го аеромобільного батальйону військової частини А4350 загинув від осколкових поранень, які отримав в результаті артилерійського обстрілу. Кілька днів рідні жили в тривожній тиші - Сергій не телефонував. А потім телефонний дзвінок брату Роману від командира: “Ваш брат Сергій Рябець загинув”...
Переглядає мама на планшеті короткі відео з сином, слухає його голосові повідомлення. “Мені доводилося втрачати близьких людей: маму, тата, інших рідних, — говорить Ольга Рябець, — Щоразу це біль і смуток. Але такого відчуття, як після загибелі сина, в мене жодного разу не було. Ніби пустка в душі. Часто бачу його в снах, живим. І в ті хвилини не відчуваю пустки. Тягнуся, хочу обійняти і прокидаюся. І знову відчуваю пустку”.
Нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеню, медаль “За сумлінну службу” та нагрудним знаком “За службу” ІІІ ступеня, відзнакою “Учасник бойових дій”.
Сім’я Рябців продовжує активно допомагати волонтерам, що відвозять допомогу на передову: готують копченості, закрутки. Бо війна продовжуються і інші воїни потребують підтримки та допомоги.
