Часто військові, розповідаючи про загиблого побратима, проговорюють таку фразу: “Такі хлопці не мають там залишатися (прим. в “сірій зоні”). І ризикуючи власним життям організовують спецоперації по евакуації їхніх тіл. Звісно, що ніхто не має залишатися там. Всі захисники мають бути поховані своїми рідними. Але часто ворог не дає можливості їх забрати. Хоч Ігор Волкотруб повоював зовсім мало, проте встиг здобути повагу у побратимів. Його тіло, з ризиком для власного життя, побратим зумів доставити до безпечного місця.
В дитинстві ріс під наглядом бабусь та старшої сестри
Ігор Волкотруб народився 23 серпня 1990 року в селищі Молодіжному. Мама Ігоря, пані Валентина розповіла, що в неї вже була донька Аліна, яка старша від брата на 9 років. “Не пощастило Ігорьку з батьком, - говорить жінка, - за місяць до народження сина він пішов із сім’ї. Пам’ятаю, що копали картоплю того дня, коли почалися перейми. Швидку викликала — кажуть бензину немає, не можемо приїхати. Пішла до цукрового заводу — теж сказали, що нічим допомогти не можуть. Сусідів просила, щоб довезли до лікарні.
Як народився, несуть мені його годувати дівчата і питають, мовляв, чия ця Галочка така чорнявенька? Не Галочка, відповідаю, то мій синочок, мій помічничок майбутній, мотоцикліст. Бо мамі потрібно допомагати за городами доглядати”.
На відміну від чоловіка, його мама щиро раділа народженню онука. Адже Ігор для неї став першим онуком. І Валентина, хоч ображалася на чоловіка, але не відштовхувала бабусю. Сприяла тому, щоб вони спілкувалися без перешкод.
“Я зовсім мало пам’ятаю яким він був в дитинстві, — згадує Валентина. — Більше бабусі за ним доглядали — моя мама та мама чоловіка. Я ж і працювала, і городи обробляла, бо в 90-і роки доводилося нам виживати в прямому сенсі цього слова. Чоловік періодично повертався в сім’ю і знову покидав, доки я не поставила крапку в цих відносинах. Із сином він спілкувався, ніколи цього йому не забороняла. І в найбільш важливі дати в житті сина батько був присутній: на випускному, на проводах в армію (строкова служба). Допомагав також з коштами на навчання. Син завжди говорив, що любить нас обох однаково.
Я так і не наважилася розповісти Ігорю історію його появи на світ. Як батько пішов з дому, покинувши мене напередодні пологів, в найвідповідальнішу мить”.
Ігор ріс безпроблемною дитиною. Ніколи не скаржився, не вимагав від мами чогось, що мають інші діти і не може дозволити собі їхня сім’я.
Сестра Аліна розповіла, що довелося їй в дитинстві допомагати мамі з доглядом за молодшим братом: гуляти з ним у візочку, водити до дитячого садочка та забирати звідти: “Пам’ятаю, що до школи я Ігорька вела за руку. Я йшла в одинадцятий клас, а він — в перший. На перервах теж прибігала подивитися чим він займається, щоб на вулиці без шапки не бігав. Мені мама наказувала, щоб наглядала за ним. Тож, бувало, що і нагримаю на брата. А потім я поїхала навчатися. Приїжджала додому лише раз на рік на канікули. Він вже тоді показав, що вміє ставити перед собою цілі та поступово їх досягати. Наприклад, ще в школі він на літніх канікулах заробляв якісь гроші, щось економив на обідах в школі і придбав собі гітару. Самостійно, користуючись підручниками, навчився на ній грати.
Пізніше, таким же чином, зібрав собі грошей на мопед. Ніколи нічого не просив для себе. Якщо щось хотів придбати — робив це самостійно”.
Ніколи не соромився говорити, що думає
Валентина Волкотруб розповіла що навчався в школі хлопчик слабенько, але був дуже відповідальним і дисциплінованим. Жодного разу він не спізнився і не прогуляв урок. А ще ніколи не соромився обговорювати з мамою свої проблеми. “Пам’ятаю, один випадок, коли він вже в армії служив, — згадує жінка, — Я поїхала на роботу до Чехії. Телефонувала, коли знаходилася для цього вільна хвилинка. Якось набрала Ігоря, він розповідає, що саме з хлопцями кіно дивляться. І в кінці нашої розмови додав: “Мамусю я тебе люблю!”. І це ж при інших хлопцях, не посоромився, що вони можуть сміятися з його сентиментальності. Він, взагалі, ніколи не соромився говорити, що думає”.
Однокласниця Євгенія Ладик згадує Ігоря, як свого найкращого шкільного друга. В школі його називали “Трубіком” і був він тим, хто завжди готовий допомогти порадою, матеріально чи фізично. З ним у дівчини не було секретів, на будь-яку тему могли говорити годинами. І завжди було що згадати, над чим посміятися і за чим посумувати.
“Мої найяскравіші спогади з дитинства пов’язані з “Трубіком”, - розповідає дівчина, - як ми каталися з ним в парку на велосипедах і називали нашу доріжку «американські гірки». Бо там був ще той екстрим. Якось всі наші друзі гуляли, а мені батьки наказали пасти гусей в балці. І він мені допомагав пасти, не покинув одну. Одного разу взимку приніс на стадіон нові професійні лижі, які йому мама із-за кордону привезла. А я їх зламала. Він кричав, що додому тепер йому повертатися не можна. А потім він мені ледве не втопив ковзани моєї сестри. І цих спогадів про “Трубіка” у мене безліч”.
Однокласниця Юлія Кириченко зауважує, що “Трубік” був найпозитивнішою людиною в її колі спілкування. Вона не пам’ятає його без відкритої та щирої усмішки на обличчі. Він заряджав всіх оточуючих якоюсь своєю енергією добра та позитиву. Ще зі школи мав багато гарних друзів. Таких як він сам. А другом він умів бути. І в радісних, і в сумних митях життя вмів підтримати та розважити. Про таких говорять: “Друг на все життя”. Можна не бачити його роками, а при зустрічі розмовляти так, ніби тільки вчора розсталися.
Часто згадують однокласниці, як збиралися вечорами компанією в парку біля басейну. Ігор грав на гітарі та співав, а всі йому підспівували. Ті душевні вечори залишилися в них найкращим та найяскравішим спогадом про Ігоря.
В армії служив в артилерії в Запоріжжі. Потім працював у виправній колонії охоронцем. Коли почалися заворушення на Донбасі, Ігоря також призвали на службу в АТО. Відслужив там рік та два місяці, знову ж таки в артилерії.
Мріяв про власне житло
Закінчив у Кривому Розі професійно-технічне училище, здобувши професію гірника. Працював на різних шахтах цього міста. Шахтоуправління часто направляло його у відрядження на різні шахти. Мріяв про власне житло та збирав для цього кошти.
“Це хлопець-усмішка, - розповідає про свого племінника тітка Лілія Дунда, - І радість і життєві незгоди він зустрічав з усмішкою. І це була ніби його захисна реакція на неприємності. Не показувати, що тебе це зачепило, що може боліти. Ми могли годинами з ним розмовляти на різні теми. В чомусь сперечатися, в чомусь знаходити компроміс. Роботящий та дуже практичний хлопець. Накопичив кошти на власну квартиру. Без кредитів та іпотек. Але ж навіть переночувати йому в тій квартирі не судилося”.
Валентина Волкотруб мріяла про онуків від сина, неодноразово натякала про це. Але Ігор відповідав, що не годиться з сім’єю жити на орендованій квартирі. Як придбає власну — тоді вже можна думати про одруження та дітей.
Якось Ігор сказав мамі, що почав розглядати варіанти підходящих квартир, жінка запропонувала йому допомогти у виборі житла. “Вже перша квартира, яку ми оглядали разом, ідеально підходила під його вимоги, — згадує жінка. — Я бачила, що йому ця квартира сподобалася. І підтримала його вибір. Трохи допомогла з коштами. Готувалися зробити ремонт, підбирали шпалери, перевезли деякі речі, Ігор купив всю необхідну побутові техніку. Аж тут йому вручили повістку. Переночувати у власній, такій омріяній квартирі йому так і не вдалося.
Ми неодноразово говорили з ним на тему мобілізації і він щоразу відповідав, що ховатися не збирається, буде воювати.
В житті Ігор спілкувався українською мовою, а в соцмережах чомусь писав російською. Я запитала його чому так. Він почав відстоювати свою думку, що, мовляв, може писати і розмовляти будь-якою мовою. Навіть сказав, що свою дитину навчатиме говорити лише російською. Я йому відповіла: “А як привезеш її до мене — то я навчу її розмовляти українською”. Але після початку повномасштабного вторгнення він вже і писав і говорив лише українською.
Коли йому вручили повістку — він відразу пішов до ТЦК. Це сталося у серпні 2024 року, якраз розпочався наступ ЗСУ в Курській області”.
“Тікати від ТЦК не збираюсь”
Додому Ігор вже не повернувся — його направили на навчання. В розмові з сестрою сказав, що зарахували його до штурмової бригади, хоча він і має військову спеціальність артилерист. Просив не говорити цього мамі.
“Якось більш тісно спілкуватися з Ігорем ми почали лише за пів рокуів до його загибелі, — розповідає сестра Аліна. — Я давно живу і працюю за кордоном, рідко бачилися з ним. Нині шкодую, що так пізно зрозуміла, який в мене неймовірний брат. Коли Ігор повідомив, що його мобілізували, я допомагала знайти необхідне екіпірування. На зв’язку були через день”.
“24 вересня 2024 року він отримав свій позивний, — згадує Євгенія Ладик, — як я йому і передрікала, він знову був “Трубіком”, бо навіщо щось вигадувати. А я із традиційного його звертання до мене “сонечко” перейшла на новий рівень — “от же ж відьма накаркала”.
Через два місяці навчання, новачків перевели до бойової частини, що базувалася на Курщині. Вони мали ще два тижні навчатися вже в умовах близьких до бойових. Але не вистачало бійців, щоб змінити побратимів на бойових позиціях.
Тоді один з воїнів, Артем із позивним “Чупа”, звернувся до новоприбулих: “Хлопці, я зараз іду на “нуль”, щоб змінити там побратимів. Чи є серед вас хтось, хто бажає піти зі мною?”. Ігор відразу сказав, що він готовий йти на бойову позицію. Хлопці з першого разу здружилися, бо мали багато спільного в своїх поглядах на життя та в характерах.
Бойовий шлях Ігоря Волкотруба — командира відділення-командира машини 1-го штурмового відділення 1-го штурмового взводу 9-ї штурмової роти 3-го штурмового батальйону військової частини А0501 вийшов надто коротким — він загинув через два тижні перебування на нулі. Але за ці два тижні він встиг проявити себе сміливим та відчайдушним воїном, який не боявся йти на найбільш ризиковані завдання.
Загинув від скиду з дрона
Командир із позивним “Поляк” говорить: “Мені болить смерть кожного з моїх підлеглих. Але за таких бійців як Артем та Ігор болить найбільше. Бо були найбільш надійними та вмотивованими воїнами. На них я покладався як на себе — був впевненим, що не підведуть, не злякаються і не відступлять.
Загинув “Трубік” 11 жовтня на “нулі” в окопі, в спеціальній ніші, в яку ховалися під час дронової небезпеки. Дрон помітив, що в окопі хтось є і скинув гранату поруч з нішею в якій ховався Ігор. Його тіло сильно посікло осколками з однієї сторони. Евакуював його тіло з небезпечної зони вірний друг Артем. Невдовзі він теж загинув.
Дуже боляче, що Україна на війні втрачає найкращих своїх синів, своє майбутнє”.
Юлія Кириченко: “Ігор був щирим патріотом — це знають всі. В нього була своя позиція, своя думка і мабуть кожен, хто його близько знав, підтвердить це. Ігорю боліла доля українців, він любив Україну, український народ. І ненавидів несправедливість. Ми телефонували один одному на дні народження, на свята могли годинами говорити про нелегке життя українців. Йому це завжди боліло. Ще раз повторюся, мабуть, кожен хто добре його знав, чув про це від нього. Я йому навіть колись сказала, що якщо він колись балотуватиметься в президенти — я буду перша хто проголосує за нього".
Євгенія Ладик: “Я ніколи від нього не почула осуду до інших. Він був чесним в першу чергу перед собою, був патріотом своєї країни і йому завжди було діло до того, що відбувається. Тяжко говорити про Ігоря «був». Але для мене він залишився тим моїм «Трубіком» смішним, жартівливим, десь навіть трохи дитячим”.
Мама Ігоря, Валентина Волкотруб та сестра Аліна продовжують підтримувати підрозділ в якому служив їхній син та надавати посильну допомогу місцевим волонтерам.
