Цей юнак вражав своїх друзів та близьких тим, що вже з юних літ мав про все власну думку. І змінити її під впливом суджень інших людей він не поспішав. Його врівноваженість, вміння на будь-які події реагувати розсудливо та без зайвих емоцій вплинули на те, що бойовий позивний, який дали йому побратими-азовці, був “Релакс”.
Від самого дитинства усіх вражала “правильність” Ігоря
Народився Ігор Боровик 21 листопада 1992 року в селищі Молодіжному.
Бабуся Ігоря пані Надія Кондратенко згадує, що допомагала батькам доглядати за онуком: “Він був спокійним хлопчиком і від самого дитинства дуже “правильним”. Ігорьок ніколи не робив шкоди, йому навіть не потрібно було говорити: “туди не лізь”,”того не чіпай”, “цього робити не можна”. Здавалося, що він то вже сам знає чого не можна робити. Ігорьок вмів гратися сам і тими іграшками, які йому давали. Можна було кинути його на якийсь час й повернувшись застати за збиранням того ж конструктора з яким його залишила. Я працювала вчителькою молодших класів в школі. Бувало таке, що інколи доводилося брати його з собою на роботу. І він тихенько висиджував цілий урок за малюванням, нікого не відволікаючи й нічим не показуючи свою присутність”. Бабуся розповідає, що дуже пізно хлопчик почав говорити, але таке враження склалося, що він просто боявся, що щось вимовить неправильно. І коли нарешті, після 2,5 років, почав говорити - то вимовляв одразу цілі речення, ніби він всі ці слова вже давно навчився промовляти про себе. Бабуся Надя рано навчила його читати, бувало, що сам онук підходив до неї з книжкою, мовляв, вже пора сідати за читання. Юрій Савченко, хрещений батько Ігоря говорить, що в дитинстві пам’ятає його дуже тихим і спокійним хлопчиком: “Ніколи батьки не мали з ним ніяких проблем”.
Коли хлопчику було 6 років, батьки Ігоря розлучилися. Через деякий час мама Ігоря зустріла іншого чоловіка Сергія Волкотруба, який для хлопчика став одночасно батьком і другом.
Перший клас він закінчив в Молодіжненській школі, далі сім’я переїхала до Долинської й вже продовжив своє навчання в Долинській школі №4 (нині Академічний ліцей). З 5 класу батьки вирішили перевести його до школи №3 (ліцей “Інтелект”) в клас з поглибленим вивченням математики, оскільки мав здібності до цього предмету. Вчителька математики та класна керівниця Світлана Чумаченко запам’ятала Ігоря сором’язливим, спокійним та добрим хлопчиком, який уникав галасливих ігор, суперечок та бійок. Відзначає, що в класі його поважали за чесність, надійність, прямолінійність. Ніколи не ображав інших і якщо хтось намагався образити його, то Ігор відносився до цього філософськи, сприймав все як жарт.. Згадує вчителька з якою теплотою і ніжністю говорив хлопець про свою маму, у творі, який діти писали в 11 класі він сказав про неї такими словами: “Я вдячний долі за те, що в мене є мама, яка завжди поруч і любить мене таким, який я є”.
“Я так бачу, так надумав, так зроблю”
Однокласниця Анжеліка Малага згадує, що Ігор завжди вражав її своєю стриманістю та вихованістю: “Не було в нього, як в інших хлопців задерикувасті, якогось бажання зробити щось наперекір, чи порушувати дисципліну і це його виділяло серед інших наших однокласників. Він складав враження справжнього джентльмена дуже чемного й справедливого. І якщо чесно, я здивувалася, що саме Ігор з нашого класу пішов добровольцем на війну. Гадала, що такі вчинки здійснюють під впливом сильних емоцій. Тепер я розумію, що для нього це було обдумане і виважене рішення”.
Директорка ліцею “Інтелект” пані Інна Свічкарьова розповідає, що викладала в цьому класі зарубіжну літературу. За її словами Ігор був дуже стриманим, дисциплінованим і мовчазним учнем: “По його очах я бачила, що він до уроку готовий, що має власну думку на кожне питання, але в обговореннях зазвичай участі не приймав. Є така категорія учнів, які не люблять демонструвати свої знання і здібності, але вони переживають прочитане, аналізують його, роблять свої висновки. Його домінантною рисою характеру була відповідальність. Він міг вислухати всіх, але зробити так, як вважав слушним сам: “Я так бачу, так надумав, так зроблю”. Ось така розсудливість і поміркованість хлопця, які більше притаманні вже дорослим чоловікам з певним життєвим досвідом, вражали й інших вчителів в школі.
Так, вчителька пані Інна Марченко говорить, що Ігор Боровик завжди був дуже врівноваженим, спокійним та доброзичливим хлопчиком: “Ніколи не думала, що він буде воювати. У 2019 році чисто випадково дізналася про те, що він був в АТО, я якраз писала наукову роботу по цій темі й мама Ігоря допомогла мені з матеріалами про нього, бо він сам нізащо не погоджувався говорити на цю тему. Душа болить від того, що ми втрачаємо найкращих”
“Це був однокласник моєї доньки, - говорить вчитель Павло Ласкурик, - він був тихим і стриманим на уроках, але після уроків, на перервах - це просто феєрверк емоцій, дуже позитивний хлопчик. Здавалося, що він плив по щастю, душа раділа, коли дивишся на таких дітей”.
Олександр Гричаненко сказав, що познайомився з Ігорем у 8 класі й подружився з ним: “Пам’ятаю його тихим, спокійним і не конфліктним. Після школи навчалися ми з ним в різних містах, але продовжували спілкуватися телефоном”.
Однокласниця Катерина Ляшенко ділиться спогадами про те, що часто ходила разом і Ігорем до школи й зі школи, оскільки жили в сусідніх будинках: “Я була дуже активна та емоційна, завжди про щось захоплено розповідала. А Ігор просто йшов поруч і мовчав. Мені здавалося, що він думає про щось своє і зовсім мене не слухає. А одного разу чомусь я була не в настрої і йдемо разом з ним мовчки. Раптом Ігор запитує, мовляв, в тебе щось сталося, чому ти мовчиш? І мене тоді це вразило, що він помітив моє мовчання, звернув увагу на те, що зі мною щось не так”.
Ольга Стахевич розповідає, що Олена Волкотруб тривалий час працювала разом з нею в Центральній публічній бібліотеці, тож її сина Ігорька бачила часто. Згадує його в шкільному віці, коли він ще був маленьким і худеньким хлопчиком, завжди спокійним і врівноваженим. “Приємно вразив хлопець, коли почав навчатися у виші. Він дуже змінився зовні, заняття спортом пішли йому на користь. Коли розповідав про навчання та свої плани - відчувалися його цілеспрямованість, рішучість і коли мама намагалася якось на нього вплинути, дати пораду, то в його погляді можна було відчути, що поради він не потребує, що має власну думку і він її вже не змінить. А ще він жартував дуже своєрідно, гумор був у нього особливий, ні для кого не образливий і настрій підіймав”.
Молодший брат
Коли Ігорю виповнилося 12 років, в сім’ї народився молодший братик Владислав. Для Ігоря це була найбільша радість - він дуже мріяв саме про брата. Коли мама говорила, що може ж народитися сестричка, він вперто відповідав, мовляв, я знаю, що буде братик. І хлопчик відразу долучився до догляду за молодшим братом. Мама, Олена Волкотруб, говорить, що коли молодшому синові виповнилося пів року вона вже спокійно залишала його на Ігоря і була впевнена в ньому, як в собі. Він вмів погодувати дитину, помити, переодягнути, забавити молодшого брата. “Попри таку суттєву різницю у віці молодший брат став для нього і найкращим другом, - розповідає жінка. - Він завжди думав про нього і піклувався. Коли після школи Ігор поїхав навчатися - обов'язково для Владика привозив подарунки. Сам Ігор вже в старших класах говорив, що мріє працювати в поліції й почав займатися активно спортом сам та заохочував Владика. Ми дивувалися, адже у нас в сім’ї та й з кола наших знайомих не було працівників охорони правопорядку. Все гадали, що передумає, що буде залізничником як тато. Ігор добре навчався в школі, йому легко давалась математика, фізика, філософія. В молодших класах був відмінником, в старших якісь предмети давалися йому важче”.
На затриманні злочинця
Але в цілому оцінки були гарні, добре юнак склав незалежне тестування у 2010 році. В нього був вибір навчальних закладів в які міг зі своїми результатами вступити на бюджет. Виявилося, що до юридичних вишів потрібно було подавати заявку за пів року і попередньо скласти екзамен з фізичної підготовки. Тому Ігор довірив вибір навчального закладу батькам, але додав, що все одно буде працювати в поліції. Мама порадила подати документи до Дніпровського університету залізничного транспорту.
У виші навчався гарно, успішно складав екзамени, але щоразу, коли приїздив додому говорив, що залізнична страва - це не його, не лежить в нього душа до цієї професії.
Захопився під час навчання спортом - важкою атлетикою. І до цього виду спорту почав залучати й Влада. Старший брат для молодшого завжди був у всьому взірцем і він дуже прагнув бути схожим на нього. Вже в школі хлопчина став майстром спорту з важкої атлетики. Де б не перебував Ігор, з молодшим братом він телефоном розмовляв по кілька разів на день, контролював його оцінки в школі та досягнення в спорті. З друзями та співслужбовцями тільки й розмов було про те скільки кілограмів Влад зміг віджати. Бувало таке, що Олені телефонував Ігор і говорив, мовляв, Влад сьогодні отримав погану оцінку, але не потрібно його лаяти, він все виправить. Коли мама зауважувала, що, можливо, не потрібно стільки уваги приділяти спорту, краще зосередитися на навчанні, то Ігор завжди відповідав, що краще спорт, ніж погані звички й сумнівна компанія.
Сам Влад відзначає, що Ігор зробив ключовий внесок в його розвиток та становлення: “Він вказав мені правильний шлях - здоровий спосіб життя, заняття спортом, мотивація та розвиток. Переконав, що за своє майбутнє я можу бути спокійним. Завдяки його постійній підтримці я досяг того, що колись мені здавалося нереальним. Я безмежно вдячний йому за всі свої досягнення як минулі, так і майбутні. Без його підтримки та постійного супроводу я б ніколи не став собою сьогоднішнім”.
АТО та служба в поліції
У 2015 році самостійно вирішив піти, щоб відслужити строкову службу, служив в Національній гвардії. А вже через пів року, навіть не повідомивши батьків, хлопець підписав контракт для того, щоб воювати в АТО. Лише через п’ять місяців від інших людей мама дізналася, що її син служить під Маріуполем. Пояснив тим, що не хотів, щоб батьки хвилювалися. Після закінчення контракту, Ігор вирішив працювати в поліції. Якраз у 2016 році оголосили про набір на навчання в оновлену службу поліції В першу хвилю набору він не пройшов, але до другої вже підготувався краще і його прийняли на навчання, а потім на службу до Управління патрульної служби поліції міста Києва.
Ігор Свинчук, розповідає, що з Ігорем Боровиком були тезками - обидва Ігорі Миколайовичі і коли їм доводилося в парі патрулювати вулиці, підходили до водіїв і обидва представлялися як Ігор Миколайович, водії часто вважали це якимось розіграшем чи приколом, не відразу приходило розуміння, що патрульні просто тезки. “Він адекватно реагував на критику, ніколи не ображався, якщо хтось дозволяв собі покепкувати з нього і вмів і сам над собою пожартувати. Пам’ятаю його завжди з посмішкою і взагалі він був тим, кому в разі небезпеки я міг довірити свою спину, - розповідає чоловік, - він прикривав мене а я його. У нас багато було по службі різних ситуацій, і небезпечних також, доводилося затримувати і злочинців. В ньому я був впевнений на 100%”.
Однокласник Іван Данилюк розказав, що коли зібрався поїхати до Києва на заробітки, то Ігор запропонував пожити у нього, доки він знайде роботу та зніме для себе житло.
Коли сержант поліції Ігор Боровик тільки прийшов на службу, то своє перше патрулювання йому довелося провести в екіпажі Богдана Лісовського. “Виписав свій перший штраф, - згадує Богдан, - віддав його водієві, коли вже той поїхав, він раптом схопився за голову, ой, мовляв, я ж забув пояснити йому його права. Це ж перший день служби і в мене вже такий прокол! Я почав його заспокоювати,мовляв, це не настільки страшно.
Він ніколи не жалівся на службу. В роботі поліції є багато речей, які ми зобов’язані виконувати, вони часом нудні і відбирають багато часу. Багатьох вони дратують, а Ігор їх сприймав спокійно, як обов’язкову необхідність. Стримано сприймав всі вказівки, без нарікань на власну зайнятість. З ним завжди було цікаво про щось поговорити: про фільми, про комп’ютери, ми завжди знаходили для цього теми”.
Командир відділення в якому служив Ігор Василь Любарчук відзначає його дисциплінованість і відповідальність в роботі: “Якщо на завдання йде Ігор - то можна бути впевненим, що все буде виконано як слід і ніяких неприємних моментів не виникне. У нього було дивовижне вміння знайти підхід до кожного, найскладнішу ситуацію міг вирішити таким чином, що всі залишалися задоволеними. Його поважали всі колеги по роботі, бо на допомогу приходив завжди кому було потрібно. В мене у 2022 році згорів будинок і Ігор не рахувався з особистим часом - приходив, допомагав розгрібати завали. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення - не ходив перші дні громадський транспорт, і щоб дістатися до місця служби він пішки йшов 10 км, потім перший місяць жив на роботі. Коли йшов до війська, то пояснив, що не може більше спостерігати щодня ракетні та дронові атаки, треба брати до рук зброю”.
Вікторія Дрождіна служить в поліції і вважає, що їй пощастило бути напарницею Ігоря Боровика: “Не знаю, як сказати про Ігоря, що він «був». Він був і є одним з найкращих. Щирий, чесний, добрий, щедрий, відданий, скромний, простий і складний одночасно, дуже впертий, надійний, справжній і безмежно веселий.
Багато його жартів стали крилатими, їх часто повторюють у нашій поліційній родині, згадують купу веселих історій про нього. Ігор працював за ідею, не за гроші. Де і ким би він не працював, з’ясувалось, що найкраще він вмів ЗАХИЩАТИ.
Там, на полі бою Ігор тримав небо і землю, своїх рідних, бойових побратимів і всіх нас. 6 років тому я стала його першою напарницею, і на жаль, останньою. Ми дуже міцно з ним потоваришували. Коли він, на якісь миті виривався з пекла війни, то писав короткі смс, часом телефонував і ось ці хвилини я дуже цінувала - вони гріли мені душу, додавали віри в життя та в майбутнє. Ніколи не жалівся і не зізнавався, як важко там, жартував у своїй унікальній манері. Біль і гіркота втрати не загоїться ніколи, але залишається велика гордість, що доля нас познайомила”.
Олександр Гричаненко, колишній однокласник став і колегою по роботі, розповідає, що навіть служили в одному батальйоні поліції: “На Ігоря можна було покластися - завжди прийде на допомогу. Саме він першим повідомив мене про початок війни. На той час він перебував на службі (їх викликали по тривозі). На початку війни в сусідній будинок був приліт ракети. Так як я перебував не в Києві попросив Ігоря перевірити стан моєї квартири. Ігор зробив мені відео звіт квартири. Він ще жартував, що моя квартира на той час виглядала наче після пограбування.
Перебуваючи на службі в поліції і допомагаючи людям в скрутних становищах, після повномасштабного вторгнення він відчував що хоче зробити більше для країни і звільнився зі служби відразу пішов до рекрутингового центру Азов для мобілізації до війська. Маючи вибір спеціальності обрав спеціальність піхотинця для того щоб брати безпосередню участь у захисті країни від ворога”.
Я йду на війну, щоб не довелося це робити братові
Свідомо пішов служити в “Азов” до 12 бригади ССП військової частини А3057 штурмовиком-спецпризначенцем 1 відділення протитанкових ракет роти вогневої підтримки 6 батальйону спецпризначення. Про те чому пішов саме в полк “Азов”, Ігор говорив, що не хоче служити поруч з мобілізованими проти власної волі боягузами. Впевнено себе відчуває, якщо в хвилини небезпеки з ним знаходяться справжні патріоти, добровольці для яких захист України - це справа честі.
Бабуся Надя згадує, як вмовляла онука не йти до війська, адже він і так перебуває на службі, надає допомогу людям. На це Ігор відповів: “Жінки і дівчата беруть до рук зброю і йдуть воювати, а я чоловік і маю їх захищати”.
Сергій Волкотруб розповідає, що обидва сини для нього були однаково дорогими і рідними, пишався тим, що Ігор називав його татом. “На все життя залишаться в моїй пам’яті його слова: “Мамо, це не я йду на війну, це війна прийшла до нас, - говорить чоловік, - Я йду, щоб захистити вас, моїх рідних, щоб братові не довелося воювати”.
Розповідають рідні, що йдучи на війну Ігор сам собі придбав необхідне спорядження. Батьки хвилювалися, запитували постійно, що потрібно вислати, а син запевняв, що годують їх добре і він має все необхідне. Азовців завжди підтримує найбільш мотивована та патріотична частина суспільства.
Загинув поблизу населеного пункту Діброва, в Серебрянському лісі на Луганщині 18 січня 2024 року. Того дня їхній підрозділ щойно повернувся з чергування на “нулі” і син навіть зателефонував додому, сказати що з ним все в порядку. Але того дня окупанти пішли в наступ і щоб його відбити підключили навіть тих бійців, які мали відпочивати після бойового чергування. В результаті мінометного обстрілу тонкі мов леза ножа осколки від мін пронизали бронежилет і потрапили в серце воїна.
Ні з чим не можна порівняти горе матері, що втратила сина: “Минув рік, а рана ця болить, - говорить Олена Волкотруб, - мої очі постійно повертаються в сторону цвинтаря, де спочиває наш Ігор, наш Герой. Я від всього серця бажаю всім жінкам та матерям дочекатися своїх чоловіків і синів. Щоб нікого не спіткало подібне горе. Мій батько, дідусь Ігоря, вже рік лягає спати і встає з його портретом в руках і намагається втішати мене, мовляв, він Герой і ти доню маєш пишатися ним.
Продовжую регулярно донатити на 12 бригаду та на 3 штурмову, мого сина не повернути, але ж може це вбереже життя інших. Підтримую всі акції Громадської організації родин загиблих захисників України “Серце назовні”.
"Ціною свого життя Ігор здійснив найбільший подвиг справжнього чоловіка - віддав своє життя за цілісність і незалежність України, - говорить Вікторія Дрождіна. - На віки-вічні його імʼя буде вписане в історію нашої країни як імʼя славного воїна-Героя полку Азов.
Спочивай з миром, друже, навіки слава тобі… “
Інна Свічкарьова: “Дуже боляче від того, що гине наша найкраща молодь. Це трагедія нашого народу, яку ми відчуємо по закінченні війни, коли зрозуміємо, що втратили цвіт нації, найкращих з нас, справжніх патріотів-українців”.
