Для Ігоря протистояння загарбницьким діям російського україноненависницького режиму розпочалося в лютому 2014 року. Адже саме в цей час він проходив службу за контрактом в бригаді берегової охорони, що базувалася в Криму. Попри шалений психологічний тиск від окупантів, колаборантських настроїв місцевого населення та співслужбовців, Ігор Лебідь залишився вірним присязі українському народу.
Дитинство пройшло в селі Інгуло-Кам’янка
Ігор народився в сім’ї Ольги та Леоніда Лебедів, які на той час проживали в селі Інгуло-Кам'янка колишнього Новгородківського району на Кіровоградщині. Він був другим сином в родині, різниця зі старшим братом Олександром - 6 років, а з молодшим Олегом - 1 рік.
“Пам’ятаю, коли народився Ігорьок, ми заздалегідь підготували кімнату, - згадує мама, - занесли туди маленьке ліжечко, Саші розповіли, що скоро в нього з’явиться молодший братик або сестричка. І він так чекав, коли ж уже нарешті хтось з’явиться. А потім чоловік забрав мене з пологового будинку, Сашко десь в цей час гуляв. Ми занесли Ігорька і поклали його спершу на велике ліжко, а не в дитяче. І тут старший син прибігає додому і бігом біжить в нашу спальню до дитячого ліжка. Побачив, що воно порожнє і так розчаровано говорить: “А де ж мій братик? Ви що його не привезли?”. Я підвела його до братика, розгорнула пелюшки й він став торкатися його ручок та ніжок та так ніжно примовляти: “Ой мої малесенькі ручки, мої малесенькі ніжки”.
Сашкові, як старшому брату довелося доглядати за обома молодшими, адже батьки працювали та й в селі у дорослих завжди багато клопотів по господарству та на городі.
Хлопчики росли дуже дружніми, захопився футболом спочатку Сашко, а потім до цього виду спорту долучилися й Ігор з Олегом.
Пані Ольга Лебідь з синами
Старший брат розповідає, що Ігор зовсім не вмів брехати: “Пригадую один випадок, - згадує Олександр, - якось гралися в кімнаті Олег з Ігорем, я тут же уроки вчив. Як і у всіх дітей виникали між ними невеликі непорозуміння, чи то якусь іграшку не поділили, чи ще щось. Олег той з хитринкою був, почав раптом кричати: “Ігор б’ється, мені боляче!”, хоча брат його й пальцем не чіпав. Зайшла до кімнати мама, почала Ігоря трохи сварити. Я дивився на нього, а він стояв ошелешений від такого нахабства брата та від того, що його несправедливо обмовили. Проте навіть слова не вимовив у своє виправдання. А власне, чому мав виправдовуватися, адже він нічого не зробив, щоб відчувати себе винним?!”.
Пригадує Сашко, що брат його ніколи не був вискочкою, в школі був дуже спокійним і навіть тихим учнем. А ще мама часто його лаяла за те, що після дощу, зазвичай одягав чистий одяг і йшов гратися в пісок чи ще в якесь місце, де обов’язково забрьохувався по самі вуха. Але ж вийти на вулицю мав тільки в чистому.
Його друзі та однокласники відзначають чесність хлопця - не вмів він брехати, відстоював завжди справедливість. З дитинства захоплювався спортом і був одним із найсильніших учнів в класі. Проте бійок ніколи не розпочинав сам, тільки коли заступитися потрібно було за слабшого - міг продемонструвати свою силу та вміння битися.
Володимир Гук розповідає, що дружив з Ігорем з дитинства: “Хоч і він молодшим був від мене на два роки, проте багато ми мали з ним спільних інтересів. Обидва захоплювалися футболом і риболовлею. Ввечері влітку, коли не так спекотно, ганяли в футбол, а вночі йшли рибалити на Інгул.
Пам’ятаю, що найближче до нас село було Новосавицьке. І хоч далеченько до нього було, але ми на футбольні змагання ходили туди пішки вдвох. Не могли пропустити такі події.
Телефонів ще тоді не мали, але пунктуальним Ігор був сам і не любив, якщо хтось спізнювався. Дуже чесною та принциповою людиною він був завжди. Після закінчення школи наші шляхи розійшлися, проте зв’язок продовжували тримати. Коли наша команда з Інгуло-Кам’янки брала участь в турнірах - ми приїздили, щоб грати в її складі, хоч і жили вже в інших містах”.
В житті кожної сім’ї бувають періоди щастя і радості й періоди невдач та смутку. Так сталося що подружжя розлучилося й Ользі Лебідь довелося одній підіймати та ростити трьох синів. Хлопці радували маму - росли дружніми, спортивними, готовими прийти один одному на допомогу, гарно навчалися.
“Ігорьок пішов до школи з шести років, - розповідає пані Ольга, - навчався син добре, в Інгуло-Кам’янці він закінчив дев’ять класів, а потім ми переїхали до Долинської й вже старші класи він закінчив в Долинській школі №2 імені Макаренка”.
Односелець Ярослав Дудник, пригадує, що часто в Інгуло-Кам’янці проводилися футбольні турніри: “Ігор на той час вже жив в Долинській, а потім і в Кіровограді навчався, але приїздив до нас на турніри та грав в складі саме нашої команди, навіть якщо доводилося грати проти долинчан. Дуже гарних хлопців виховали Ольга з Леонідом, батько їхній теж футболом захоплювався”.
Потім вивчав маркетинг в Кіровоградському інституті комерції. Після закінчення інституту його призвали до армії на строкову службу. Далі хлопець вирішив продовжити службу - пішов на контракт. Служив в частині берегової охорони в Криму.
Лишився вірним військовій присязі та неньці Україні
В лютому 2014 року, коли на півострові з’явилися озброєні “зелені чоловічки” без розпізнавальних знаків, Ігореві разом зі співслужбовцями довелося тримати оборону своєї військової частини. Вони були оточені та відбивали наступ озброєних маргіналів, місцевих колаборантів і сепаратистів. Військові були відрізані від забезпечення харчами та водою. Коли вони все ж вимушені були здатися, їм розказали, що Україна від них відмовилась і запропонували перейти на службу та переприсягнути росії. З понад ста осіб, що перебували в цій частині, лише сімнадцять відмовилися від привабливих обіцянок ворога: високих зарплат, можливості отримати пільгове житло в Криму та іншого. Ігор Лебідь був серед цих справжніх військових, що зберегли честь та гідність, що не продали себе за красиві обіцянки. Хлопців вигнали з частини та не дозволяли виїхати з Криму. Вони змушені були жити просто неба, в парку, куди часто приходили місцеві маргінали, щоб поглумитися з них. Але були й люди, які їх потайки підтримували, приносили їжу, воду, допомагали зв’язатися з рідними.
Мама Ігоря, Ольга Лебідь, розповідає, що коли дізналася, про все це, про те що сина вигнали з частини, пішла до Долинського військкомату просити, щоб допомогли цим хлопцям повернутися в Україну. “Я дуже вдячна співробітникам, які максимум докладати сил для того, щоб повернути наших воїнів додому”, - згадує жінка.
Співробітниця військкомату пам’ятає ті тривожні дні, як вони разом з мамою Ігоря, зверталися до вищестоячих інстанцій, щоб визволити тих українських військових, що залишилися вірними військовій присязі, що не побоялися погроз та знущань: “Я тільки уявляю собі, що там відбувалося. Як самі військовослужбовці розповідали, їх по одному заводили в окрему кімнату, пропонували перейти на службу до росії, обіцяли високі, зарплати, житло. А коли хлопці відмовлялися - погрожували зброєю, виводили на вулицю під дулом автомата, буцім то на розстріл. Та могли й насправді розстріляти, тіло десь закопати, ніхто б і не дізнався де і за що. Як на мою думку - то всіх воїнів, що в тих умовах витримали і не зрадили, слід було відзначити державними нагородами на рівні Головнокомандуючого і Президента”.
Книга української поетеси. На цій ілюстрації одне з фото - Ігоря Лебедя.
“Я плакав і цілував прапор”
Коли нарешті це вдалося й Ігор разом з побратимами дістався Очакова, він розповідав матері: “Мамо, ти пам’ятаєш коли я останній раз плакав? Я теж не пам’ятаю… Я впав на коліна перед українським прапором, плакав і цілував його. Бо мені довелося побачити натовп, жителів нашого українського Криму, які біснувалися під охороною “зелених чоловічків”, які рвали на шматки наш прапор, топтались по ньому і плювали в обличчя українським військовим, тих що не зрадили присягу”.
Тоді, в газеті “Долинські новини” №37 за 22 травня 2014 року, вийшла публікація Оксани Корнієнко. Там не названо імен, але вона саме про Ігоря, бо написана авторкою після випадкової розмови з його мамою під враженням того, що довелося пережити нашим військовим в окупованому Криму і яким нелегким був їхній шлях додому.
Після всіх цих подій, Ігор продовжив служити в Миколаївській 36-й окремій бригаді морської піхоти. Пройшов навчання і з 2016 року став командиром розвідувального взводу роти розвідки.
З 2018 року призначений помічником начальника розвідувальної частини А2802. У 2018 році, як командир взводу воював в Донецькій та Луганській областях.
Всі ці роки воював в АТО, поступово здобував офіцерські звання, у 2017 році отримав тяжке поранення в ногу, коли надавав сам собі першу допомогу, так вийшло, що намагаючись піднятися, мимоволі отримав сильну травму підшлункової залози. Настільки сильну, що орган довелося видаляти. Так молодий хлопець, крім поранення став ще й інсулінозалежним інвалідом III групи, проте служби не покидав. Не міг Ігор заспокоїтися і сидіти вдома, коли ворог топче українську землю та обстрілює прикордоння.
“Коли зробили Ігорю операцію з видалення підшлункової залози, - згадує мама, - я приїхала додому і вирішила відразу з автобуса зайти до церкви, до тієї, що була біля автостанції в Долинській. Ігор завжди говорив, що Бог нам допомагає і розповідав, що там в АТО хлопці моляться щодня і дуже їм це допомагає психологічно. Але краще б я туди не заходила. Той панотець такого мені наговорив у відповідь на мою щиру сповідь. Адже трьох синів маю і всі три пройшли через АТО, пішли свідомо захищати Україну від тієї навали. А той панотець сказав, мовляв, що ж ви за мати така, що послали своїх синів вбивати. Ось, мовляв, мій син теж в Криму, він присягнув росії, проте він не вбивця. А хто ж тоді він? Мої сини не стали зрадниками, ніколи не були боягузами. Я сказала, що ноги моєї там більше не буде в тій церкві, що проклинає Україну і її захисників”.
Після операції Ігоря перевели в запас і він в цей період зустрів на дні народження у друзів дівчину Ліну, яка йому відразу дуже сподобалася. “А потім так сталося, що ми знову зустрілися з Ігорем, - згадує жінка, - й він освідчився мені в коханні. Невдовзі ми одружилися. У нас двоє дітей - донечка Мішель та синочок Дамір. Ігор був гарним батьком: люблячим, ніжним і дуже відповідальним. Мені тяжко наразі про це говорити. Діти так сумують за ним”.
Повномасштабне вторгнення
Пані Ольга згадує, що напередодні повномасштабного вторгнення побачила сон, ніби вона дивиться у вікна своєї квартири й бачить що летять ракети, до неї приходить розуміння, що це війна і треба десь сховатися. Жінка виходить з квартири й бачить, що люди з сусідніх помешкань метушаться і спускаються вниз. Вона говорить: “Люди, треба молитися, щоб врятувати Україну!”. Більшість на неї дивляться, ніби вона не сповна розуму, а тим часом жінка звертає увагу на те, що і справа і зліва від неї вже є люди, що опустилися на коліна і шепчуть молитву. А через кілька днів розпочалося повномасштабне вторгнення.
Ігор Лебідь 24 лютого 2022 року відбув у розпорядження військової частини А 2802 35-ї окремої бригади морської піхоти на захист Бахмуту. Був командиром і дуже переймався з приводу загибелі кожного підлеглого воїна, картав себе за те, що не зміг передбачити якусь ситуацію, за те, що якимось навичкам не встиг навчити своїх бійців.
Пані Ольга згадує, що коли телефонувала йому і син відповідав: “Ми працюємо, мамо”, розуміла, що її дзвінок невчасний і терпляче чекала, коли син набере її сам. Хоч Ігор сам був інвалідом III групи та інсулінозалежним - продовжував воювати на гарячих ділянках фронту з інтенсивними бойовими діями з боку ворога.З батьками підлеглих йому воїнів, які загинули, продовжував спілкування та підтримував їх добрим словом, вітанням.
“Дуже він уважним був до мене, маю трьох синів, - розповідає мама, - але середущий був найбільш співчутливим та добрим, постійно цікавився моїми справами, турбувався чи є в мене за що купити ліки, нагадував, щоб я вчасно пройшла курс лікування. Постійно допомагав мені матеріально, хоч я й відмовлялася, адже в нього є сім’я, діти”.
Вже у 2023 році прямо під час бою, чоловік впав в інсулінову кому, пані Ольга розповідає, що вона вдячна тим побратимам, які витягли свого командира із зони обстрілу та змогли надати йому першу допомогу. Лікувався протягом трьох місяців в Одесі, там же почав оформляти документи на інвалідність, адже стан здоров’я його вже був таким, що воювати він не міг фізично. Процедура ця затягнулася надовго, чоловіку доводилося по кілька разів перездавати одні й ті ж аналізи, мамі Ігор сказав, що чекають від нього за списання зі служби грошей. “А за що? За те, що я все своє здоров’я віддав, щоб захищати цих крахоборів, - розповідав воїн, - не дочекаються вони від мене грошей”. Не терпів Ігор несправедливості, брехні, жадібності та здирництва і не збирався потурати таким людям. Довелося йому разом з усіма документами та медичними висновками поїхати до госпіталю у Вінницю. Там процедуру списання провели, згідно з висновками лікарів, без зайвого затягування.
“Він так мріяв жити, - згадує пані Ольга, - все говорив, мовляв, ось як спишуть мене мамо, заведемо з тобою, господарство: курей та качок, насадимо садок. Дуже він любив за деревами доглядати”.
Списали Ігоря Лебедя 19 вересня 2023 року, а вже через місяць, 20 жовтня 2023 року чоловік помер вдома від того, що дуже суттєво підірвав своє здоров’я на війні, стався крововилив внутрішніх органів. Адже цілих десять років свого життя він захищав Україну, свою Батьківщину. І це не просто гучні слова, Ігор пройшов нелегкий бойовий шлях від сержанта до старшого лейтенанта. За свою службу має відзнаки та нагороди від командування та Президента України: “Учасник АТО”, “За участь в антитерористичній операції”, “За зміцнення бойової готовності ВМС”, “Ветеран війни”.
“У нас було стільки планів з моїм братом, - розповідає Олександр Лебідь, старший брат Ігоря, який продовжує воювати. - Мені наразі його дуже не вистачає. Він для мене був більше ніж брат. Хоч я і старший, але Ігор для мене був просто взірцем чесності, відповідальності, справедливості. Пам’ятаю, що він дуже мріяв про те, як вже спишеться зі служби й буде працювати тренером дитячої футбольної команди. Я впевнений в тому, що йому це все вдалося і він виховав би дуже гарних футболістів. Адже сам любив цей вид спорту, був добрим футболістом. І, взагалі, за яку справу Ігор би не брався - все робив дуже старанно та ретельно й досягав відмінних результатів.
Брат, за будь-яких обставин, знаходив правильний вихід в складній ситуації чи компроміс, як в цивільному житті, так і на службі. Підлеглі його поважали, бо він ходив разом з ними на штурми, кожного знав особисто і без вагань відстоював своїх бійців. Навіть якщо це було дуже складно, якщо для нього особисто це б закінчилося неприємностями. Ігор ніколи не вигадував відмазок, не відступав перед складностями. І за це його поважали бійці”.
Мама розповідає, що родина стояла на обліку на квартирній черзі в Долинській, вона все переймалася через те, що при черговому виділенні квартир військовим-атовцям її сина обходили. А він заспокоював її: “Мамо, не переймайся. Ти ж бачиш скільки квартир виділили дітям у яких загинули батьки. Я зароблю на квартиру для своєї сім’ї, а їм наразі це потрібніше”.
Сім’я Ігоря Лебедя отримала нову квартиру в грудні 2023 року. На жаль, сам Ігор порадіти з цього приводу вже не міг.
“Мені так не вистачає мого татка, - часто говорить бабусі маленька Мішель, - він на небесах і піклується звідти про нас. Але я дуже хочу, щоб тато просто погладив мене по голівці й запитав, як мої справи”.
Діти Ігоря Лебедя - Мішель та Дамір
“Після закінчення школи, я п’ять років жила в росії, - розповідає дружина Ліна, - але свою долю і справжнє кохання зустріла в Україні, я полюбила Україну так, як любив її мій коханий чоловік. Я дуже страждала, коли він знаходився там де обстріли й вибухи, це була спочатку антитерористична операція, потім повномасштабне вторгнення. Ні на хвильку він не сумнівався у своєму виборі. Війна з росією забрала мого коханого чоловіка, люблячого батька у дітей і я не можу їй цього простити”.
