Розповідаючи про Віктора Реця односельці відзначають його працелюбність, простоту та щирість. Пам’ятають його завжди усміхненим та привітним чоловіком. Кілька років перед війною він працював в Польщі, щоб придбати власний будинок в Долинській.
Народився в багатодітній сім’ї
Віктор Рець народився в селі Олексіївка, яке знаходилося неподалік Петрокорбівки Новгородківського району 23 жовтня 1970 року в родині Миколи та Надії Рець. Батьки були простими колгоспниками, обоє працювали на фермі, Вітя став старшим сином, після нього в сім’ї народилися ще Валя, Сергій, Анатолій та Сашко.
Бути старшим сином в багатодітній родині - то велика відповідальність. Треба і за молодшими наглядати, щоб в шкоду не влізли й батькам допомагати.
“Я більше по дому та на кухні мамі допомагала, - розповідає сестра Віктора Валентина, - а Вітя батькові по господарству був найпершим та надійним помічником”.
Віктор Рець з сестрою та братами
Коли хлопчик підріс, то часто до батьків на роботу прибігав, щоб допомогти їм швидше виконати всю роботу, та щоб вони мали можливість трохи раніше потрапити додому.
До школи діти ходили в сусіднє село Петрокорбівку. Вчителі розповідають про Віктора Реця, як тихого і дисциплінованого учня. Хлопчик ніколи не з’ясовував стосунки з однолітками, не намагався перечити, уникав бійок і сварок. Після школи відразу поспішав додому.
Вчителька Петрокорбівської школи Зоя Шепеленко добре запам’ятала цього учня: “В ті часи важко було придбати дитячий одяг. А у них сім’я багатодітна, жили вони дуже скромно. То вчителі разом з батьківським комітетом допомагали цій родині придбати до школи форму та навчальне приладдя дітям. Навіть не тому, що грошей не вистачало, а в магазинах тоді важко було щось знайти. І Вітя мене завжди вражав своїм зовнішнім виглядом: та шкільна форма у нього і на кінець року виглядала так, ніби щойно з магазину, все чисте, ретельно випрасуване. Дуже акуратним був, слідкував за своїм зовнішнім виглядом і за молодшими дітьми в сім’ї. Була в нього відповідальність, що його одяг будуть носити ще й молодші брати, тож потрібно його зберегти”.
Класна керівниця Надія Сергіївна згадує, як щоразу переймалася цим хлопчиком, коли він повертався додому: “Там дорога через ставки йшла і я щоразу йому наказувала, щоб він взимку по кризі не йшов, та й весною чи восени, щоб не затримувався біля води, був обережним. Бо ви ж знаєте як дітям все цікаво: то каміння в воду покидати, то жаб ловити, то за рибками спостерігати. І він був дуже відповідальним хлопчиком. Вже в старших класах, якщо щось Віті доручила - то на 100% можна бути впевненим, що він те завдання виконає. Ніколи не сперечався ні з ким, нікого не ображав”.
Коли Віктор закінчував школу, родина вже придбала будинок в Петрокорбівці, але в Олексіївці залишилася жити їхня бабуся. Менші діти вже підросли, батькам було кому допомагати по господарству, то Вітя залишився жити біля бабусі, щоб їй теж не було самотньо та була допомога. Але коли до родичів в Петрокорбівку приїздив, то не було такого, щоб пройшов повз не помітивши - завжди зупиниться, привітається, розпитає про здоров’я і про справи. І його щира приязна усмішка на обличчі показувала, як він радий бачити свою вчительку чи знайомих односельців.
Однокласниця Наталя Носова згадує, що Віктор ніколи не брав участі в жодних конфліктах, не відзначався задерикуватістю, був дуже спокійним: “І ще пам’ятаю, що завжди на його обличчі була посмішка. Щоб не сталося, які б неприємності не відбувалися в його житті - він завжди усміхався, мовляв, то все пусте, все мине і все буде добре. В старших класах, в ті часи нас часто посилали в школі на різні сільськогосподарські роботи. Навесні та на початку літа то були прополювання, а восени - збирання врожаю: яблука, овочі, буряки, чищення кукурудзи. Ось на таких роботах Вітя себе почувався на висоті. Подібні завдання він виконував найпершим, при тому, що здавалося зовсім не поспішав. Всі його рухи були продуманими, виваженими ніби він все життя займався цією справою, без зайвих розмов, якихось непотрібних жартів. Треба зробити - став мовчки й зробив. Швидко та так, як треба, От як раніше повторювали часто такий девіз “Більше діла, менше слів” - то це про Вітю Реця. Коли сам зробив своє завдання, то завжди дивиться, хто з однокласників найбільше відстає і відразу йде йому допомагати. Ніколи не було такого, що, мовляв, я свою роботу зробив, тепер відпочиватиму чи додому піду. Він тільки 9 класів закінчив, пішов далі навчатися на тракториста. Але коли б не зустрів його - завжди був радий бачити своїх однокласників, вітався, розпитував про справи. Про себе завжди посміхався і говорив, що в нього все добре, працює, живе як всі”.
Вивчився на тракториста
Після дев’ятого класу Віктор пішов навчатися в навчальному комбінаті, що у сусідньому селі Верблюжка на тракториста. Трохи ще працював в колгоспі трактористом в Петрокорбівці.
“Якось довелося Віктору на тракторі дорогу від снігу розчищати, - пригадує Сашко, молодший брат, - а Толя попросив його, щоб дозволив спробувати на тракторі покататися. Та й перекинув трактора, добре, що сніг був, хоч трактора не пошкодив і сам не покалічився. Довелося Віктору підмогу з бригади викликати, щоб трактора підняти, звісно, що не сказав про Толю, бо і йому б тоді дісталося”.
Далі його призвали до армії. Служити довелося хлопцю в Німеччині, в танкових військах, це було ще за Радянського Союзу. Коли повернувся з армії - то влаштувався в Кіровограді охоронником в пенітенціарному закладі. З роботи йому дали направлення на навчання в Дніпропетровськ до школи міліції. Після навчання ще якийсь час там працював і повернувся до Верблюжки трактористом. На той час на українських полях вже з’явилися сучасні трактори та комбайни відомих закордонних виробників і трактористів навчали працювати з цією технікою.
Молодший брат Олександр пригадує, що старший брат для нього був завжди прикладом в житті. “Колись захотів провідати його в Кіровограді, - пригадує Олександр, - домовилися, що зустріне мене брат на автостанції. Мені тоді років 12 було, приїхав у місто, а у Віктора на роботі щось трапилося і довелося йому замість когось в іншу зміну вийти. Не вийшло мене зустріти. Я сів собі на автостанції та й сиджу, бо не знаю куди далі йти чи їхати. Міліціонер помітив, що я занадто довго там сиджу, почав розпитувати хто та звідки, кого чекаю. Відвів мене до дитячої кімнати міліції. Вже темно було, коли Віктор розшукав мене, як сам розповідав, дуже хвилювався за мене доки не дізнався де я знаходжусь. Така була в мене пригода зі старшим братом”.
Сімейне життя не склалося
За розповідями односельців не складалося у Віктора в сімейному житті. Якось не трапилося на його шляху жінки, яка стала б в його житті надійною опорою і підтримкою. Була одна жінка з якою він одружився, але власних дітей у подружжя не було і вони прийняли рішення стати прийомною сім’єю для двох дітей з сиротинця. Дружина працювала в магазині, кажуть люди, що сталася там незрозуміла історія, нібито вона брала в магазині товари, не сплачувала за них гроші. А, можливо, просто гроші з каси поцупила. Віктор про це не знав зовсім, він непогано заробляв, родина не бідувала. Здавалося, що не було причини для того, щоб щось красти й приховувати. Але в якийсь день він повернувся з роботи додому - ні дружини, ні дітей не застав. З’ясувалося, після ревізії, що в магазині велика недостача. І та жінка разом з дітьми втекла до родичів росію. Довелося чоловікові частинами виплачувати борги дружини та ще й міліція на допити викликала, бо ж прийомних дітей в іншу країну дружина вивезла. Через суд їх розлучили.
Можливо ця історія зробила його дуже обережним у відносинах з жінками й він надалі, якщо і зустрічався з кимось, то не поспішав реєструвати відносини.
Працював багато, техніку дуже любив: трактори, комбайни. Якщо потрібна була допомога друзям чи родичам - Віктор не відмовляв. “Якось він вже в Польщі працював, - розповідає Олександр, - В мене був кредит і склалася така ситуація, що не зміг вчасно сплатити черговий внесок. З банку почали телефонувати, нагадувати. Я й сам розумію, що неприємності будуть, набрав Віктора, розповів про свій клопіт. Він мені того ж дня перевів необхідну суму. Добрий був старший брат і надійний”.
Повномасштабне вторгнення зруйнувало всі плани та мрії
Останнім часом працював Віктор Рець в Польщі, мріяв про власний будинок, в якому можна налаштувати комфортний побут: щоб і опалення провести й зручності в будинку зробити.
Коли необхідну суму заробив - повернувся в Україну, сталося це у вересні 2022 року. Вже пів року як тривало повномасштабне вторгнення, але він не став відсиджуватися в безпечній Європі. Повернувся до рідної Кіровоградщини, в Долинській, відразу після свого дня народження 23 жовтня, знайшов та придбав будинок, який відповідав його запитам, почав робити в ньому ремонт. Оскільки він був військовозобов’язаним, то для оформлення приписки та документів на будинок потрібно було мати довідку з військкомату. Там йому вручили направлення на проходження медичної комісії. 30 листопада він пройшов ВЛК, а 11 грудня Віктора мобілізували
Всього три дні тривало коротке навчання поблизу Кропивницького, отримав військову спеціальність навідника кулеметного взводу. Ще два дні перебував поблизу Дніпра. А далі його підрозділ відправили на Донецький напрямок до Бахмута в складі 3-го кулеметного відділення 3-го розрахунку 1-ї стрілецької роти 1-го стрілецького батальйону військової частини А1736.
23 грудня 2022 року Віктор Рець разом з побратимами виконував бойове завдання на нульових позиціях, обороняючи місто Бахмут. Ворог на цьому напрямку вів дуже інтенсивні бої, майже цілодобово піддавав артилерійським обстрілам позиції наших захисників. “Під час одного з таких обстрілів і загинув наш брат”, - розповідає сестра Валя.
Поховали його в рідному селі - Петрокорбівці, на фасаді стіни школи, де навчався Віктор, встановлено меморіальну дошку. Маємо пам’ятати про всіх, хто загинув захищаючи Україну.
