В той час коли наші захисники всіма силами утримують оборону країни, не менш важливою є допомога і підтримка для них від мирних жителів. Тим містком та ланцюжком, що поєднує бійців на фронті із земляками є волонтери і волонтерки. Долинська.City прагне висвітлювати діяльність волонтерів, щоб більше людей зрозуміли важливість їхньої роботи. Тому що тримаються вони на єднанні та довірі з жителями громади. Три роки діє в Долинській Благодійний фонд “Птахи Фенікси”. Весь цей час фонд організовує волонтерські збори для придбання життєво важливих речей для наших захисників на фронті. Часто люди не розуміють хто такі волонтери і навіщо вони займаються цією справою. “Птахи Фенікси” об’єднали багатьох людей в громаді і ми хочемо розповісти нашим читачам якомога більше про них. А почнемо з історії пані Наталія Гузнак.
Наталії Гузнак 52 роки, вона корінна долинчанка - тут народилася, закінчила школу і більшу частину життя прожила в Долинській. Жінка згадує, що її бабуся по маминій лінії розповідала як її батько в часи Голодомору працював в колгоспі, сім’я була багатодітною. Голодували тоді всі. Але за свою роботу батько отримував якусь пайку. Тож мали з чого зварити щовечора баланду, якою ділилися і з сусідськими дітьми.
Прабабуся по татовій лінії була комуністкою, її чоловік помер від тифу. Жінці довелося одній піднімати на ноги трьох дітей в ті суворі часи. Виховувала дітей дуже строго. Один із її синів - Пилип Стоян вчився в залізничній школі №7 за часів роботи в ній Антона Макаренка. Викладав історію одночасно у двох вишах, поєднував викладацьку та науково-дослідницьку роботу, доктор історичних наук. Одна з його доньок стала перекладачкою та дублювала іноземні фільми, друга - бібліотекаркою.
Наташа в дитинстві з мамою
Другий син Василь, який став дідусем пані Наталі, під час служби в армії брав участь в радянсько-монгольському поході проти японської армії біля річки Халхін-Гол. Після повернення з армії одружився на дівчині Марії з Херсонщини. В 1941 році його мобілізували на війну з гітлерівськими окупантами. Під час окупації в їхньому будинку жили німці, які займали більшу частину хати. Бабуся Марія переймалася тим, що німці знайдуть медаль дідуся ”Побєда на Халхін Голі”. Тому закопала її неподалік хати. А після війни не змогла знайти - чи то хтось підгледів, чи просто бабуся місце забула. Дідусь, коли повернувся з війни - влаштувався працювати робітником на цегельний завод. І так на одному підприємстві працював все життя. Мав лише один запис в трудовій книжці. Бабуся теж родом із багатодітної родини і один з її братів Володимир Пуляєв був творчою особистістю. В Новій Каховці він тривалий час обіймав посаду директора Будинку культури. Він писав вірші і підбирав до них музику. Наталія Гузнак згадує, що коли їздила погостювати до родичів в Нову Каховку, то дід Володя зустрічав їх машиною і просив дорогою співати. Дуже любив пісню. Навіть жартома погрожував висадити дітей з машини, щоб ішли пішки, якщо ті відмовлялися співати.
Наталя з батьками, братом і дітьми
За фахом Наталя Гузнак - операторка поштового зв’язку. Тривалий час жінка працювала на Укрпошті. Останнім часом через проблеми із зором вимушено змінила роботу.
Пані Наталю, розкажіть як сталося, що ви почали волонтерити? Що вас спонукало до цього?
У 2014 році я працювала в громадській приймальні районного осередку партії “Батьківщина”. Як пам’ятаєте події того часу, коли у відповідь на сепаратистські заворушення на Донбасі, з’явилися заклики до формування добровольчих батальйонів. Чоловіки, що вміли тримати зброю, йшли на захист України. Але нашій армії в той час не вистачало не лише озброєння, а й обмундирування, харчування, транспорту. До приймальні часто зверталися родичі наших долинчан, які пішли воювати, щоб допомогти їм. Допомога тоді різна потрібна була: харчі, теплий одяг, військовий стрій, взуття, ковдри, матраци. Важко все перерахувати навіть, що ми везли туди.
Головою партійного осередку тоді був Олександр Самарський, сільгоспвиробник. Він багато своїх особистих коштів вкладав в закупівлю бронежилетів, військових аптечок натівського зразка та інших необхідних речей.
Із земляком-азовцем Олександром Музинським
Тоді ближче познайомилася з Валентиною Сидоренко, вона теж частенько підвозила велосипедом зібрану допомогу до мого двору, щоб потім вантажити її на фронт. Нині Валя стала не лише очільницею Благодійного Фонду “Птахи Фенікси”, а й серцем нашого колективу.
Трохи пізніше, після Мінських перемовин, країна трохи оговталася і налагодила постачання для армії. Вже стало не потрібним збирати харчі чи одяг, але якщо ми привозили бійцям свіжі сезонні овочі чи фрукти з нашої долинської землі - вони дуже цьому раділи. Постійно був запит на запасні частини до техніки саме до волонтерів. Можна було робити це і через запити до постачальників, але той ланцюжок за часом був набагато тривалішим. Там де проходять воєнні дії, час - це життя людей, наших земляків в тім числі. Тому ми не мали права ігнорувати такі запити. Зверталися до фермерів, до агрофірм, станцій технічного обслуговування за допомогою. Здебільшого люди відгукувалися.
Ви пам’ятаєте день 24 лютого 2022 року? Яким він вам запам’ятався?
Звісно пам’ятаю. Я тієї ночі повернулася із Києва. Незадовго до цього мені в Києві робили операцію і я їздила до лікаря на огляд. Взяла із собою молодшого сина, щоб показати йому столицю. 22 і 23 лютого ми побували в Межигір’ї, багато гуляли містом. Спочатку зворотні квитки я взяла на 24 лютого, бо на 23 не було. А потім, коли побачила, що з’явилися на 23 - поміняла. Вже в ці дні перебування в столиці я помітила напруження, було багато іноземних журналістів в центрі міста. Вони чіплялися до перехожих з питанням: “Що ви робитимете, якщо росія нападе на Україну”, на Майдані бачили військових які шикувалися. Тепер розумію, що багато людей бачили сигнали нападу і готувалися.
А 24 лютого я вже почула про війну з новин. Цього дня Валентина Сидоренко зателефонувала мені і сказала, що їй прийшло повідомлення від наших долинських воїнів, які захищали Луганщину. Вони писали, що їхню частину розбили, вони залишилися без харчів, без одягу. Тільки з автоматами в руках. І я відразу написала пост на Фейсбуці із закликом зібрати продукти та теплий одяг. Люди швидко відреагували: нам несли і везли продукти, ковдри, одяг. Це все потрібно якось доставити на фронт. Їхати ніхто не хоче. Більшість чоловіків стояли в чергах біля військкомату. І тут Валя зустріла Олександра Клименка із села Згода. Заговорила з ним, він сказав, що думає над тим чи самому йти на фронт. Але тільки чи буде з нього там користь, бо страждає на хронічну хворобу легень. І вона запропонувала йому повезти замовлення бійцям на фронт. Олександр погодився. Відтоді ми через день відправляли хлопцям те, що вдалося назбирати. Я особисто один раз супроводжувала автівку з вантажем на фронт. Бачила там хлопців, які самі ще діти, але вже змушені воювати і захищати країну зі зброєю в руках. Ми тоді об’їхали з допомогою кілька міст на Сході: Мар’їнка, Курахове, Селідове.
Крім продуктів ви ще щось постачали на фронт?
Десь влітку 2022 року мені зателефонував один із наших земляків і запитав чи не можемо ми дістати бронежилети. Я здивувалася, мовляв, ви що без броніків на передовій воюєте? Він відповів: “Так, відстріляємося по ворогу і ховаємося в лісосмузі”.
На той час я вже моніторила в інтернеті збори та запити інших волонтерів і бачила, що питання броніків стоїть дуже гостро. В Україні сертифікованих виробників немає. Закуповують лише за кордоном. Але мені трапилася інформація про те, що в Кропивницькому підприємець налагодив випуск бронежилетів, закупив для цього якісний метал в Чехії. Я оголосила збір на бронежилети, для цього використала свою власну банківську карту. За тиждень ми зібрали суму 100 тисяч гривень. І ми з Валею були просто щасливі від цього. Вартість одного бронежилета складала 12 тис. грн. А нам зробили знижку і продали на цю суму 10 броніків. Валя їх відразу понесла у військкомат, щоб їх на полігоні простріляли. Адже це про захист людей і ми мали впевнитися в їхній якості. Якість виявилася відмінною, тож ми за літо тоді зібрали кошти та купили ще 50 бронежилетів. Пізніше держава налагодила постачання їх для армії, але дехто з воїнів до сих пір воюють саме в нашій броні. Я впізнаю їх на фото і тішуся з того, що в той важкий час нам вдалося купити якісний захист для військових.
З часом забезпечення продовольством, строєм, обмундируванням стабілізувалося. Тепер ми збираємо на те, що захищає життя воїнів. Це маскувальні сітки, мавіки, РЕБи. Також постійно потрібні запчастини, інструменти тощо.
А як прийшла ідея створити благодійний фонд “Птахи Фенікси”?
Я ж для збору коштів спочатку використовувала банківську карту, що відкрита на моє ім’я і якось Валя сказала мені, мовляв, Наталко поки війна - це все добре. Але по закінченні у тебе будуть проблеми з податковою. Вона колись працювала в податковій інспекції, тож розуміє, що у них виникне багато питань щодо руху коштів на цій карті. І запропонувала тоді створити благодійний фонд. Це заодно спростить звітування перед нашими людьми, які донатять.
Звітність при волонтерстві - це необхідність. Люди мають бачити куди і на що йдуть зібрані кошти, скільки не вистачає до запланованої суми. Коли нарешті вдається зібрати необхідну суму - відчуваю справжню радість. Дехто закидає нам, мовляв, піаритеся. Але це не піар - це звітність. Шкода, але є багато і злодюжок, які збирають кошти під виглядом волонтерів. Тому ми повинні звітувати перед людьми, які нам довіряють. Довіру втратити дуже легко.
Пані Наталю, як за Вашими відчуттями й спостереженнями змінилася активність донатів?
У нашого народу є особливість: коли небезпечно і дуже страшно - люди гуртуються в міцний кулак. Тоді підтримка нашого війська вражає. Так було в 2014 році, так повторилося в 2022. Коли небезпека трохи відступила, люди звикають до ситуації в якій живуть. Їм здається, що війна десь далеко і їх вона не дістане. І збирати кошти стає дедалі важче.
Хочу сказати. що багато людей взагалі не розуміють роботи волонтера. Дехто вважає, що ми за це отримуємо якісь кошти. Дехто говорить достатньо того, що я сплачую військовий збір. Нашим хлопцям та дівчатам, які воюють вже четвертий рік, тяжче в рази, але вони не скиглять. Бо знають, що якщо вони не триматимуть фронт - то війна прийде до кожного в дім. І тоді вже тебе ніхто не питатиме хочеш воювати чи ні, тебе змусять це робити на стороні ворога. І ми мусимо їх підтримувати чим можемо.
Є у нас в Долинські громаді люди, які щомісяця від своєї пенсії чи зарплати перераховують певну суму. Вони роблять це навіть незалежно від того, оголосили ми про якийсь збір чи ні. Адже черговий збір буде все одно. Велика їм за це вдячність, бо саме завдяки їм нам вдається допомагати нашим бійцям. Не буде донатів - не буде й волонтерської роботи. Вважаю, що кожен, хто нині не воює зі зброєю, має надавати посильну допомогу тим, хто її тримає.
Є в нашій команді люди, які постійно допомагають: збирають кошти в сільській місцевості, бо там пенсіонери часто не вміють переказати їх через інтернет, готують якісь смаколики для бійців перед черговою поїздкою на фронт. Не всі з них мають посвідчення волонтера, але серцем і душею вони з нами. Кожен із них виконує якусь функцію. І це важливо, бо разом ми діємо, як злагоджений механізм.
"Птахи Фенікси" вітають з днем народження Валентину Сидоренко
Чи залучають “Птахи Фенікси” допомогу із-за кордону?
Так, це здебільшого наші земляки з Долинської, які вже багато років живуть за кордоном. Якось мені зателефонувала жінка і питає, чи нам ліки потрібні. Ну та звісно потрібні, спитала куди приїхати, набрала з собою пакетів із АТБ, сіла на велосипед і приїхала за адресою.
Брат цієї жінки живе в Франції і привіз цілу машину гуманітарної допомоги. Показують мені коробки з ліками. Питають, як ви їх везти будете. Та нічого, викликала таксі, повантажили коробки. Таксист плату брати відмовився, сказав: “Я ж знаю, що ви волонтери і це допомога для наших хлопців”.
Спитали мене ще, чи не потрібні милиці. Я відмовилася. А потім вже додому приїхала, та й думаю, чого це я від милиць відмовилася. Зателефонувала в госпіталь, там кажуть, що милиці дуже потрібні. Їду знову на велосипеді туди. Зв’язали мені їх мотузкою, прив’язали спереду до кошика. І як той гвинтокрил на дорозі. Машини всі об’їжджають, а я щаслива, бо стільки допомоги в один день отримали.
Потім інструкції до ліків із сином перекладали. На кожній упаковці підписували від чого та як приймати. Бо хлопцям на передовій це робити ніколи. Щось безпосередньо військовим відправляли, щось в госпіталі. Орієнтувалися за їхнім призначенням.
Із Грузії нам якось надіслали спортивні костюми та засоби для прання. То теж все передали до госпіталю. Грошима багато земляків допомагають із-за кордону. Наш героїчний Олександр Місюра тільки чого вартий. Він постійно нам допомагає то коштами, то якимись гаджетами, які конче необхідні на фронті.
Французькі волонтери передали нам автомобіль для того, щоб ми могли возити вантажі на фронт. Якщо зазвичай ми відвідували за поїздку лише одну точку, то тепер маємо можливість за одну поїздку відвідати 2-3 точки. Це значно економить паливо.
Якщо ви ще не обрали для себе кому з волонтерів донатити - то номер рахунку БФ “Птахи Фенікси” 5169 3305 2286 5697 Приватбанк. Можете бути впевненими, що кожну вашу копійку витратять на допомогу та підтримку наших земляків, які стримують ворога на фронті.
