Протоієрею Андрію Залуцькому 41 рік. У 2006 році він відбудував та заснував церкву Івана Богослова у селі Василівці. В селі Білозерне Кам'янецької громади є настоятелем храму апостола Андрія Первозванного, де його дуже поважають та підтримують за людяність і завзятість. Віднедавна служить священником в селі Пелагеївка. У 2015 році його спрямували служити до війська капеланом, після закінчення служби став волонтерити. Має дружину Людмилу та трьох дітей: Остапа, Андріану й Злату. У 2024 році отець Андрій отримав відзнаку Долинської територіальної громади у номінації “Відданий волонтер”.
Віру до Бога в сім’ї прищепили з дитинства
Народився Андрій в селі Середкевичі на Львівщині, неподалік від славнозвісного Яворівського полігону. Дитинство було звичайним, із розвагами та обов’язками, що притаманні більшості сільських дітей: пасли корів, ходили до лісу по гриби та ягоди.
На Заході України людям і за радянської влади вдалося зберегти віру в Бога та повагу до церкви й священнослужителів. З дитинства тут привчають до молитви та до обов’язкових відвідувань церкви. Андрійко ще хлопчиком допомагав в церкві священнику, спочатку просто прислуговував, пізніше був читцем. “А ще мій рідний дядько, мамин брат був священник, а дід по маминій лінії служив дияконом в церкві, - розповідає про себе пан Андрій, - тож і не дивно, що в мене особливих роздумів щодо професії не було. Як школу закінчував, дядько телефонує, питає чи йтиму я вчитися на священника. То я й пішов”.
Вступив після закінчення школи до Волинської семінарії, практику проходив в Криму, ще у 2004 році, служив дияконом біля владики Климента Сімферопольського.
Кілька разів возили семінаристів до Почаївської лаври, то розповідає пан Андрій, що прийшов до сповіді, а його запитали яка церква в їхньому селі. Юнак і відповів, що є, мовляв, стара дерев’яна і нова кам’яна. Служитель, очевидно, запитуючи мав на увазі конфесію, вирішив, що хлопець над ним знущається і попросив покинути храм.
Волинська семінарія належала Київському патріархату, а Почаївська лавра - московському, церкви ПЦУ тоді ще не було. То в Лаврі частенько попи практикували “ізгнаніє бєсов”. Якось один раз прийшов Андрій подивитися на це видовище і під час процесу одна жіночка почала корчитися ніби в припадку, другого разу дивиться знову та сама жінка звивається і “бєсов” з неї виганяють, коли побачив цю виставу третього разу, то не витримав і сказав голосно: “Скільки то можна над бідною жінкою знущатися. Вже втретє бачу, як з неї “бєсов” виганяють!”. То знову його вигнали з храму і сказали, що фото почеплять на вході, аби не пускати наступного разу богохульника.
Андрій Залуцький в храмі Андрія Первозванного в селі Білозерне Кам'янецької об'єднаної територіальної громадиФото: Фейсбук сторінка Андрія Залуцького
З майбутньою дружиною познайомився, коли ходили вертепом колядувати до сусіднього села і примітив там чорняву красуню, яка запала йому в серце. “Дізнався, що її двоюрідний брат живе в нашому селі, - згадує пан Андрій, - заприятелював з ним, щоб через нього ближче познайомитися. Так зустрічалися ми з Людмилою чотири роки, потім побралися”.
Після семінарії отримав направлення на Кіровоградщину
Після закінчення семінарії, отримав направлення на роботу на Кіровоградщину. “Їхав сюди й так мені незвично було, - згадує панотець, - дуже багато російської мови навколо і від цього якийсь дискомфорт відчував. Мене постійно “бандерою” називали за мою українську мову та галицький говір. А коли вже приїхав в село Василівку, то почув тут щиру, дуже гарну українську мову і трохи відлягло на душі. Приїхав працювати вже з сім’єю, з дружиною та двома дітками. Перший рік на знімній квартирі жили. Важко було і матеріально, а ще важко від того, що всі рідні та друзі за тисячу кілометрів від нас. Навіть поспілкуватися щиро та відверто не було з ким. Телефоном, звісно спілкувалися, але ж то не зовсім те. Але нічого, час іде, ми прижилися, обросли друзями та кумами”.
Панотець сміється, що коли приїздить на гостину до рідного села, то там його “москалем” і “кацапом” жартома називають, а тут продовжують “бандерою” звати, то вже часом і сам не знає ким себе ідентифікувати. Бо однаково любить і рідну Львівщину і Кіровоградщину до якої вже призвичаївся.
Капеланська служба
У 2015 році отця Андрія Залуцького мобілізували до війська служити капеланом. “Коли я прибув до свого підрозділу, командування відразу запропонувало поселитися поруч з іншими командирами. Але я сказав, що приїхав в першу чергу, щоб бути поруч з рядовими бійцями. Тому й поселився в ангарі, де жили всі хлопці, спали на дерев’яних палетах. Бійці спочатку насторожено на мене поглядали, а потім звикли й стали відноситися вже простіше, як до свого”.
Панотець розповідає, що зверталися бійці до нього зі своїм болем, зі сплутаним клубком якихось проблем. І кожного він старався розрадити, дати якусь життєву пораду, підтримати психологічно. І якщо хтось вважає, що священники чи психологи дізнавшись про щось таємне від людей можуть цим якось скористатися, то це хибна думка. “Вислухавши підряд чоловік 15, я намагаюся наскільки можна викинути то все з голови, - ділиться своїм досвідом отець Андрій, - адже до священника йдуть не з радощами, а з тим, що мучить, що не дає спокійно жити. І тримати у своїй голові та серці чужий тягар - то неабияке психологічне навантаження. Звісно, що все відразу не забудеш, але намагаєшся дистанціюватися від того негативу. Тому і раджу всім, вірить хто в Бога чи не вірить, якщо мучать вас сумніви чи проблеми - сходіть на сповідь до священника, поспілкуйтеся з психологом чи просто з добрим другом, який вас вислухає і не зрадить. Людина - соціальна істота і їй час від часу потрібно з кимось поділитися тим, що наболіло. Після цього часто складні проблеми, які здаються вам нерозв’язними, вирішуються дуже просто та швидко. Бувало у капеланській практиці доводилося виконувати й більш приємні місії, наприклад, вінчання бійців. Створення нової сім’ї - це радість і для мене, не лише для молодят. Був випадок, коли в артилерійському батальйоні командир запропонував прийняти “бойове артилерійське хрещення” - пальнути з гармати. То так пальнув, що кілька днів в голові гуло, як в церковному дзвоні”.
Розповідає чоловік, що за часи свого капеланства побував в різних населених пунктах Донеччини по лінії розмежування із сепаратистами: Маріуполь, Володарське, Павлополь, Мар’їнка, Красногорівка. Був випадок, коли зустрівся на фронті з хлопцем з Василівки, з яким в селі спілкуватися близько не доводилися. А там зустрілися, як рідні, бо ж земляки. В одному місці командування дозволило йому збудувати невелику капличку, щоб була можливість для усамітнення та збереження таємниці сповіді. Капличку збудував, але дуже дошкуляли в ній миші, тож і просив не раз командира, щоб допоміг роздобути кота. “А потім перевели мене в інше місце, - згадує панотець, - А той капелан, який прибув замість мене, телефонує потім і розповідає, що приніс йому командир кота і каже, мовляв, приймайте на службу, бо отець Андрій жалівся, що миші його скоро з’їдять, лишиться від нього лише хрест”.
В цілому відслужив капеланом 4 ротації, мав від командування ЗСУ та командира батальйону грамоти та подяки.
Коли Андрія Залуцького демобілізували з капеланства і він перед від’їздом додому, прощався з бійцями - то в очах 45-50 річних чоловіків бачив сльози, вони просили його залишитися, не покидати їх. Зрозумів, що робота його там була дуже важливою та потрібною. Важко було прощатися, але ж і сім’я його теж вдома чекає. Після приїзду додому - два дні не виходив з хати. “Якось так тяжко було на душі, таке відчуття ніби я зрадив тих хлопців, - згадує чоловік. - І тоді я взявся за волонтерство. Бо волонтерська допомога дозволяє скоротити ланцюжок бюрократичних умовностей і час за який вона поступає до бійців набагато коротший”.
Волонтерська діяльність
Андрій Залуцький перераховує, що йому доводилося діставати для потреб бійців: біноклі, Старлінки, РЕБи, тепловізори, дрони. Хоч сам чоловік на машинах не дуже добре знається, але за роки волонтерства вже вивчив всі механізми та технічну начинку в машинах. Бо стільки тих запасних частин доводилося купувати й доставляти бійцям для різних видів техніки, що може сам консультації давати новачкам. Машину для поїздок отець Андрій використовує лише власну, ремонтує її також за свої кошти.
Спочатку вважав що робити добрі справи потрібно в тиші, не варто всім повідомляти скільки й чого він відвіз бійцям. Але пізніше зрозумів, що закритість інформації породжує плітки й недовіру людей, які збиралися донатами. Говорили поза очі, що нібито він і не доїздив до воїнів, що не купував він тих речей, які замовляли військові. А те що односельці йому ще продуктів на додачу дали - то десь на придорожньому ринку продав чи роздав. Прийшов до висновку, що в таких справах обов’язково потрібно звітувати за витрачені кошти, про те коли, кому і куди відвіз замовлене, фотографувати бійців разом із привезеним замовленням і виставляти ці фотозвіти, щоб всі могли пересвідчитися, що їх не обманюють.
“Часом їду додому і думаю, що це був крайній виїзд, бо вже не знаєш як ті гроші збирати, щоб закривати замовлення. Набридло жебракувати, ходити з простягнутою рукою, - розповідає чоловік. - А тут дзвінок і нове замовлення від бійців і я не можу їм відмовити. Ось така я людина. Часто буває, що ще один збір не завершено, а вже на новий є замовлення. От як сьогодні, ще не зібрав кошти на Старлінк для хлопців на Курщину, а вже інші бійці прислали фото, яка на їхньому КАМАЗі гума страшна і треба збирати на ту гуму”
Всякого довелося побачити панові Андрію за його волонтерську діяльність. Було таке, що й під обстріли попадали, часом думав, що живим вже не повернеться додому і думав, нащо воно мені оце треба, сидів би собі вдома. А приїздить до бійців, бачить їхні втомлені очі, бачить, як вони на нього чекали та з якою радістю зустрічають і вже не думає про те, як тяжко даються йому ті збори грошей.
Пригадує отець Андрій, як на Запорізькому напрямку їхав до бійців по навігатору і на якомусь відрізку дороги пропав сигнал. Скоріш за все, що ворог його заглушив, дорога невідома, лінія розмежування близько, стало страшно, що може ось так заїхати на територію, яка контролюється ворогом і вже навіть в уяві намалював собі картину: “Здрастуйте, я тут до вас зі смачними подаруночками від наших людей приїхав. Господині вам вареників наліпили, пиріжків напекли, налисників з голубцями накрутили”. “Уявляю, як відкриваю багажник, а на кожному відеречку написи “Слава Україні!”, ЗСУ - Герої!”, - згадує Андрій, - Подумав, що пряма дорога мені буде до катівні в полоні. Але з молитвою до Бога та відтворивши у власній пам’яті карту місцевості, таки дістався до місця призначення”.
Щоразу як везе панотець якесь замовлення до бійців - односелиці готують і домашні смаколики. Бо як би гарно їх не годували, а за домашньою їжею хлопці завжди сумують. Останнього разу багатенько привіз різних кулінарних витребеньок до замовників, командир говорив, мовляв, навіщо? Є у нас що їсти. Почав обдзвонювати сусідів, щоб прийшли та частину тієї кулінарії забрали. Поки командир телефонував - хлопці два відерця з варениками та налисниками ум’яли навіть не розігріваючи.
Дружина Людмила підтримує чоловіка у його діяльності, разом з іншими жінками ліпить вареники та пиріжки. Разом виховують трьох дітей і чоловік з гордістю та теплотою згадує сина Остапа, який є студентом Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, донька Андріана навчається в дев’ятому класі, а наймолодшій Златі лише сім місяців.
Отець Андрій Залуцький щиро вдячний всім землякам, хто донатить на допомогу військовим, бо волонтери не тільки ті хто безпосередньо виконує замовлення бійців. “Не можна нам зупинятися, - говорить священник, - не можна кидати наших хлопців без допомоги. Війна до нас набагато ближче, ніж дехто гадає. Тому нагадую номер карти 4149 4990 7787 8997 для волонтерських зборів. Не забувайте копійкою підтримувати тих, хто не шкодує свого життя та здоров’я і відстоює нашу незалежність в окопах”.
