Рано залишився Денис сиротою, виховувала його бабуся Любов Павловська. Хлопчик був улюбленцем у дворі, бо до кожного з сусідів мав підхід, кожному знаходив потрібні та важливі слова. “Найбільше я люблю спілкуватися з дітьми та літніми людьми”, - часто говорив онук своїй бабусі.
В шість років залишився сиротою
Денис Савчук народився в Долинській 28 травня 1994 року. Від самого народження молода сім’я проживала разом з батьками матері Валерієм та Любов’ю Павловськими. І бабуся від самого народження доглядала свого онука.
Батько Дениска покинув сім’ю, коли синові ледве два роки виповнилося. “Донька Тетяна, в мене красунею була, тяжко їй одній із синочком було, тоді ще виплат на дітей не отримували, а батько з виплатою аліментів не поспішав, - розповідає бабуся Дениса, Любов Леонтіївна. - Тож і зійшлася вона з одним чоловіком, він набагато старшим за неї був. Коли зрозуміла, що той дуже жорстока людина, пробувала його вигнати. А він і каже, мовляв, як не хочеш жити зі мною - то ні з ніким іншим жити не будеш. Я тебе вб’ю. Дарма Таня тих слів серйозно не сприйняла. Розлютився він як нелюд якийсь, та так жорстоко побив доньку, такі рани наніс бузувір, що вже несумісні були з життям”.
Довелося шестирічному хлопчику побачити закривавленою свою маму, що вмирала від страшних ран. Звісно, що це не могло не відбитися на психологічному стані Дені. Бабуся розповідає, що виховательки в дитячому садочку скаржилися, мовляв, відмовляється дитина віршики декламувати, співати та танцювати. “Його б тоді, мабуть, потрібно було б до психотерапевта поводити, - пригадує пані Люба, - та я й часу на те не мала. Опікунство оформляла над онуком, свій син у мене Сашко, лише на шість років старший від Дені, чоловік помер роком раніше й мама моя вже була в такому віці та стані, що потребувала догляду. І працювати ж треба також. Змушена була перейти на іншу роботу, з меншою зарплатнею, але поруч з домом. Та й не знаю чи були в нашому місті на той час такі фахівці, що допомогли б йому здолати психологічну травму. Дуже сумні в нього очі на всіх дитячих фото”.
Коли жінки ввечері збиралися у дворі поспілкуватися, то й Денис поруч примощувався. Бабуся його до однолітків відсилала, а він запевняв, що йому цікаво поруч з ними посидіти.
Денис рано почав заробляти власні гроші
Деня із Сашком росли дружно як брати, та й взагалі дружили з усіма дітьми в їхньому дворі. А їх у двоповерховому будинку на Волохіно було чимало - в кожній сім’ї - не менше двох дітей. І всі крутилися в межах великого затишного двору біля будинку, до дружньої компанії приєднувалися діти й з сусідніх будинків.
“Раніше у нас не було у квартирі ні води, ні газу, - розповідає пані Люба. - тож щодня треба було води наносити, дрова нарубати. І Деня з Сашком були моїми помічниками. Сашко старший, тож говорила йому завжди, мовляв, відповідаєш за всіх, Та Деня не давав приводів, щоб на нього хтось скаржився. Вже як старшеньким став - почав на вихідних до ринку бігати. Допомагав продавцям товар переносити, За те йому платили якісь гроші, які він додому приносив. Я почала говорити йому, мовляв, не треба, спину ще зірвеш, якось проживемо. А він відповідає: “Я сильний, бабусю. І не хочу весь час на твоїй шиї сидіти, вже можу і сам щось заробляти”.
Однокласник Юрій Волков розповідає, що Денис в школі був звичайним хлопчиком, товариським і неконфліктним. Ніколи ні до кого не задирався та не сварився, компанії не уникав, підтримував різні рухливі хлопчачі ігри: то бігали наввипередки, то у футбол грали, то просто шкільними коридорами носилися. “В навчанні він зірок не хапав, але й у двієчниках не ходив. Якщо потрібно було комусь позапланово чергувати по класу - то Денис перший руку підіймав, - згадує Юрій. - Роботи ніякої не цурався. Взагалі, він в підлітковому віці вже багато якої чоловічої роботи вмів зробити сам - і цвяха забити, щось прикрутити, відремонтувати. Адже жив він з бабусею і дядею, який тільки на кілька років старший від нього, тож був йому як старший брат. Пам’ятаю, що рано почав самостійно заробляти гроші й одягав себе сам та до школи все необхідне приладдя також купував на гроші зароблені самостійно. Коли поїхав навчатися, то крім стипендії, ще мав підробітки й колись при зустрічі, сказав, що не може часто приїздити в Долинську, бо треба працювати, окрім навчання”.
Вчителька Тетяна Черкес розповідає, що Денис був світлою дитиною, дуже добрий хлопчик, навчався по своїм можливостям, мріяв стати кухарем і не соромився цього захоплення.
Навчався в четвертій школі, друзі кажуть, що спорт не був його захопленням, але на секцію боксу ходив. Можливо, щоб вміти себе захистити Одного разу Дениса навіть на змагання до обласного центру взяли. Але він той бій програв, бо розгубився від того, що побачив скільки людей в залі і їхня увага прикута до нього.
“Денис перебував під опікою своєї бабусі Любов Леонтіївни. Це дуже вихована та стримана жінка, вона була гарною і відповідальною мамою і такою ж бабусею. Мені довелося навчати її дітей, а пізніше й онуків, - розповідає Марія Кулініч, класна керівниця Дениса Савчука. - Всі вони відзначалися вихованістю, дисциплінованістю. Навчалися по різному, кожен в міру своїх можливостей. Денису довелося пережити страшну трагедію у своєму житті. Дуже нелегкою була його доля, рано довелося цій дитині подорослішати. Те, що з перших днів війни, він добровольцем став на захист країни - є найкращою його характеристикою, як людини з високим рівнем відповідальності та патріотизму. Дуже шкода, що гинуть найкращі наші хлопці. Дениса особливо шкода, бо стільки в житті йому довелося пережити”.
З Олександром Павловським
Мріяв стати кухарем
Любив ще змалечку Денис допомагати бабусі на кухні, куховарити любила і його мама. Часто знаходив рецепти цікавих страв та втілював їх на домашній кухні. “І смачно в нього виходило, - згадує Сашко Павловський. - Ми нахвалювали його майстерність. І він сам вирішив піти вчитися на кухаря. Коли навчався в училищі в Кривому Розі, приїздив на вихідні додому і все старався нас якимись новими стравами здивувати”.
Сашко розповідає, що скрутно їхній сім’ї довелося. Йому, як старшому, мама завжди давала доручення, що потрібно по дому зробити і якщо раптом бабусі погано стане - то треба бігти до неї на роботу та кликати на допомогу. “А ми з Денею всю чоловічу роботу вдвох виконували. Я йому був і за батька, і за брата, і за дядька. Сам всьому навчався і його навчав. Він слухняним був, ніколи не капризував та не вередував, як то буває з іншими дітьми в його віці, - згадує Сашко. - Ми ж з мамою для нього лишилися найріднішими людьми”.
На Волохіно люди пам’ятають його щирим та привітним хлопчиком. Бувало, що біжить до ринку і з кожним зустрічним привітається. Повертається назад і знову з усіма вітається. “Було таке, що й кілька разів за день людину зустріне і щоразу вітається, - розповідає бабуся. - Якось потрапив до дитячої обласної лікарні - ключицю вивихнув. Як приїхала його провідати, то медсестрички у відділенні нахвалювали, що такого помічника, як Деня у них ще не було. З молодшими дітьми й бавився, і на процедури їх водив, і заспокоював та вмовляв. Що просять принести чи когось покликати - то Деня все те залюбки робив”.
Після закінчення училища Денис намагався знайти собі роботу за фахом. Та не склалося, бо всюди вимагали стаж роботи за фахом. А звідки ж взяти того стажу, якщо ти щойно закінчив навчання?. Та й в рідній Долинській роботи для хлопця не знайшлося.
“Як приїде додому, вийде, бувало у двір, - згадує сусідка баба Катя, - побачив що я у квітнику пораюся: “О, баб Катя, давайте я вам допоможу”. Там інша сусідка щось вийшла робити, він до неї: “Тьотя Галя, що треба допомогти?”, такий він у нас був: ввічливий, завжди привітний. До кожного привітається, розпитає як ми живемо, підбадьорить, допоможе”.
Сімейне життя у Дениса не складалося
Поїхав шукати роботу до Кривого Рогу, влаштувався до ремонтної майстерні. Ще під час навчання почав зустрічатися з дівчиною Світланою, з часом почали жити цивільним шлюбом, народився син. З народженням дитини дружина почала дорікати Денису тим, що мало грошей додому приносить, а потім і зовсім вигнала з дому.
Повернувся хлопець в Долинську, якийсь час був у бабусі, намагався знайти роботу. Зрештою знову поїхав до Кривого Рогу, працював, познайомився з ще однією дівчиною, закохався, одружилися. Цього разу вже офіційно зареєстрували свої відносини, народився ще один син. І ситуація повторилася: дружина весь час дорікала чоловікові не високими заробітками й Денис змушений був поїхати за кордон, щоб заробляти більше. Але щойно він влаштувався на роботу в Польщі, як жінка подала на розлучення.
“Повернувся в Долинську Денис в жовтні 2021 року, привіз подарунки дітям та гостинці й наступного ж дня поїхав до Кривого Рогу, провідати дітей, - згадує пані Люба. - Приїхав назад засмученим, його дружина живе вже з іншим чоловіком. Почав говорити, що, мабуть, знову до Польщі поїде, бо що йому тут лишається робити?
Новий рік ми з ним разом зустріли. Я йому говорила, що може б де до друзів сходив, з молоддю, щоб відсвяткував. Але він відмовився, мовляв, на свято всі п’ють багато, а йому того не хочеться”.
Хресна мама хлопця, Вікторія Потапчук розповідає, що з дитинства Дениско був дуже ввічливим та привітним хлопчиком, таким залишився і в дорослому віці. “Вже і навчався в Кривому Розі, - згадує жінка, - а в Долинську як приїде, то обов’язково і нас провідає. Телефонував часто. А як діти в нього з’явилися, то фото завжди показував, пишався своїми синами. І хоч відносини у нього сімейні не склалися, але за дітей він завжди переймався, допомагав матеріально, на всі свята подарунки готував. І воювати коли пішов, то сказав, мовляв, щоб мої діти та рідні не зазнали окупації”.
Аліна Любченко розповідає, що дружила з Денисом з дитинства, бо жили вони недалеко, теж на Волохіно і в одну школу ходили. “В школу і зі школи разом ходили, - згадує жінка, - справжній друг, завжди щирий привітний і завжди “на позитиві”. Щоб не сталося - він знайде потрібні слова, щоб тебе підбадьорити й підтримати. Пам’ятаю, колись із хлопцем посварилася, розбіглися і я вся в сльозах, серед ночі, телефоную Денису. Він вислухав мене спокійно так і сказав, що той хлопець не вартий мене, моїх сліз і мого кохання. І що я знайду собі обов’язково такого, який любитиме мене по справжньому. І так мені легко стало після тих його слів. Практично завжди ми з ним підтримували зв’язок телефоном. Це був друг з яким можна було говорити про що завгодно, який тебе завжди зрозуміє, розрадить і підтримає. Якось вмів він знайти слова, які були потрібні саме в цю хвилину. А сам він ніколи ні на що не жалівся. Навіть коли розлучився, я питала його чим можу допомогти, можливо, поговорити з його дружиною. Але він відмовився, мовляв, я сам винен, сам і розберуся. Дітей він просто обожнював, завжди був найкращим другом для дітвори, моя донечка дуже за ним сумує. Про своїх дітей, коли розповідав - то говорив завжди з таким щирим захопленням, радів їхнім першим крокам та словам”.
Повномасштабне вторгнення
Після Нового року чоловікові відразу поїхати до Польщі не вдалося - дуже сильно захворів. Тиждень пролежав з високою температурою, поступово очухався, прийшов до тями й тільки почав збиратися на роботу за кордон - розпочалося повномасштабне вторгнення.
“Як тривоги були - то в нашому будинку нормального підвалу немає, - згадує Любов Леонтіївна, - а в будинку через дорогу є гарний підвал. То ми, та Сашина сім’я там пересиджували ті тривоги. А Деня з Сашком на вулиці чергували, щоб якого мародерства не було. А восьмого березня він всім нам по троянді приніс: мені, Тані, Сашиній дружині й племінниці Юлі. Приніс і сказав, що йде в ЗСУ добровольцем. Я в сльози, мовляв, як же ти воювати будеш, адже й автомата в руках ніколи не тримав, навіть в армії не служив. А він заперечує, мовляв, Вова (двоюрідний брат) з 18 років в ЗСУ, настав і мій час зброю до рук взяти. Чоловіки повинні захищати свою землю. Того дня і забрали його. А та троянда так довго в мене стояла, навіть пагони нові почала випускати”.
Сашко Павловський розповів, що разом вони з Денисом до військкомату ходили, але його не взяли, бо має вади зору.
Телефонував Денис за можливості щодня, просив, щоб надіслали родичі його диплом кухаря і що беруть його служити кухарем. Але ж в ті перші місяці такі страшні бої проходили по всій лінії фронту, тож часто на підтримку того чи іншого підрозділу перекидали свіже підкріплення, так сталося, що і Денис Савчук 23 березня 2022 року опинився на Луганщині поблизу Рубіжного.
Аліна розповідає, що останній раз бачила Дениса, коли він приїхав з Польщі й трохи проґавив її день народження. Вони тоді відсвяткували його ще раз вже в тісному колі: Аліна з чоловіком та Денис. Після того більше телефоном спілкувалися. А потім він повідомив, що добровольцем їде захищати країну. До цього часу не може жінка собі простити, що пізно побачила пропущений виклик від Дениса, він телефонував якраз перед тим, як сталося найстрашніше. В розташування їхньої частини влучила ракета. Вибухова хвиля від розриву смертоносної зброї забрала життя багатьох бійців, серед загиблих був і Денис Савчук.
“У військкоматі нам сказали, що його тіло не привезуть додому, мовляв, сирота і розлучений, - розповідає Олександр Павловський, - Та що ж як сирота? Рідня то все одно в нього є. Я з дружиною поїхав до Дніпра, розшукувати тіло Дениса. Були на розпізнаванні, лице в нього сильно обгоріле. Але всі татуювання на руках ми добре знали”.
Бабуся Люба зі сльозами розповідає, що смерть забрала найдорожчих для неї людей: чоловіка, доньку, маму, тепер онука. “Все як військових побачу - то приглядаюся, може то Деня, - ділиться своїми тривогами пані Люба. - Я ж бо обличчя його в труні не бачила, закрите було і все здається, що то неправда, що страшна помилка і знайдеться ще мій онук.
Думаю часто про те, як він загинув, хоч би та смерть йому була миттєвою, щоб хоч болю не відчував. Це ж як страшно, коли тіло горить на живій людині й ніхто тобі не допоможе, - говорить бабуся. - Якось уві сні його побачила. Ніби сидить він і плаче, я питаю його, мовляв, Деню, чому плачеш? А він відповідає, як же мало бабусю я з тобою поруч був”.
Довелося бабусі оформлювати самій всі документи про загибель онука, щоб діти отримали виплати від держави. Долинська міська рада виділила дітям Дениса Савчука по квартирі. Самій Любові Павловській у виплатах відмовили, бо вона не мама, а лиш бабуся. Та не те хвилює Любов Леонтіївну. Болить жінці думка про те, що сини Дениса ростуть, але ні вони, ні дві його колишні дружини навіть не знають де похований їхній батько і чи дізнаються про те колись взагалі?
