Більше року розшукували рідні зниклого безвісти на Чернігівщині воїна Дениса Фурсовича. Лише у серпні 2023 родина змогли поховати свого сина, брата та онука в Долинській.
Хлопчик “Добрий день”
Народився 17 серпня 1998 року в Долинській. Ту же він ріс та навчався. Його мама Зореслава Фурсович розповідає, що дуже полюбляв хлопчик жити у бабусі з дідусем, які мешкають також в Долинській, але в приватному будинку. Там у власному дворі була воля і він завжди знаходив собі якесь заняття до душі. Всі бабусині сусіди відгукуються про нього, як чуйного та привітного хлопчика. Те що він допомагав своїм бабусі з дідусем по господарству - тож нормально, коли онук допомагає своїм рідним. Але він і сусідам допомагав, при цьому не чекав, що його покличуть, а підходив сам, наприклад, до бабусі, що несла продукти з магазину і говорив: “Давайте я вам допоможу додому донести” і так в усьому.
В місцевому магазинчику, що розташований на бабусиній вулиці, продавчині його між собою називали хлопчик “Добрий День”. Бувало що 3-4 рази на день завітає Дениско до крамниці й щоразу широко посміхаючись ще з порогу голосно вітається “Добрий день”.
Ще з дитячого садочка Денис відзначався гарною пам’яттю, легко запам’ятовував вірші, тому залучали його охоче вихователі до участі в усіх святах.
Знаходив спільну мову з тваринами
Навчався в школі №4, після закінчення 9-го класу вступив до Компаніївського фахового коледжу ветеринарної медицини. “Дуже подобалося йому там навчатися і працювати з тваринами. Практика там дуже гарна, при училищі була своя ферма і клініка. Також часто запрошували його обслуговувати виставки тварин в Кропивницькому. І бувало, що місцеві жителі зверталися за допомогою - ніколи й нікому не відмовляв. Грошей за свої послуги не брав, мовляв, я ж тільки навчаюся, це для мене корисна практика та набуття досвіду”, - пригадує навчання сина пані Зореслава.
З мамою
Даша, сестра Дениса, розповідає, як всім знайомим, що мають тварин, він із задоволенням давав поради щодо догляду за ними: “А одного разу прийшли ми в гості до знайомих, а в них ротвейлер вдома. Денис відразу підійшов до нього й почав розмовляти. І собака той дивився на нього, спокійно та уважно слухав, помахуючи хвостиком. Самі господарі такого не очікували від свого пса, який ніколи не відзначався гостинністю та приязністю до незнайомих людей”.
В училищі доглядав за осликом
Коледж закінчив у 2017 році здобувши відразу кілька професій: фельдшер ветеринарної медицини, оператор штучного запліднення тварин та птиці, бджоляр та оператор комп’ютерного набору.
Вдома роботи за професією знайти не зміг, але отримав запрошення працювати на великому тваринницькому підприємстві в містечку Глобине на Полтавщині.
“Але щось йому на тому підприємстві не подобалося, - пригадує Зореслава, - він був дуже чутливий до несправедливості. Завжди відстоював правду. Денис, я так гадаю, зіткнувся там саме з якоюсь несправедливістю, яку не зміг побороти, тому і робота була не в радість”.
Військова служба та АТО
Прийшла повістка з військкомату, мама була впевнена, що син не пройде військову комісію, оскільки він з дитинства мав проблеми із зором. Але комісію Денис пройшов і на Київщині проходив навчання в підрозділі Національної гвардії. Потім, коли після навчання, хлопцям пропонували перейти на контрактну службу та відправляли до АТО, Дениса таки забракували за станом здоров’я і на контракт не взяли.
“Після армії син повернувся додому, я його запитала, що він надалі планує робити, - згадує Зореслава Фурсович, - а він відповів, що хоче або далі в АТО піти на контракт, або в поліцію. То я звісно була за те, щоб він до поліції пішов”.
Денис пішов до військкомату, щоб ставати на облік і йому запропонували контракт на три роки. Він його підписав, сказав, що все одно мріяв бути військовим.
Так почалася його служба в АТО на Луганщині, служив в артилерії, командиром розрахунку машини “Град”. “До речі, його вада зору - далекозорість не заважала йому наводити вогонь на ціль. Навіть хвалився, що робить це краще, ніж ті, хто має повноцінний зір”, - пригадує сестра Дениса.
“Сподобалося йому служити, приїздив до нас у відпустки, дуже обожнював племінницю Машуню, Дашину доньку і мріяв про власну дитину, - розповідає мама. - Але якось не складалося в нього з дівчатами”.
“У січні 2022 була в Дениса відпустка, приїхав додому, ходив по гостях до всіх родичів і ніби хотів щось сказати, навіть починав розмову, а потім щось стримувало його, замовкав на пів слові, - пригадує сестра. - На святвечір включив мені фільм “Позивний “Бандерос”. Я тоді ще здивувалася, адже свято, хочеться подивитися щось приємне, святкове. А він включив такий важкий фільм про війну і ще й чекає від мене, що я про нього скажу. Вже потім, коли він поїхав і за можливу війну все частіше щось згадувалося в новинах, я пригадала, як Денис мені той фільм ввімкнув і ніби цим натякав на щось невідворотне. Я йому телефоную тоді й питаю, мовляв, брате, мені консерви купувати чи як? А він відповідає, що купуй більше, а ще вишли газовий пальник туристичний, бо не завжди буває можливість приготувати їжу. Я не могла ставити йому прямі запитання, адже він на нулі й розмови можуть прослуховуватися, боялася зашкодити в першу чергу братові. А через три дні почалось повномасштабне вторгнення”.
Повномасштабне вторгнення
Даша працює медсестрою і пригадує, що 24 лютого вона чергувала в лікарні, о 6-й ранку їй зателефонував Денис і сказав, що почалася війна: “Для мене це був шок, не хотілося вірити, але в слухавці лунали вибухи, чутно було дуже погано і брат кричав, що вже окупанти зайняли кілька наших міст і що мені треба забирати доньку, дідуся з бабусею та вивозити їх до Польщі”.
Бабуся з дідусем їхати відмовлялися навідріз, а мама та Даша просто не могла покинути їх тут самих. Щодня Денис старався телефонувати, знаходився він в той час на сході країни. 2 березня він на зв’язок не вийшов, рідні дуже переживали, так тривало кілька днів. “А потім чийсь невідомий профіль на Фейсбуці запросився до мене в друзі та прислав повідомлення. Зазвичай, я нікого з незнайомців в друзі не додаю. Але тут відкрила листа і бачу фото Дениса, - згадує Даша. - Він перебував в госпіталі, втратив телефон і з допомогою медсестри, через її профіль розшукав мене”.
Як з’ясувалося, машина Дениса стояла на позиції, готувалися дати бій, але не встигли зробити жодного пострілу. Денис почув свист, встиг зреагувати на нього: виштовхнув побратима і вискочив сам. Після цього був страшенний вибух - влучило в “Град” з повним боєзарядом. Хлопець отримав дуже сильну контузію - деякий час він не міг навіть згадати хто він, потім почав називати своє ім’я та прізвище і лише коли в соцмережах знайшли Дашину сторінку і побачив її фото - тоді пам’ять до хлопця почала повертатися.
Після лікування, з групою бійців Денис знову їхав на передову до своєї частини, дорогою їм довелося заночувати в одному місті, зняли на ніч квартиру. Коли ввечері хлопець зателефонував сестрі й вона почала його розпитувати де він знаходиться, де збираються ночувати, раптом Даша сказала: “Денисе, я не знаю, але відчуваю щось погане. Може б ви знайшли якусь іншу квартиру, якщо хлопці не хочуть - сам переночуй в іншому місці, якісь в мене дуже погані передчуття”. Але він лише посміявся над її страхами, мовляв, не нервуйся - все буде добре, тут ніякої небезпеки немає.
Наступного ранку Денис знову зв’язався з сестрою: “Як добре, що ти мене попередила. Не міг довго заснути після твоїх слів, все думав і раптом чую звук затвора від автомата, різко підскакую, кричу і вибиваю зброю з рук одного з наших. Хлопці попросиналися, підскочили, допомогли скрутити. Виявляється, що підкупили його росіяни, продався. Завдання отримав, щоб ніхто з нашої групи до місця призначення не дістався, планував нас всіх перестріляти”.
Воював далі він на сході, захищав Лисичанськ, посилки йому постійно рідні збирали та відправляли все що замовляв. “А тоді, на початку бойових дій дуже важко було придбати берці, військову форму, спорядження. Адже ринок в Харкові та Одесі згорів, також згоріли декілька складів з військовою формою, підприємства, які шили форму чомусь позакривались. Потім почали потроху шити форму, але ж ціни зросли, - пригадує пані Зореслава. - А замовляв він постійно на п’ятьох, на себе і своїх підлеглих. Збирали й форму, і продукти тривалого зберігання, якими можна перекусити без приготування. Бо їм там не те що готувати й води випити часто ніколи було. З ліків все що потрібно для таких ситуацій, Даша збирала, розписувала короткі інструкції, що до чого, як використовувати. Щоб відразу було зрозуміло. Їжу всю теж підписували, старалися ще вигадати якісь смішні інструкції. За один раз по 3-4 великих коробки відправляли. Ще нам на пошті говорили, мовляв, навіщо стільки, їх же всім там забезпечують. Та якби забезпечували - то не просив би Денис, не замовляв би стільки”.
Денис замовив сестрі придбати обручки
Одного разу Денис в телефонній розмові попросив сестру придбати обручки, рушники, ікони - все, що потрібно для церемонії шлюбу та вінчання. Даша почала розпитувати, що за дівчина, як та де хлопець з нею познайомився: “У брата майже не було досвіду відносин з дівчатами. І мене трохи лякала та поспішність з одруженням. Щойно познайомилися і відразу ж до шлюбу. Хоча і війна теж може вносити у відносини між закоханими свої корективи і я знаю, як брат мріяв про дітей. Але, знаючи дуже вразливу душу Дениса, ми сильно за нього переживали. Заспокоювали себе, що може й нормальна дівчина йому трапилася. Обручки придбали, рушники бабусею вишиті вдома були. А до церкви за іконами дійти все в мене якось не виходило - то щось одне завадить, то інше. Аж тут він телефонує і чую, що плаче.”Боже, - кричу йому, - кажи, що сталося - чим можемо допоможемо. Що з тобою? Поранений?” Виявилося, що зрадила йому та дівчина з його ж командиром. Не потрібно вже ні обручок, ні ікон…”
Даша, як могла заспокоювала брата, мовляв, все, перегорни цю сторінку в житті. І треба жити далі, значить не твоя то дівчина і може то й добре, що сталося так, що відразу побачив її схильність до зради. “Але ж не знаємо, що там в його душі творилося. Він людина щира і відкрита - брехні та зради просто не виносить, - розповідає сестра. - І після цієї розмови, десь через тиждень-півтора він у відпустку приїздить. І я розумію, що щось тут не сходиться. Йдуть страшні бої, нікого не відпускають у відпустки, хіба що після поранення. Але ж його не поранено, намагаюся випитати, але він відмовчується”.
Зореслава розповідає, що син тоді їй обмовився: “Мабуть, мамо, я на все життя одинаком лишуся”. Мама ж його запевняла, що не треба так впадати в крайнощі: “Ти не можеш один лишитися. Ти будеш гарним сім’янином, зустрінеш свою дівчину, матимете діток, все буде добре, сину. Бог відвів тебе вчасно, уяви, що це сталося б вже після одруження. Все краще в тебе ще попереду”.
І раніше Денис мав серйозні проблеми з очима, а після контузії до цих проблем додалися нові. Даша проконсультувалася з лікарями відносно стану брата і йому порадили зробити операцію на очах. Тому, коли Денис приїхав на кілька днів у відпустку, родина вмовила його наважитися на цей крок. Дідусь знайшов для нього лікаря, який проводить такі операції. Їздив з ним на консультацію та здавати всі необхідні аналізи. Записали Дениса в чергу. Даша вже спланувала свій час так, щоб під час операції бути поруч з братом та допомагати йому в післяопераційний період.
«Він був налаштований дуже оптимістично, був у такому піднесеному стані — згадує сестра, —Жартував, що нарешті зможе ходити без окулярів».
Тут до кінця добігла його відпустка, Денис повернувся у свою частину, яка на той час перебувала в Чернігівській області на відновленні складу після тяжких боїв на Луганщині. Телефонував щодня, розповідав як проходили його дні.
“Пішов купатися і не повернувся”
26 липня, біля 18:00, дідусь останній раз говорив з Денисом- обговорювали майбутню поїздку на операцію. 27 липня дідусь перетелефонував, але трубку взяв інший військовий і повідомив, що Денис на полігоні, а телефони забрали на зберігання. Рідних це дуже стривожило, зв’язалися з командиром, але він нічого такого, що пояснило б відсутність хлопця, розказати не зміг. “Щось був почав говорити про можливе дезертирство, але я так обурилася, що це неможливо. І якби навіть таке сталося - то вже б було оголошено про розшук і ви б його знайшли швидко, - згадує сестра. - Я все розумію, що у нас війна, що можуть бути прильоти й на Чернігівщині, буває таке, що в лісі гинуть на розтяжках, залишених ворогом. Але ж нічого такого не сталося. Як так може бути, що людина, тим паче військовий, зник безслідно? Кажуть хлопці, мовляв, пішов до річки купатися, берег там дуже крутий, можливо зірвався, об щось вдарився і не зміг виплисти. Але показання свідків, що бачили його востаннє, дуже різняться”.
Даша сама їздила в те місце, де перебував підрозділ брата, в той час, коли він зник. Шукала його і вздовж берега і розпитувала місцевих жителів, але ніяких слідів знайти не могли. Викликали навіть водолазів, щоб прочесати дно річки. Але знову безрезультатно. Де тільки можна, в соцмережах рідні розповсюджували фото Дениса Фурсовича із закликами людям, хто міг його бачити, відгукнутися. Але все марно.
Даша розповідає, що часто в думках перебирала обставини зникнення брата і думала, що про те, що кілька контузій плюс психологічна травма могли вплинути на його стан так, що він втратив пам’ять і можливо перебуває наразі в якомусь селі. Планувала у відпустку поїхати знову на Чернігівщину й обійти там всі навколишні села, особливо найменші, що десь в глушині.
Лише через три тижні після зникнення, мамі Дениса зателефонували й сказали, що знайдено тіло, цілком можливо що ваш син, запропонували привезти для поховання. Сестра обурилася, а що раптом то не Денис, треба пройти процедуру упізнання. Даша поїхала знову на Чернігівщину, розмовляла зі слідчими, дивилася відео підіймання тіла з річки, наважилася подивитися на саме тіло: “За деякими анатомічними ознаками будови тіла, що були притаманні нашому батьку і Денису, я можу сказати, що цей чоловік схожий на Дениса. Але стовідсоткової впевненості не було. Тіло занадто довго пролежало у воді. За цей час всі характерні прикмети, такі як рубці на тілі та родимки були знищені рибами та раками. Лише генетична експертиза могла дати відповідь на це питання. Але генетичну експертизу тіла, що тривалий час знаходилося у воді також важко зробити”.
Понад рік чекали рідні поки прийшли підтвердження, що згідно з генетичним аналізом, знайдене тіло є дуже близьким родичем Зореславі та Даші Фурсович.
І лише 25 вересня 2023 року змогли рідні та земляки попрощатися зі своїм Героєм, захисником рідної землі Денисом Фурсовичем.
Побратими говорили, що дуже не вистачає їм їхнього командира - чесного, справедливого та водночас вимогливого. Денис завжди піклувався про своїх підлеглих, слідкував за справністю техніки, підтримував зв’язки з волонтерами відносно постачання запчастин для ремонту. Адже в умовах війни техніка часто виходить з ладу, її постійно потрібно лагодити.
За свою службу, за відданість українському народові старший солдат Денис Фурсович неодноразово отримував грамоти та відзнаки: “Учасник АТО”, “Ветеран війни”, “Обов’язок виконано з честю” та “За взірцевість у службі”.
