У нашій громаді є багато ветеранів війни - як з часів АТО так і повномасштабного вторгнення. Це люди, які комісовані за станом здоров’я: після тяжких поранень, контузій, хронічних хвороб, що розвинулися під час перебування в зоні бойових дій.
По різному складається їхнє життя після повернення додому.
Розповідаємо вам три історії ветеранів. Вони по різному потрапили на війну. Максим пішов добровольцем, Григорій не мав вибору - лише наказ, який не можна було не виконати, третій пішов, щоб уникнути покарання за злочин.
Мирне життя для ветеранів має свої виклики
Хто такі ветерани? Це люди, які одного дня поставили своє життя на паузу і стали на захист своїх рідних, своєї землі, своєї країни. Там, на лінії зіткнення більш-менш зрозуміло: є позиції і їх потрібно утримувати, є накази і їх потрібно виконувати.
До того, як боєць повернеться до мирного життя, він проходить через процес реабілітації. Але ще досить тривалий час він має адаптуватися до мирного життя. І часом цей процес досить важкий і довгий. Для багатьох бути ветераном виявляється набагато складніше і важче ніж воювати. Дуже важливою в цей період є підтримка друзів та рідних. На допомогу приходять ветеранські організації та спільноти. В них ветеранам війни допомагають здолати труднощі адаптації психологи і психотерапевти. Самі ветерани часто стають підтримкою один одному.
В Долинській також є “Ветеранський хаб”, який очолює Вадим Мирошніченко. Пан Вадим розповідає, що нині в нашій громаді є біля 50 ветеранів війни, які комісовані з війська за станом здоров’я. В хабі їм та сім’ям військових надають психологічну допомогу, юридичні консультації. Допомагають з оформленням документів.
Буває таке, що ветерани ігнорують допомогу психолога. Із-за якихось давніх стереотипів, що вкорінилися в нашому суспільстві ще за часів Радянського Союзу. Чомусь вважають, що рекомендація про звернення до психолога - це підозра на психічне захворювання. Шкода, але є випадки, коли люди знаходять порятунок у вживанні психотропних препаратів та алкоголю. І воїн, який пережив страхіття війни, захищав свою сім’ю стає сам загрозою для своїх рідних і для суспільства.
Незважаючи на воєнний стан в країні для ветеранів війни та для їх повернення до мирного життя є багато можливостей. Вони можуть безплатно здобувати нові професії, можуть отримувати кредити для започаткування і розвитку власного бізнесу, мають можливість займатися в спортивних та тренажерних залах, отримують безплатне лікування та протезування, санаторне оздоровлення. Можливо, цього нині недостатньо і ми знаємо, що заслуговують вони на більше. В майбутньому потрібно піднімати рівень піклування про ветеранів до європейського. Поки що багато ініціатив допомоги ветеранам тримаються на грантових коштах інших держав. Головне, щоб у самого ветерана було бажання скористатися своїми можливостями.
Максим Оівчик: “Мріяв про ту хвилину, коли зможу відкинути милиці”
Максим Оівчик розповідає, що спочатку дуже важко усвідомлювати себе людиною з інвалідністю. Але підтримка рідних, приклади побратимів, які мали схожі поранення і при цьому не втрачали оптимізму та віри в життя, давали наснаги боротися за себе.
“Після того, як мій стан стабілізувався, культя заживала, мені сказали, що потрібно готуватися до протезування і перевели до іншого госпіталю, - пригадує ветеран. - До кінця ще культя не зажила, але її вже готували до протезу спеціальними процедурами. Перев’язки теж робили не звичайні. Було багато спортивних вправ як для здорової ноги, так і для культі. За кожною палатою був закріплений реабілітолог. Весь процес тривав пів року. Мотивація була дуже сильною. Я мріяв про ту хвилину, коли зможу відкинути милиці. Було боляче, але я багато займався навіть понад обов’язкових норм.
Потім до нас приїздили представники різних виробників протезів. Кожен з них демонстрував можливості своїх виробів, а ми вибирали. Фірма “Без обмежень” обрала мене, щоб на прикладі показати можливості свого протезу. І я так вже до них теж прив’язався, що зупинив свій вибір на них. Спочатку був тимчасовий протез, на ньому тренувалися ходити. Потім вже основний. Ті відчуття, коли зробив перший крок без милиць, я не забуду ніколи. Я не пам’ятаю як я зробив свій перший крок в дитинстві, але, мабуть, мої батьки з того тішилися не менше. Той крок був омріяним, я бачив його у ві сні. Я ж пам’ятав як я бігав і ходив до того. І неможливість рухатися самостійно дуже гнітила. Я був такий щасливий, що відразу відкинув милиці. Лікарка-реабілотогиня мене насварила. Сказала, що так не можна. Бо є ризик того, що навчуся ходити неправильно і виправити це буде набагато важче”.
Максим Оівчик: “Інколи я забуваю про те, що в мене протез”
Був ще у хлопця процес звикання до протезу під наглядом лікарів. Їх вчили як правильно ходити на різних поверхнях: по нерівній, підйом, спуск тощо. Було багато спортивних вправ та ігор, найчастіше грали у футбол. Максим щодня ходив не менше кілометра, брав рюкзак на плечі і ходив по навколишній місцевості. Мав таких же друзів, які займалися понаднормово, складали йому компанію в походах та грі в футбол. “Я тоді так себе натренував, - ділиться спогадами Максим, - що тепер інколи забуваю про те, що в мене протез”.
Нині Максим є підприємцем. Ветеранської пенсії цілком вистачає йому на життя. “Але ж я ще молодий і цілком можу заробляти, - говорить Максим, - Роботу знайти можна. Але я хочу працювати на себе, сам планувати свій графік роботи та відпочинку. Відкрив ФОП, пропоную послуги таксі, сплачую податки”. Хлопець займається йогою та спортом, його залучають до вистав театральної студії в будинку культури. Розповідає, що багато можливостей для ветеранів пропонують різні благодійні фонди за рахунок грантових коштів інших держав. Це і психологічні тренінги, можливості відпочивати та навчатися. Так сам Максим побував на кемпінгу в Карпатах. Щодо навчання, то хлопець ще не визначився чого він хоче більше. Але точно ніколи не скаже, що йому всі винні, тому що він воював.
Григорій Янченко намагався завжди бути максимально корисним
Григорій Янченко - є почесним громадянином Херсона. Немає, мабуть, херсонця, який би не знав дядю Гришу, так його називають в місті.
Під час строкової служби у десантних військах радянської армії Григорій Янченко отримав тяжке поранення. Тоді лікарі не наважилися виймати численні осколки з його тіла. Та через роки це спричинило його інвалідність.
Після армії з молодою дружиною вони оселилися в Херсоні, де на той час жили батьки Григорія. Він працював на будівництві, у них росли двоє синів.
А через 25 років із-за осколків в тілі почалося відторгнення тканин. Григорій Янченко пережив 34 (!) операції. Навіть без однієї ноги продовжував працювати на будівельному мостовому крані. Пізніше, без обох ніг і пальців на руках заробляв тим, що продавав газети.
Сидячи у колісному кріслі, не втрачав сили духу, намагався бути максимально корисним. Навіть без ніг, він не став міняти квартиру на 3-му поверсі будинку без ліфта, а самостійно спускався і піднімався східцями. Дружина Тамара допомагала йому лише зносити й виносити візок. На роботу добирався самостійно. Маршруткою чи таксі користувався дуже рідко – під час ожеледиці та сильного дощу.
Навіть в окупації дядя Гриша продовжував збирати кошти на ЗСУ
З весни 2014 року він почав працювати на вході до ТРЦ “Fabrika” - в інвалідному візку, з ампутованими ногами та пальцями рук, з двома прапорцями: жовто-блакитним та червоно-чорним і відерцем. На відерці напис: “Збираю на ЗСУ”. За будь-якої погоди дядя Гриша був на своєму робочому місці, крім тих днів, коли відвозив замовлення бійцям на передову. Робив це завжди особисто, з іншими волонтерами. За 2014-2021 роки не було такої ділянки фронту, яку б він не відвідав. І бійці розповідали, що Григорій Янченко їх надихав на спротив.
До повномасштабного вторгнення загальна сума коштів, які зібрав дядя Гриша для ЗСУ складала понад 4 мільйони гривень. Навіть під час окупації можна було зустріти його на Дніпровському ринку у своєму візочку, в блакитному береті десантника, з незмінними прапорцями й відерцем. Тільки напису “Для ЗСУ” не було. Більш того, він включав музику - українські пісні, гімн України. І окупанти не наважувалися його заарештувати. Я сама бачила, як два солдати-окупанта зачувши “Червону Калину”, повернули голови на звук. Побачили дядю Гришу в береті десантника та з бойовими нагородами радянської армії і відвернулися в сторону. Люди продовжували до його відерця кидати гроші. За час перебування в окупації він зібрав 600 тисяч гривень.
У вересні 2022 року до нього підійшов російський офіцер і сказав: “Дєдушка, ви катаєтесь паследніє дні...” Це було попередження. Друзі переправили волонтера катером до Олешок, а звідти вивезли в Запоріжжя.
Головне для дяді Гриші: "Аби душа була не скалічена”...
З тих пір Григорій Янченко їздить містами України та збирає донати для ЗСУ. Щомісяця він відвідує три міста. Місцеві волонтери та влада завжди сприяють цьому чоловікові в інвалідному візку з неймовірно сильним духом. Дядя Гриша обов’язково зустрічається з пораненими бійцями в госпіталях. Лише його вигляд для них - це неабияка мотивація жити і діяти. І один раз на місяць обов’язково відвідує бійців на передовій, відвозить закуплену допомогу: мавіки, старлінки, аптечки, турнікети, будівельні матеріали, авто. Складно сказати чого не було в його переліку закупленої допомоги. Від початку повномасштабного вторгнення Григорій Янченко зібрав 6 мільйонів гривень для наших бійців. Всього, від 2014 року - це 10 мільйонів гривень! «Головне – аби душа не була скалічена і працювала голова”, – так завжди говорить дядя Гриша.
Ветеран війни просить милостиню? Щось тут не так…
Останнім часом в місцевих соцмережах обговорювали ветерана війни з ампутованою частиною ноги. Колишнього воїна з милицями часто бачили в магазинах “Маркетопт”, “АТБ”, “Варус”. Тут він збирає милостиню і люди кидають йому гроші. А потім можна побачити як цей чоловік у п’яному вигляді лежить десь на вулиці. Ім’я та прізвище вже ні для кого не є секретом.
Але задайте собі питання: чи багато ви бачили інших ветеранів війни, які збирають милостиню? Процес адаптації нелегкий, але він допомагає повернутися у цивільне життя. Потрібно цього лише хотіти і не відвертатися від допомоги, яку пропонують.
Вперше про цього ветерана Долинська.City розповіли волонтерки з ГО “Волелюбні Серця” Альона Зайцева та Надія Волкова. Вони зустріли його на ринку в Кропивницькому, де чоловік просив милостиню. Почали розпитувати, дізналися, що він земляк, з Долинської. Розказав їм дуже щемку історію про те, що дружина його зрадила, живе з іншим чоловіком. І не пустила його у такому вигляді додому. І тепер він нікому не потрібний, змушений побиратися на вулиці.
Обманув волонтерок
У Альони Зайцевої син вже майже три роки перебуває в полоні. Надія втратила на війні спочатку сина, а потім чоловік зник безвісти. Жінки розчулилися, перейнялися співчуттям, побігли до госпіталя, щоб влаштувати ветерана. Закупили для нього білизну, шкарпетки, теплий светр, милиці, шапку, цигарки, всі необхідні засоби гігієни. “Нас так вразив його вигляд, ми щиро повірили в його історію, - розповідає пані Альона. - Купували все найкраще, як би це робили для своїх рідних. Для того щоб він міг мати зв’язок з рідними, ми придбали йому мобільний телефон. Ще лікар, який приймав до госпіталю, оглянув його ногу і сказав: “Він випиває”. Ми обурилися, мовляв, як ви можете так говорити. Людина втратила ногу на війні, рідня відвернулася. Не можна ж його залишати на вулиці напризволяще”.
Надія приїхала провідати ветерана через два дні, привезла гостинців. Чоловік почав розповідати їй, що потрібні гроші на дорогі ліки. Вона віддала всі кошти, які мала - 8 000 гривень. Через тиждень, на день народження ветерана, жінки приїхали вдвох. Але в палаті чоловіка не знайшли. Медсестри сказали, що він самовільно покинув госпіталь. Знайшли його знову на ринку, вже без милиць, без всіх тих речей, що йому придбали, без телефона. Сказав, що все відніс до ломбарду і пропив. Жінки обурилися: “Як так можна?! Ми ж тобі повірили, готові були допомагати, опікуватися”. Він відповів їм дуже грубо, почав вимагати ще грошей і коли зрозумів, що грошей не буде - обматюкав.
Пішов на передову замість ув’язнення
Волонтерки розшукали дружину цього чоловіка. “Це нормальна пристойна жінка, - розповідає Альона. - Незважаючи на те, що вони розлучені з 2023 року, вона провідувала його в госпіталі в Тернополі, підтримувала, раділа, що живий і сподівалася, що все в їхній сім’ї налагодиться. Але вже в госпіталі чоловік почав випивати. Для підготовки до протезування його перевели до іншого госпіталю і коли дружина приїхала провідати чоловіка - їй сказали, що він самовільно його покинув. Далі поліція затримувала чоловіка на різних вокзалах - В Одесі, Львові, Києві, повертали до госпіталю. Але він щоразу втікав. Командир частини передав, що подає його до СЗЧ. Адже поки боєць знаходиться в госпіталі він вважається військовослужбовцем”.
На сайті “Судова влада України” в розділі “Стан розгляду справ” знаходимо, що наш ветеран в період з 2011 по 2024 рік в Долинському та Криворізьких судах є відповідачем по кількох справах: наркотики, дрібні крадіжки, заборгованість по комунальних послугах та банківських кредитах, насильство в сім’ї й аліменти (https://court.gov.ua/fair/). З кримінального провадження за номером 210/3313/23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/112078199) можна дізнатися що солдат Л., перебуваючи на військовій службі в місті Кривий Ріг (мобілізований з грудня 2022 року), самовільно залишив частину і вчинив два розбійні напади на людей. Побив їх та відібрав гроші і цінні речі. Вирок суду - 7 років за гратами.
Читаючи текст цього провадження задумуєшся над тим чи вдалося б йому так легко побити та пограбувати дорослих чоловіків, якби на ньому не було форми ЗСУ? Чи зайшли б вони в ліфт разом з незнайомою людиною, якби на ньому не було військового строю? Чи погодилися б провести незнайомця в темну пору доби безлюдним провулком до якогось місця, якби на ньому не було “пікселя”? Скоріш за все, що ні… А солдат ЗСУ викликає довіру і якщо просить про допомогу - то люди відгукуються. Як не повірити - адже він захисник. І Л. цим підло скористався.
В ув’язненні добровільно написав заяву, щоб взяти участь в бойових діях та отримати помилування.
“Його влаштовує такий спосіб життя”
Він цілком міг стати на шлях виправлення. Після поранення колишня дружина провідувала його та готова була простити знущання й побиття. Але чоловік вибрав інший шлях.
Вадим Мирошніченко розповідає, що готовий допомогти з оформленням документів для отримання пенсії. Але у ветерана відсутні військовий квиток, виписка з госпіталя:
"Все можна відновити, але для цього щось потрібно робити і самому. Цей чоловік вибрав для себе шлях найменшого спротиву. Він добре розуміє, що його вигляд викликає жалість у людей та співчуття. Він знає, якими словами можна людей розчулити, зачепити за живе і вміло цим користується. Він знову експлуатує військовий стрій солдата ЗСУ, який викликає у людей довіру.
Якщо йому зроблять протезування - то можна працювати. Це його не влаштовує. Власне працювати можна і сидячи. У нас є майстер Сергій Ткачов. Він готовий всіх ветеранів безплатно навчати гончарству та лозоплетінню. Таким ремеслом цілком можна заробляти для себе додаткові кошти до пенсії. Робота руками з природними матеріалами є одночасно і гарним релаксом. Але ж…
Милостиню просити набагато легше і компанія на дармову випивку завжди знайдеться. Такий спосіб життя чоловіка цілком влаштовує і змінювати його він не хоче сам. Примусово ми не можемо його привести до психолога, пройти якийсь тренінг чи написати заяву на відновлення документів.
Бути героєм там де бойові дії ти мусиш, бо там в тебе немає вибору. Не втратити честь і гідність воїна та захисника у цивільному житті набагато важче.
Шкода тільки що люди звикли звинувачувати в усьому державу і владу. На прикладі однієї людини, розповідають про те, що ветерани у нас нікому не потрібні і кинуті напризволяще”.
