Жительці Долинської Надії Дерипасці вже 101 рік, жінці довелося пережити у своєму житті голодомори, Другу Світову війну та багато інших негараздів.
Взимку до школи бігала босоніж
Народилася пані Надія в селі Новогригорівка Перша 11 липня 1922 року. Батьки її були колгоспниками. Вже у 18 років дівчина залишилася круглою сиротою. Спочатку з життя пішла мама: по сусідству жінка захворіла на черевний тиф і місцеве керівництво заборонило людям підходити навіть близько до тієї хати.
«А мама моя сама сиротою була, то так шкода їй було тієї жінки, так вона бідкалася, що їй і води нікому навіть подати. Зрештою вона не втрималася і зайшла до тієї хати, щоб хоч чимось допомогти хворій. А через три дні й сама захворіла та померла, - розповідає бабця Надя. – А мій тато в колгоспі возив фурманкою посівний матеріал на поле, та так вийшло, що їхав через балку дерев’яним містком. Місток той проломився і фурманка перекинулася та вантажем придавила батька на смерть. Залишилася я круглою сиротою у 18 років».
Сім’я і раніше жила бідно – зимою дівчинці навіть взутися не було в що, до школи бігала босоніж. А після смерті батьків зовсім сутужно стало.
«Хлопці на мене навіть не дивилися, бо дуже бідна і вдягнутися майже не мала чого. Що люди віддають – те й носила. Після смерті батьків пішла жити до сестри, вона вже заміжньою була і чотирьох дітей мала. То я їй допомагала доглядати за дітьми та з домашньою роботою справлятися».
Змалечку працювала в колгоспі на різних роботах. В селі діти в ті часи рано починали працювати й в полі та на фермі допомагали своїм батькам. Більше працювали ніж навчалися. Після смерті батьків дівчині доручили відвозити молоко з ферми в Долинську на маслозавод.
Злякалась, що зараз загориться земля
Перед самим початком Другої Світової війни, Надю спрямували у відрядження до Молдавії. Там потрібно було допомагати в догляді за садами в радгоспі, що знаходився в передмісті Кишинева. Вибір впав на Надію, бо вона сирота. Коштів у дівчини не було зовсім - в колгоспі платили за трудодні лише зерном та продуктами. А в ті часи ще й знайти якісь речі готові: одяг чи взуття, було дуже важко і коштували вони дорого. Відрядження давало можливість дівчині заробити саме живі гроші, за які можна було вдягнутися. Пам’ятає, що поїхала вона до Молдавії в парусинових черевиках з діркою, яку заліпила латкою та зафарбувала сажею, щоб мали більш-менш пристойний вигляд.
Жінка добре пам’ятає ту ніч, коли вона чергувала в пакгаузі (складське приміщення) і раптом почула дуже сильний вибух. Вискочила на вулицю і побачила як люди навколо метушаться і когось понесли чи то пораненого, чи загиблого.
«Я відразу зрозуміла, що розпочалася війна. Бо серед людей ходили чутки, що вона неминуча. А ще казали тоді, що як почнеться війна, то буде вона такою, що горітиме і земля, і вода. І я як уявила собі, що зараз почне горіти земля, то дуже злякалася і знову сховалася в пакгауз. Від вибухів стіни здригалися та ящики з яблуками, що там стояли, попадали, яблука розсипалися. І я сиджу та ті яблука збираю, всі вже повтікали. Коли заскочив якийсь чоловік і кричить, мовляв, чого ти сидиш, чекаєш доки тебе тут привалить? - пригадує жінка. – Чоловік той схопив мене за руку, вивів з приміщення і сказав, щоб хапала документи та тікала звідси».
Куховарила у фронтовому госпіталі
Тоді з прикордоння евакуювалися люди ешелонами, а Надія потрапила на роботу до військового госпіталю. Працювала кухарем, готувала їжу пораненим та військовим, що охороняли госпіталь та забезпечували його життєдіяльність. Пригадує бабуся Надя, що дуже погано харчувалася наша армія, були перебої з підвозом харчів, часто доводилося збирати продукти по навколишнім селам, те чим селяни могли поділитися.
«А хто ж віддасть що краще в такі часи? То квасоля з жучками й вся пожовкла, то мука з висівками, але я дуже старалася приготувати так щоб було смачно – то пиріжків напечу, то суп з галушками зварю. А чистота в мене на кухні була як в операційній – все встигала і прибратися і приготувати, щоб було чим годувати людей. І нікого голодним старалася не лишити. Колись прийшов на кухню молодий хлопчина, а вже годувати його нічим – все скінчилося. І заявки на нього не було, він щойно прибув до нашої частини. Як почув він, що немає чим його погодувати – почав плакати. Побігла я тоді до комори, там комірником єврей один працював. Такий вже ввічливий та відповідальний чоловік був, ніколи не лаявся, завжди в усьому порядок підтримував. Кажу йому, мовляв, дайте мені хоч що не будь, бо треба хлопця одного нагодувати, хоч дві жмені борошна дайте. Здивувався той комірник, як можна двома жменями борошна нагодувати дорослу людину. Я тоді тому хлопцю затірку приготувала. Зараз вже, мабуть, і не чув ніхто про таку страву як затірка. А мені в пам’яті назавжди закарбувалися вдячні очі того хлопця».
Командир тоді говорив Надії, що їй було б добре в розвідці працювати. Бо був такий випадок, що відвоювали радянські частини якусь нашу територію і зупинився польовий госпіталь в колишніх німецьких бліндажах. Надія метнулася тими бліндажами й знайшла дещо, що раніше неї ніхто не помітив – вузький прохід, який вів до підземної кімнати, що, мабуть, слугувала німецьким офіцерам їдальнею. І як зайшла до тієї кімнати – а там стоїть довгий стіл і весь заставлений наїдками та напоями. Але що найбільше тоді її вразило, що горілка й коньяк та більшість їжі були ще радянського виробництва.
«А наші солдати надголодь жили, спорядження часом дуже погане було, проте відвоювали у німців свої землі», - пригадує далеке минуле пані Надія.
«Комірником буде Надя»
Після війни повернулася до рідного села, яке поверталося до мирного життя. «Ви ж пам’ятаєте, що в колгоспі на всі посади людей обирали голосуванням. І тут на колгоспних зборах, коли черга дійшла до того, що треба вибрати комірника, раптом голова піднявся і каже, мовляв, пропоную без голосування комірником призначити Надю, бо вона ж за своє життя найбільше від усіх нас побувала на фронтах, пережила і побачила більше, ніж ми тут в окупації. І ніхто проти цього не заперечував», - пригадує пані Надія.
Комірник в колгоспі то дуже відповідальна була посада, особливо в ті голодні роки. «Назавжди залишився в пам’яті випадок, коли ділили між колгоспниками м’ясо корови, яку довелося дорізати, бо голодували не лише люди, а й худоба. Вже закінчується те м’ясо, аж бачу біжить до комори жінка і кричить, мовляв, лишіть мені хоч тельбухи та кишки. Отакі часи були голодні, коли люди із тельбухів з лободою юшку варили та їли», - розповідає бабуся і сльозинка зморшками скочується на її натруджені руки.
Найбільша втіха бабці Наді - поговорити з людьми
Потім призначили її зливником Новогригорівського зливного пункту Долинського маслозаводу. Пізніше, вже в 1961 році працювала в одній з долинських аптек, де навіть після виходу на пенсію ще тривалий час продовжувала наводити чистоту.
«Люблю, щоб навколо все чисто було і порядок в усьому», - наголошує бабуся.
Виростила Надія Кузьмівна разом з чоловіком двох доньок, вже має онуків та правнуків. Вже років з десять як помер її чоловік.
«А мене ще Бог тримає на цьому світі, – бідкається пані Надія. – І нащо то мені вже жити, як мене ноги не тримають? Мабуть, за те мене довгим життям Бог нагородив, що жодній людині в кусні хліба не відмовила. Бувало, що навіть сусідка лаялась, мовляв, навіщо ти ото п’яничок підгодовуєш?. Та він же хоч і п’яниця, але ж теж їсти хоче».
Надію Дерипаску нагородили Орденом Вітчизняної війни 2 ступені, багатьма медалями до ювілейних дат. За її трудову діяльність неодноразово відзначали грамотами та подяками, має звання «Ветеран праці».
Наразі за ветераном Другої Світової війни та Ветераном праці доглядають працівники соціальної служби міста, навідуються онуки та правнуки. Найбільше пані Надія любить, коли поруч з нею знаходяться люди, з якими можна про щось говорити. І щиро радіє будь-якій живій душі, з якою може поділитися своїми спогадами.
