Нещодавно долинчанці Ганні Єлисеївні Лисій виповнилося 106 років. Народилася вона 2 травня 1918 року на хуторі Жученків на Долинщині та була наймолодшою серед 10 дітей в сім’ї. Виростила двох доньок і має вже 4 онуків, 6 правнуків та 4 праправнуки.
Долинська.City спілкувалася з онукою пані Ганни Вірою Човник.
Репресії проти багатодітної родини
Як почалися колективізація та розкуркулення - багатодітна родина перебралася до села Благодатне.
Тяжко, але родина пережила зиму 1932-1933 року без втрат, бо були більш-менш заможними та мали дещо з речей, які можна було продати. А навесні їх внесли до списків на розкуркулення. Навесні 1933 року дітей із сім’ї забрали й вивезли до Сибіру. Збирались заарештувати й батьків та на щастя, знайшлися люди, що попередили їх заздалегідь. Батько втік та влаштувався на роботу в кар’єр неподалік від Кривого Рогу. А мати переховувалася в сім’ї старшої доньки, що була вже заміжньою і жила в селі Новошевченкове. Приблизно з місяць жінка жила у підвалі, а потім хтось доніс про це і вона вночі, через ліс, пішки пішла до того кар’єру де вже працював її чоловік.
“Жили посеред тайги, такої густої, що й неба не видно”
Чотирьох молодших дітей - одного брата і трьох сестер везли дуже довго в товарному вагоні до Сибіру. Пані Ганна згадує, що, мабуть, з місяць тривала та подорож: “То вперед везуть, то назад, то знову вперед. Привезли й розташували серед тайги в таборі. А там посеред лісу, такого густого, що й неба не видко, стояли величезні дерев'яні навіси, без стін, тільки покрівля. І під тими навісами - стоси мішків з борошном. Дощі як йшли, то звісно, що вода потрапляла на ті мішки. І то нам наказали ті мішки перетрушувати, сухе борошно пересипати в нові мішки. А оте, що підмокло і поприлипало до мішків - то було нашим харчуванням. Палили багаття і борошно те підсмажували або варили з нього затірку”.
Брат майже відразу почав грати роль глухонімого, який нічого не розуміє, що йому говорять і його перевели десь в інше місце. А сестри прожили в тому таборі все літо й осінь, крім борошна збирали ще в лісі гриби та ягоди. Потім їм дозволили поселитися в селі, на березі річки Іртиш. Найстарша сестра встигла з дому прихопити дещо з більш-менш цінних речей - добротний одяг та взуття. Весь цей час вона переховувала ці речі й коли вже в селі за дітьми не було суворого табірного нагляду, попросила одного з місцевих жителів перевезти їх за Іртиш та довезти до залізничної станції. Розрахувалися з ним тим прихованим одягом. Дядько щойно привіз їх до станції сказав: “Я вас не знаю, ви мене не знаєте. Якщо вас спіймають і будуть розпитувати - я нізащо не зізнаюся, що вас десь бачив, так само і ви мене ніколи не бачили”. Дівчата продали решту одягу і придбали квитки до Москви, а звідти вже додому.
Повернення додому
Повернулися до свого села, а хату відібрав колгосп, все, що в хаті було - винесли. Тож дівчата влаштувалися працювати в колгосп, щоб викупити свою ж хату. Трудовий шлях Ганни розпочався з 5 січня 1934 року в колгоспі імені Горького Долинського району, їй на той час було лише 15 років. Онучка пані Ганни, Віра розповідає, що бачила у бабусиної сестри розписку, де було сказано, що викупили вони тоді власну хату у колгоспу за 800 рублів. Згодом і батьки та інші діти повернулися додому.
Друга світова війна
Як війна почалася, Ганна вже була заміжньою і мала донечку. Німці в село коли зайшли, то позаймали хати, а селяни змушені були жити в хліві поруч з худобою. За словами бабусі, в їхньому селі німці не лютували, розстріляли лише одного зрадника, мовляв, такі що своїх здають - здадуть і нових господарів, не варто їм довіряти. Ті солдати, що жили в їхній хаті поводили себе пристойно, бувало, що діставали фото своїх сімей та батьків, показували, що дуже сумують за родинами. Один з них трохи говорив російською, то сказав Ганні, щоб з дитиною та свекрухою поверталися до хати, топили піч та господарювали.
Єдине, що змушували працювати селян на будівництві дороги Кривий Ріг-Кіровоград.
Робота в колгоспі
А після звільнення Долинського району Ганна знову повернулася до роботи в колгоспі імені Горького. Пропрацювала вона тут з 13 березня 1944 року і по 1 січня 1973 року. Загальний стаж роботи складає 57 років і три місяці, весь час в одному й тому ж господарстві. Працювала більшу частину часу у тваринництві свинаркою, а потім на різних роботах. Має нагороди: медаль “За доблесну працю під час війни” та орден “Знак Пошани”.
Онука, Віра Миколаївна згадує, як ще школяркою приїздила до бабусі в село і розповіла якось анекдот на політичну тему. Бабуся почала їй говорити, щоб вона більше ніде і нікому того анекдота не розказувала, бо, мовляв, приїде “чорний ворон” і всю сім’ю заарештують. “А ще коли я вперше почула про Голодомор, десь в класі сьомому-восьмому, я довго повірити не могла: невже таке може бути? Невже це можливо, щоб людей свідомо прирікали на голодну смерть? - згадує пані Віра. - Тільки в дев’яностих роках бабуся почала потроху щось розповідати зі свого минулого”.
З 10 дітей родини, братів та сестер Ганни Лисої, війну пережили шестеро. І всі вони стали довгожителями - прожили вік від 91 до 107 років. На питання про секрет довголіття пані Ганна відповідає: “Треба працювати так, щоб ніколи було думати про хвороби та старість”. Онука бабусі Ганни впевнена, що довголіття в їхній родині - то спадкова особливість та гарні гени бабусиного роду.
Що було раніше?
Раніше ми вам розповідали про ще одну довгожительку з Долинської - Надію Дерипаску.
