23 грудня Рада Ветеранів та адміністрація міста Долинська вітали Ганну Іванівну Донець з її 90-річчям. Жінка виростила чотирьох дітей: трьох доньок та сина. Має вже 7 онуків та 9 правнуків. Щодня пані Ганна проходить пішки відстань в понад 1 км і з допомогою активностей та правильного харчування успішно протистоїть медичним діагнозам.
Бачила Другу Світову
Народилася пані Ганна 23 грудня 1934 року на залізничній станції Шарівка, в 1939 році їхня сім’я переїхала на станцію Сахарна, поруч зі Знам’янкою. Мама працювала в будівельній бригаді в радгоспі, татка в 1941 році мобілізували, під час війни він отримав поранення. Повернувся додому після Перемоги, але в 1946 році помер, тож мама ростила її одна й інших дітей в їхній сім’ї не було.
Пам’ятає бабуся і своє дитинство, що припало на тяжкі воєнні роки.
Закарбувались в її пам’яті кілька епізодів, як гралися діти на вулиці, підійшов до них німецький солдат, в руках він тримав плитку шоколаду загорнуту в блискучу обгортку, почав звати до себе дітей знаками. Діти збилися в купку і не наважувалися наблизитися до нього. Потім одна дівчинка таки осмілилася, підійшла і взяла в нього ту шоколадку, сказала у відповідь “Danke”.
Іншого разу до німецьких солдатів, що проживали в гуртожитку під’їхала польова кухня. Діти почули запах їжі й наважилися підійти ближче. Кожен солдат підходив до кухаря з мискою. Туди наливали якогось супу і давали шматок хліба. Діти спостерігали за цим процесом, від смачних ароматів їсти хотілося ще дужче. Один хлопчик голосно попросив хліба, солдати повернулися в їхню сторону, кілька з них підійшли до дітей, віддали їм свій хліб, а потім ще дістали із супу по шматочку м’яса і поклали його на хліб, а самі пішли їсти той суп вже без м’яса і хліба. “Часто пригадую цей випадок і думаю про те, що серед німців були такі, що людяністю відзначалися, - говорить пані Ганна, - але ж примушували їх йти на війну та стріляти в людей”.
Потім по селу з літака розкидали листівки, в яких писалося про те, що очікуються в цій місцевості бої й селянам краще покинути свої домівки та перечекати якийсь час у лісі. “Пам’ятаю, як ми ховалися в лісі, а потім одного дня побачили колону солдат і жінки кинулися до них, обіймали їх і плакали, - згадує Ганна Іванівна. - Якось мені було дивно від того, думала, чого це вони обіймають якихось незнайомих дядьків, не розуміла, що нас нарешті звільнили”.
Любила співати
Восени 1944 року в селі почала працювати школа і десятирічна Ганна пішла до першого класу. Від першого і до десятого класу дівчинка співала в шкільному хорі, пригадує, що дуже їй подобалося співати. Любила вона пісню, найбільше ту, яку часто співала її мама “Ой гиля, гиля гусоньки на став”. “Тоді співали більше російських пісень, патріотичних, військових, але були й українські, - продовжує свою розповідь пані Ганна. - Найбільше я люблю пісні про життя та кохання, бо в них відчувається душа, передаються людські емоції. Якось був такий випадок, коли наш хор мав їхати на конкурс і оголошували список дітей, які мають їхати. Мене в тому списку не було, звісно, що я засмутилася. Але дівчата, які теж співали другим голосом, сказали, мовляв, якщо Аня не їде, то й ми не поїдемо. Тоді з’ясувалося, що мене просто пропустили в тому списку, виправилися і я теж поїхала. Було приємно, що так мої подруги за мене заступилися”.
Час від часу згадує голодну зиму 1946-1947 років, коли в домі зовсім не було чого їсти, ходили до колгоспної їдальні, бо там давали один раз на день мисочку баланди звареної на воді з шеретованим вівсом. Як тільки весна почалася - діти блукали околицями села та лісом, куштували на смак все що відростало: квіточки, бруньки, будь-яку зелень. “Їли все що не було гірким, - згадує бабуся, - якісь плоди зелені, які щойно зав’язалися: вишні, яблучка, грушки. Що найсмачніше тоді нам вдавалося роздобути - то корені топінамбура. Він ріс біля ферми й ми виламували в лісі палички, коли ніхто не бачив, копали ті корені, мили у діжці з водою, яка поруч стояла і гризли його. То був справжній делікатес”.
Після школи поїхала в Казахстан
Десять класів Ганна закінчила, коли їй вже виповнилося 20 років. Подала документи до Білоцерківського сільськогосподарського вишу, склала вступні виступи. Але конкурс того року був дуже великим - по 6 осіб на місце і дівчина не пройшла. “Почали пропонувати для тих, хто склав іспити й не пройшов по конкурсу навчання на фармацевта, - згадує пані Ганна. - Але я на той час вже познайомилася з двома жінками, які їхали до своїх чоловіків в Казахстан на цілину. Тоді ж по всій країні були лозунги, закликали комсомольців підіймати цілину. І я загорілася тією ідеєю і разом з тими жінками поїхала. Приїхали ми в те село, де вже були їхні чоловіки. Можете собі уявити: 150 км до районного центра, 400 до обласного. В селі жодного магазину немає і казахи живуть, які здебільшого російської не розуміють”.
Дівчині запропонували роботу в новому магазині, який збиралися відкрити в цьому селі. Тут вона зустріла свого майбутнього чоловіка Миколу, який був старшим від неї на 10 років і був учасником бойових дій в Другій Світовій війні, молоді люди невдовзі побралися. Пожили вони там років з п’ять і вирішили повертатися в Україну. “Важко було спілкуватися з місцевими, - ділиться своїми спогадами бабуся, - багато людей розмовляли виключно казахською. Навіть ламаною російською говорили лише одиниці. Тягнуло додому і мене й чоловіка”.
Вибирала роботу на якій більше платили
Оселилися в Новгородці, мали власний будиночок. Народилося в їхній сім’ї четверо дітей - три доньки: Ольга, Валентина, Олександра та син Микола. “Я ж у мами одненька була, - говорить вона, - і так мріяла про велику сім’ю. Весь час говорила, що в мене буде багато дітей. Але чоловік помер рано, далися взнаки поранення з війни й довелося мені самій підіймати дітей”.
Багато доводилося жінці працювати й важко, вибирала завжди ту роботу на якій більше платили. Тримала господарство та разом з дітьми обробляла великий город.
Діти виросли, здобули освіту, мають власні сім’ї. Років в сімдесят почала Ганна відчувати раптові приступи гострого болю. Ходила в лікарню, описувала лікарям свої симптоми, але вони не могли визначитися з діагнозом, говорили, що треба проходити серйозне обстеження та здавати аналізи.
Діагноз - не вирок, якщо готова змінити себе та спосіб життя
“А тоді ж в 90-ті без грошей в лікарню не варто було і йти, - розповідає бабуся. - Я багато років виписувала різні журнали й газети, серед них журнал “Здоров’я”. От і взялася переглядати ті старі журнали, раптом знайду опис хвороби, що мені дошкуляє. І таки знайшла зовсім невелику замітку про цю недугу, симптоми якої точно збігалися з моїми. Виявляється, що це досить рідкісне захворювання і поки малодосліджене. В цій замітці крім симптомів і назви хвороби не було більше нічого: ні методів лікування, ні чого слід остерігатися та уникати. Стала далі переглядати журнали й знайшла лист-запитання читачки щодо цього захворювання. У відповідь їй порадили остерігатися фізичних навантажень, та не підіймати важкого. А я свиням щодня двовідерний баняк варю і сама підіймаю та ще й город 60 сотих обробляю. Задумалася тоді про те, що потрібно кардинально змінити своє життя”.
У доньки Ольги була квартира в Долинській, а ще під дачу вони придбали будиночок з ділянкою в 5 сотих. Тож пані Ганна продала будинок в Новгородці й переїхала до доньки в Долинську, щоб жити в тому будиночку. Жінка не лише змінила свій спосіб життя. Вона почала читати багато рекомендацій щодо підтримки здоров’я, здорового харчування. Задумалася над тим, яке навантаження мають колінні суглоби при зайвій вазі людини. Поступово почала знижувати свою вагу - зі 105 кг з часом стала важити 86. Потім подумала, що й це для неї забагато, наразі вага Ганни Іванівни - 62 кг.
Проживає в багатоповерхівці пані Ганна, у квартирі разом з донькою. Підтримує своє здоров’я правильним харчуванням, щоденними пішими прогулянками (проходить понад 1 кілометр за будь-якої погоди, крім ожеледиці). “Щоб мізки не застоювалися - розгадую кросворди, - сміється Ганна Іванівна, - особливо полюбляю філворди, бо там букви друковані великі і їх можна використовувати багато разів”.
Мріє бабуся дожити до Перемоги українського народу у війні. Бо ніколи не можна здаватися. Її власний приклад - це боротьба за життя, переосмислення себе і готовність змінюватися.
