Всіх хто приїздить до Долинської на в’їзді зустрічають бігборди з Артемом Кортхонджією, позивний “Греді”. Навіть після загибелі, він продовжує захищати рідне місто та його жителів.
На подвір’ї сім’ї Кортхонджія збиралися діти з усього кутка
Артем Кортхонджія народився в Долинській 22 липня 1999 року. Крім нього в сім’ї був старший брат Мераб, а невдовзі народилася ще й молодша сестричка Настя. Олена Кортхонджія розповідає, що діти росли дружніми, не було між ними якихось дитячих ревнощів чи заздрощів. Так сталося, що батьки розійшлися і Олені довелося піднімати трьох дітей, чоловік допомагав матеріально і підтримував зв’язок з дітьми. Але ж основна функція виховання лягла на її плечі й з усіх сил жінка прагнула виховати їх порядними людьми, навчити цінувати і поважати сім’ю та родинні відносини.
Братики
Сестра Настя згадує, що дитинство її спочатку проходило на подвір’ї приватного будинку в районі, що розташований за залізницею: “Хоч я і була маленькою, але пам’ятаю, як брати навчали мене ходити, потім гралися зі мною. З усього кутка на наше подвір’я приходили діти і батьки дозволяли нам збирати всю компанію в себе, у нас гойдалки були у дворі. Найбільше пам’ятаю, як готували з братами коктейлі з різних ягід, морозива і молока і потім грали в бар, продавали ці коктейлі, Артем завжди був барменом. Грошима були листочки з дерева. Я рано навчилася готувати, мені це подобалося. Вже з шести років, на канікулах я готувала братам якісь страви, спочатку це були прості, поступово складніші і контролювала, щоб вони вчасно поїли. Вони були першими, хто випробував на собі результати мого куховаріння”.
Коли родина переїхала в квартиру на мікрорайоні, старі друзі їх не забували і часто приходили гратися разом з ними у дворі багатоповерхівки.
Ще Настя розповідає, що між нею з братом був якийсь енергетичний зв’язок. Бувало таке, що настрій в неї “на нулі” - хтось образив, чи якась неприємність сталася і очі в дівчини вже на “мокрому місці”. Артем це завжди ніби відчував, телефонував їй саме в цей час і вже з того як вона відбивала дзвінок - він розумів, що у сестри якісь неприємності. І коли вона зрештою відповідала, то його першими словами були: “Настяяяя, ти плачеш?” і говорив з нею так, що вона миттєво забувала про всі свої неприємності. В розмові з сестричкою він любив повторювати: “Принцеси не плачуть! А ти, сестричко, у нас принцеса, еге ж?”
Дорослішаючи дівчина вчилася готувати різні страви, як традиційні в їхній сім’ї так і експерементувала з різними рецептами, які знаходила в інтернеті. І брати із задоволенням тестували її експерименти.
Старший брат Мераб дуже добре навчався в школі, вступив до Національного Університету кораблебудування, що в Миколаєві, навчався успішно. Хлопець вже закінчував магістратуру у виші і йому запропонували продовжити наукову та викладацьку роботу в університеті. Але сталося горе - юнакові якось довелося пізно повертатися з університету. Додому він не з’явився, на телефонні дзвінки не відповідав. Лише через деякий час його тіло з численними гематомами та забоями було знайдено за межами міста. Мама з бабусею подали заяву до поліції, щоб розшукали вбивцю Мераба. Але розслідування так нічим і не закінчилося, вбивць не знайшли, поліція в своїх висновках записала “смерть через переохолодження”.
Артем навчався спочатку в школі №2, потім, коли сім’я переїхала до мікрорайону - в школі №4. Хлопчик був дуже жвавим, активним, навчався він гірше від старшого брата, зате мав досягнення в спорті: займався баскетболом, віджимався на турніках, ходив до спортзалу.
Друг, який завжди готовий прийти на допомогу
Максим Педан розповідає, що знайомий з Артемом ще з дитинства: “Нам було років по 13-14, була велика компанія, але Артем виділявся в ній добротою, щирим сміхом, почуттям гумору. Його брат Мераб був більш розсудливим, серйозним і зваженим, а Артем дуже веселим. Любив жартувати, когось розіграти, але в його діях ніколи не було чогось образливого чи жорстокого. Всі його вчинки підкреслювала щира посмішка, доброта, здавалося, вихлюпувалася з нього”. Хлопець розповідає, що друг завжди був готовий прийти на допомогу, не важливо яка допомога була потрібна. Навіть, коли роз’їхалися на навчання і спілкуватися стали менше, могли в будь-який момент списатися і домовитися про зустріч. “І зустрічі ці були такі, ніби й не було кількох місяців розлуки, - згадує Максим. - Йому можна було довірити секрети і бути впевненим, що вони залишаться лише між нами. Я пишався ним і його досягненнями в спорті, в бізнесі, інвестиціях. Коли Артем пішов в ЗСУ - був гордий, що маю такого друга”.
Після закінчення дев’ятого класу Артем поїхав до Кривого Рогу, навчався на газозварника, продовжував займатися спортом. Тут, він приєднався до криворізького осередку “Центурії” - молодіжної націоналістичної громадської організації, що є частиною руху “Азова”. Був дуже активним її членом.
Якось познайомився з Акімом Рамазановим: “Цей хлопець вразив мене своєю щирістю, відкритістю. Йому потрібна була робота і я запропонував її - займався тоді овочами. Потім він якийсь час Артем працював за кордоном. Повномасштабне вторгнення зустрів в Одесі. Ми з ним весь цей час спілкувалися, він не забував нікого з ким колись був знайомим. Коли в Кривий Ріг приїздив - завжди відвідував. У нас в дворі альтанка, ми в ній довго завжди сиділи і багато у нас із ним було розмов про життя та його цінності. Артем вів здоровий спосіб життя та багато займався спортом. Потім, коли він вже воював, попри те, що часу у них не так багато, друзів не забував, писав повідомлення, дуже оптимістичні та підбадьорливі. Завжди чекав цих повідомлень, щодня перевіряв телефон чи є там щось від Артема”.
Повномасштабне вторгнення
Повномасштабне вторгнення Артем зустрів в Одесі, саме там він працював з друзями. Хлопці відразу пішли до військкомату, але тоді в першу чергу призивали хлопців та чоловіків, що мали бойовий досвід та відслужили армію. Але друзі не втрачали надії і 20 червня 2022 року вони добровольцями потрапили до складу 3-ї штурмової бригади. Мрією Артема було воювати в “Азові”, але до цього підрозділу потрібно скласти іспит. І Артем його успішно пройшов та став кулеметником 12-ї бригади “Азову”.
Дівчина одного з його друзів Карина розповідає, що знала “Греді” ще з 2019 року, він допоміг друзям захистити її: “Артем був сміливим та рішучим, найголовніше - справжнім другом. Завжди приходив на допомогу без прохання про це. Ми часто списувалися, щоб дізнатися про справи один одного, багато розмовляли по відеозв’язку. Коли мій хлопець перебував в Маріуполі - ми тримали зв’язок щодня. “Греді” дуже переймався і старався підтримувати мене, говорив, що мріє побувати на нашому весіллі. Коли коханого вдалося евакуювати з Маріка - то перший кому я повідомила про це був “Греді”. І він кричав від радості разом зі мною, постійно повторював “я пишаюся своїм братом”. Дівчина згадує, як засмутилася, коли дізналася, що Артем збирається воювати. На її думку, хоч хлопець і виглядає зовні мужнім та накачаним, був дуже добрим і ніжним до людей, до своїх друзів і їй не вірилося, що він зможе вбивати ворогів. Вголос вона тільки сказала йому, що це дуже погана ідея, але вона підтримує будь-який його вибір. Домовилися, що він приїде на день народження її коханого не попередивши його про це. Кафе в якому відзначали цей день працювало лише до 20:00 (воєнний час), а “Греді” запізнювався, бо не врахував перевірок на блокпостах. Він постійно відписував Карині про своє переміщення містом та просив потягнути час. І зрештою з’явився в ту хвилину, коли вносили торт. “Це була довгоочікувана зустріч, ми не бачилися дуже давно, - говорить дівчина. - Наступного дня була наша остання з ним зустріч. Коли він їхав, я дивилася на нього і почуття було якесь дивне, коли його не стало - зрозуміла, що то було за почуття. Почуття останньої зустрічі… У нас ніколи більше не буде такого друга”.
“Дуже добре відгукувався син про свого першого командира, - згадує Олена Кортхонджія, - його позивний був “Молот”, говорив, що багато чому він його навчив. Це відомий командир, який захищав Маріуполь, вийшов з оточення, його іменем названа вулиця в Києві. Артем завжди говорив, що “Молот” йому був як батько, хоча й різниця між ними у віці не така велика”.
Так сталося, що коли в їхньому підрозділі під час бою з’явилися перші поранені - Артем кинувся їм надавати допомогу, командир помітив це його прагнення та став навчати, як робити правильно і кваліфіковано. Хоч і не мав хлопець медичної освіти, але швидко опанував мистецтво рятувати життя побратимів в бойових умовах. 36 важко поранених бійців завдячують йому врятованим життям. Послали його навіть на курси медичні по наданню першої допомоги. Коли на екзамені відповідав, то на найпростіше питання спеціально дав неправильну відповідь. Все це для того, щоб його не забрали з того підрозділу в якому він служив”.
Бабуся Артема, Людмила Сєдєльнікова згадує, що найбільше запам’ятався їй власний день народження минулого року. Напередодні їй зателефонував онук та питав, який би вона хотіла отримати на день народження подарунок, мовляв, я наразі на завданні, як повернуся - замовлю тобі подарунок і надішлю. “Я йому відповіла, що найбажаніший для мене подарунок - це обійняти його, - згадує пані Людмила. - І що ви думаєте, наступного дня чую хтось стукає у віконце. Відчиняю - Артем на порозі. Він відпросився на один день, щоб привітати мене з днем народження. Це був мій найщасливіший день народження за всі мої 67 років. Більше я його і святкувати не буду”.
Сім'я Кортхонджія
То був дуже радісний день для їхньої сім’ї, приїхали до бабусі в село Мирне і Настя з Оленою. Рідні багато жартували, планували майбутнє, Артем дуже боявся лоскотки. І коли бабуся з Настею почали його лоскотати він сміявся та просив маму: “Мамуль знімай це все, я потім як буде вільна хвилинка буду переглядати і згадувати вас”. Любив повторювати: “Моя сім’я - бабуня, мамуля та сестричка”.
Янгол-охоронець
Артем майже всі гроші, що отримував, витрачав на обмундирування, на різні пристосування для порятунку поранених. Купував все тільки дуже якісне. Для свого підрозділу придбав дуже дорогі спеціалізовані ноші. А під час бою так сталося, що забули їх на території, яка прострілюється, дуже тим переймався та все поривався, щоб повернутися і забрати їх. Ледве хлопці вмовили, що скинуться грошима та замовлять нові. Рідні всі речі, які придбав Артем для війни залишили його побратимам і продовжують донатити на 12-ту бригаду “Азову”
Настя розповідає, як їй завжди хотілося порадувати свого брата якимись своїми кулінарними шедеврами. Але він навідріз відмовлявся, щоб вона надсилала такі посилки, мовляв, не заберу вчасно, все зіпсується, шкода твоєї праці. Якось Артем зателефонував і попросив вислати деякі речі: берці, каски тощо. Для себе та для побратимів. Тоді дівчина вирішила ризикнути - наготувала домашніх смаколиків та улюблений торт брата. Все склала, надіслала і почала йому телефонувати, щоб він вчасно забрав. “Я переймалася, щоб всі ці страви не зіпсувалися, але сказати прямо про це брату не хотіла, щоб він не лаяв мене, - згадує Настя. - Потім телефонував, передавав вітання від побратимів, говорив, що поки в душі обмивався, від гостинців залишився лише шматочок торта. Годували в їхньому підрозділі добре, але ж хто від домашніх страв відмовиться. То я так завжди чекала, коли він щось замовить із речей і я тоді до цієї посилки ще наготую чогось смачненького.
Коли брат в Кривому Розі жив, бувало, що телефонує, мовляв, на вихідні не приїду, справи якісь є. А я йому відповідаю: “Як шкода, я саме зібралася тебе смаженою картоплею пригостити”. І він відкладав свої справи, бо обожнював смажену картоплю з томатним соком”.
Побратими розповідають, що Артем рятував поранених часто ризикуючи власним життям. Якось одного бійця вибуховою хвилею підкинуло догори і розірвало на шматки. Не кожен може навіть в спокійних умовах зібрати рештки людського тіла. Артем кинувся це робити відразу, незважаючи на обстріл, адже рідні мають поховати свого Героя.
Хлопці називали його янголом-охоронцем свого батальйону. Йому вдавалося надати кваліфіковану першу допомогу бійцям з найтяжчими пораненнями і багато з них завдячують своїм життям саме “Греді”. Жартували, що не бояться нічого, бо у них за спиною є “Греді”, який їх завжди “залатає”.
Дуже болісно пережив Артем загибель “Молота”, мріяв про те, що як піде у відпустку - то обов’язково сім’єю поїдуть до Києва та відвідають його могилу. “Не встиг цього зробити син, - зітхає пані Олена. - то ми його мрію здійснили, на річницю загибелі Молота провідали могилу та поклали квіти”.
Останній бій “Греді”
“Командир його нам говорив, що занадто часто Артем на бойові завдання виходив, дуже вже невгамовний був, говорили йому, щоб давав собі відпочивати, - згадує бабуся. - Того дня він не мав йти на завдання, він щойно повернувся з одного завдання і почав проситися на наступне”.
Зателефонував рідним, щоб не хвилювалися за нього, мусить іти знову на завдання, бо то цікава операція, адже вони оточили вороже угруповання і мали їх знищити.
Але цей бій став для Артема Кортхонджії останнім - в нього влучив снайпер, постріл був точним і в те місце, яке не давало шансів вижити. Стріляв снайпер також не просто так, а в бійця з пов’язкою санітара. Кілька метрів не встиг добігти Артем до окопу. Сталося це 18 квітня 2024 року в Серебрянському лісі, неподалік села Григорівка на Донеччині.
“23 квітня Артема ховали, - згадує бабуся Люда, - його побратими приїхали цілим підрозділом. Зазвичай для прощання відпускають когось одного чи двох. То щоб їх всіх відпустили з передової, хлопці розповідали, що звільнили та зачистили від ворога територію протяжністю два кілометри і кілометром в глибину”.
І щойно бій закінчили, навіть руки помити не встигли, в машини скочили і поїхали, щоб встигнути попрощатися з Артемом. По дорозі ще й поранених побратимів захопили із госпіталя. То їхав до Долинської, щоб провести в останню путь свого янгола-охоронця, цілий кортеж військових. Стільки добрих слів почули рідні про свого Артемчика від тих хлопців, яких він врятував, адже про кожного з них Артем розповідав своїм рідним і вони знали їхні бойові псевдо та з якими ранами йому довелося їх евакуювати.
Старшого сержанта та санітарного інструктора Артема Кортхонджію було відзначено нагородами від Головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест” та “Золотий хрест” з “Гілкою дубового листя”.
Настя розповідає, що цілий тиждень після поховання брата читала в соцмережах повідомлення від різних людей, що знали Артема, всі вони згадували її брата добрими та щирими словами. Часто бачить вона свого брата у снах і знає - він її підтримує та захищає. Лягаючи спати Настя кладе біля себе телефон брата, надсилає йому повідомлення, в якому задає питання на які хотіла б почути його відповідь чи пораду. І часто в снах отримує відповіді від Артема. Вона знає, що він там вже зустрівся зі старшим братом і вони охороняють їхню сім’ю від неприємностей.
“Кінець війни побачать тільки мертві. Нічого не даремно!” - так часто повторював Артем, так тепер повторюють і його рідні.
