Надії Сафоновій 52 роки, її чоловікові Олександру 62. Виростивши чотирьох власних дітей, подружжя стало сім’єю для малюків, що були залишені без батьківської турботи та уваги.
Хотіла стати вчителькою молодших класів, а пішла навчатися на бухгалтера
Надія Сафонова народилася в Котовську Одеської області. Сім’я у них була дуже дружньою. Найкращим відпочинком завжди вважався відпочинок на природі. Надя пам’ятає, як вони любили ходити сім’єю в лижні походи взимку. Як з нетерпінням чекали коли вже випаде сніг. Неподалік Котовська був ліс. Саме туди взимку на вихідні вони прямували всією сім’єю. Там в них були вже свої улюблені лижні маршрути. Заздалегідь готували чайник та збирали рюкзаки.
«Тато з гілочок на багатті заварював смачнющий чай. Брали з собою бутерброди. Пам’ятаю смак та аромат того чаю і насолоду від пікніка на морозному повітрі, від спілкування родини біля багаття, - пригадує Надія своє дитинство. – Хоча мама не дуже добре трималася на лижах, проте ніколи не відмовлялася від походів. Завжди підтримувала тата та нас. Вона показувала нам дерева та кущі, розповідала як вони називаються, які з них можна використати для заварювання чаю. Потім влаштовувала нам екзамен, щоб в зимовому лісі ми розшукали кизил, ожину, малину тощо».
Ще в школі Надія мріяла пов’язати своє життя з вчителюванням та вихованням дітей: «Школа в якій я навчалась була дуже великою, там навчалось майже дві тисячі учнів. Тож на перервах в коридорах все вирувало. І дирекція школи придумала такий «лайфхак», як сьогодні кажуть, до кожного старшокласника закріпили 5 учнів з молодших класів. Старшокласники мали з цими дітьми під час перерв займатися, вигадувати їм якісь ігри, повторювати уроки. Мені тоді так подобалося возитися з малечею, бачити їхні зацікавлені очі, вигадувати для них щоразу щось новеньке і вони до мене теж липли, самі бігли назустріч. Мене це дуже тішило і надихало на те, щоб назавжди пов’язати свою професію з малечею».
Любов до снігу - як в дитинстві
Проте все ж професією своєю Надія вибрала бухгалтерію. Мама дівчини працювала бухгалтером і в кінці місяця постійно приносила папери, бо на роботі не встигала зі звітами. Надя часто їй допомагала зводити баланси, знаходити якісь нестачі. Це було досить цікаво і непогано в неї виходило. Навіть помітила, що мама навмисно найбільш нудну й марудну роботу перекладає на неї. Тож навчатися все-таки вирішила на бухгалтера.
Говорила, що село - це не для мене, проте 30 років прожила в селі
Надійка в дитинстві часто бувала в бабусі в селі, відпочивати там їй подобалося. «Та щоб залишитися жити в селі – я собі такого ніколи й не планувала. Завжди казала, що село – то не для мене, - пригадує пані Надія. – Та так сталося, що покохала хлопця, він служив в армії в нашому місті. Й так закохалася, що зрештою наважилася поїхати жити в село. Чоловік поставив умови, що він хоче жити в селі де поруч житимуть його батьки та рідня. Подумала собі, що живуть же там якось люди – буду і я жити».
Поселилася сім’я в селі Лаврівка Долинського району і Надя закохалася в це село, в навколишні степи, в Інгул, в щирих та відкритих лаврівчан.
В Лаврівці почала працювати в колгоспі, але в 1992 році привітну молоду жінку з активною життєвою позицією вибрали секретарем сільської ради. Й переобирали так щоразу впродовж 30 років. Дуже до серця припала Надія жителям села – щира, привітна, завжди допоможе, з яким би питанням до неї не звернулися люди. Чи роз’яснить ситуацію і підкаже детально куди треба звернутися з їхньою проблемою. Якщо саме не знає – зателефонує і проконсультується. Нікому не відмовляла. Тож, мабуть, неспроста кожного разу її знову й знову переобирали на цю посаду.
Хоча в Котовську всі розмовляли здебільшого російською мовою, й навчання в школі та сім’ї було теж російською, проте улюбленими предметами в дівчини були математика та українська мова. І в селі відразу почала спілкуватися українською. Спочатку не все виходило, але поступово призвичаїлася.
«Я взагалі легко пристосовуюсь до обставин. І вмію легко змінювати своє життя. Якщо не можу змінити обставини – змінююсь сама. Для мене це не проблема», - сміється жінка.
«Люба, візьмімо ми дітей на виховання»
Так склалася доля у Надії, що те шалене кохання, яке закинуло її в далеке село, якось швидко згасло. І залишилася жінка одна з маленькою донькою в Лаврівці. Проте думок, щоб повернутися до батьків чи переїхати кудись в інше місце в неї навіть не виникало, вже прикипіла душею до цього місця. Можливо і Лаврівка не хотіла розлучатися з Надією, бо село подарувало їй зустріч з чоловіком, який став її справжньою опорою, підтримкою та коханням на все життя.
Олександр на десять років старший від дружини, разом вони виховали чотирьох власних дітей. Діти вже розлетілися на навчання, домівка спорожніла.
“Аж тут у 2007 році телефонують з Кіровограда зі служби в справах дітей, - пригадує Надія, - питають чи знайдуться у вашому селі люди, які прийняли б дітей-сиріт на виховання. А чоловік мені й каже, мовляв, давай ми візьмемо. І взяли спочатку двох дітей, а за ними слідом ще й третього. Їздили у справах в Долинську в лікарню і поки я там бігала по кабінетах, діти в коридорі познайомилися з хлопчиком, якого мама в лікарні покинула. Наступного дня їдемо знову, а діти вже й гостинці для того хлопчика приготували. Я завершую свої справи, повертаюсь в машину – а там вже та дитина сидить. І чоловік каже, мовляв, дивися як хлопчик на мене схожий. Давай його до себе заберемо. Поступово стали батьками для восьми дітей, з них п’ять – неповнолітні. У нас тепер дитячий будинок сімейного типу».
Діти, що виросли, вже живуть своїм життям, проте Надію та Олександра вважають своїми батьками, вони щодня телефонують, цікавляться їхніми справами та часто провідують.
В Молодіжне переїхали, бо тут є школа та дитсадок
«Хочу сказати: ні про що не шкодую. Із самого початку мені на шляху зустрічалися тільки добрі люди, допомагали з роботою, підказували власним досвідом. Лаврівчани для мене стали рідними назавжди. Робота улюблена! Багато допомагала людям, багато сімей зареєстрували у нас шлюб, до кожного знаходили з колективом свій підхід. Але всьому є свій кінець. Моя сім`я змінила місце проживання, вже три роки ми проживаємо в селищі Молодіжне», - розповідає про переїзд з Лаврівки Надія.
Сім'я в альтанці
До Молодіжного вирішили переїхати, бо в селі закрили школу та дитсадок, дітей відвозили автобусом в Молодіжне. Доводилося дуже рано вставати. Тож наважилися переїхати до селища. Тут Надія влаштувалася на роботу в ЖКГ головним бухгалтером. Спочатку теж було важко, але жінка каже, що ніколи не соромилася чогось запитати та з допомогою колег все в неї виходило. Саме цьому вона навчає і дітей: «Ніколи не мовчати про свої проблеми чи невдачі. Це дуже важливо розповісти про них найближчим – своїй сім’ї, рідним, друзям. Гуртом все вирішується набагато простіше»
Надія щодня прогулюється з дітьми на повітрі. І вони не просто гуляють, беруть з собою пакети для сміття і під час прогулянки збирають все сміття, що трапляється на очі. Не може жінка змиритися з тим, що люди так безвідповідально ставляться до місця, де проживають, що дозволяють собі смітити на вулицях. «Дуже хотілося б підвищити рівень культури в наших людях, щоб поважали роботу інших людей й полюбили своє село чи селище, а з ним і самих себе», - говорить жінка.
Мама-вихователька
Війна внесла свої корективи в життя сім’ї – Надія покинула роботу. Адже школа перейшла на навчання онлайн та ще й з’явився в сім’ї малюк з особливими потребами. А такі діти вимагають посиленої уваги. Тепер її професія – мама-вихователька. За останні два роки сім’я поповнилася п’ятьма неповнолітніми дітьми.
На прогулянці
«Молодшому Сашкові 2 рочки, старшій дівчинці Насті вже 17. Діти чудові, вони наша відрада! Кожен зі своїм характером, але пристосовуємося один до одного, поважаємо кожного. Ми багато граємося, разом дивимося фільми, знімаємо відео, вчимо вірші, граємо в шашки та ігри на кмітливість, гуляємо, вчимося. Навіть ми, батьки, навчаємося у дітей сучасності, щоб не відставати від сьогодення і розуміти дітей. Старший син Данило – наша гордість - він військовий, навчається в академії. Юрій вчиться в будівельному, буде відбудовувати країну. Каріна вже сама має сім’ю, з нею ми спілкуємося здебільшого телефоном. Анастасія відмінниця в аграрному коледжі, розвинута не по літах, а головне – знає, що хоче від життя. Будує плани на подальше навчання. Софійка - наша підтримка, помічниця ! Красива, ніжна і розумна учениця! А другокласники Дмитрик й Анютка — наша радість, діти від Бога ! Веселі, безтурботні, яскраві, розумні діти!, - з гордістю розповідає про свою сім’ю пані Надія. - Нам дуже допомагають і служби соцзахисту і Молодіжненський старостинський округ, підтримують рідні та знайомі».
Добре, коли всі разом
З самими дітьми, на думку Надії Сафонової працювати легко, варто частіше згадувати, яким ти сам був в дитинстві, що тобі подобалося і чого хотілося від батьків. Найтяжче - це пройти через всі суди та інші необхідні юридичні процедури, щоб дитина офіційно перейшла під опіку Сафонових. Часто це займає досить багато часу.
Пані Надія хвалиться, що родина чоловіка дуже любить її й всю їхню сім’ю, так само як її родичі дуже люблять Олександра. Родина часто виїздить на відпочинок, за можливості подорожують та їздять в гості. Обожнюють приймати гостей вдома. Відзначають цікаво всі дні народження та свята, дуже ретельно до них готуються: продумують як прикрасити будинок, які приготувати подарунки та страви до столу.
Дівочі секрети
В Молодіжному Сафонові перед своїм будинком під розлогими вишнями влаштували дитячий майданчик: пісочницю, гойдалки, там завжди багато іграшок. І все літо на майданчику збираються дітлахи з усієї вулиці. Будиночок сім’ї все літо прикрашають квіти. Пані Надія розповідає: «Будинок та все що в будинку – то на мені. Всьому даю лад – готування, їжі, прання, прибирання. Діти також долучаються, допомагають, у кожного є якісь свої обов’язки. А городами займається чоловік. Бо якщо я піду в город – то на все інше в мене вже не вистачатиме ні часу, ні сил».
А треба і дітям кожному увагу приділити. Бувають такі хвилинки, коли жінці дуже хочеться побути на самоті: «Здебільшого це рано вранці, коли ще всі сплять, я дозволяю собі таку розкіш як попити кави на самоті. Або бувають такі хвилини, що ввечері хочеться хоч з пів годинки полежати, щось почитати чи обдумати. Тоді дітьми займається тато, всі дотримуються режиму тиші, бо мама відпочиває».
Мама насолоджується кавою наодинці
Сама Надія багато чого вміє робити власними руками: вишивати, малювати, робити якісь поробки й з задоволенням займається цим з дітьми. Навіть в школу її запрошують на уроки праці, щоб показати дітям, як виготовити власними руками якусь цікаву іграшку.
«Цього літа, - хвалиться пані Надія, - завдяки нашій сім’ї в Молодіжному, при будинку культури працювала Кіровоградська асоціація "Громадські ініціативи" разом з Save the Children in Ukraine. Вони провели серію майстер-класів і тренінгів для дітей. Привозили матеріали, навчали дітей малювати, ліпити, виготовляти різні поробки, прикраси, іграшки. Також проводили заняття з батьками, навчали позитивному батьківству. І це був дуже цінний досвід для багатьох батьків в селищі. Ми розглядали безліч варіантів життєвих ситуацій, обговорювали те, як батьки мають себе в них поводити. Кожен пропонував свої варіанти, ми їх всі розглядали. І вже самі приходили до висновку: хто в чомусь помиляється, а хто розмірковує правильно Я зрозуміла, що не всі люди можуть на загал відкривати свої проблеми, розповідати про якісь свої неприємності та труднощі».
З татом діти люблять ходити на риболовлю, допомагають йому на городі. Олександр добре грає на гармошці, тож на домашніх концертах є власний музичний супровід. Але в цьому році сталася велика неприємність – миші погризли музичний інструмент. Треба шукати йому заміну.
«Але то не, біда. Щоб не сталося – ніколи не засмучуюся. Розбилася чашка – є привід купити нову, ще кращу», - не втрачає оптимізму Надія.
Наразі, сім’я Сафонових – це єдиний дитячий будинок сімейного типу в Долинській громаді. Але це дім, де живе щастя, бо тут всі люблять, шанують та поважають один одного.
