Вадим Зайцев мав досвід бойових дій в Югославії. Вже через тиждень після початку повномасштабного вторгнення, Вадим був на передовій і виконував завдання з розвідувальних операцій в тилу ворога.
В дитинстві Вадима захоплювали розповіді діда про війну
Народився Вадим Зайцев в Запоріжжі 6 вересня 1974 року. Його мама була родом із Долинської, тож відпустки родина проводила у дідуся з бабусею, які проживали на Волохіно. В сім’ї було троє дітей, коли вони підросли й вже почали ходити до школи, то батьки привозили їх в Долинську на всі канікули. Адже так вони цілодобово знаходилися під наглядом дорослих і батьки не переймалися чим вони займаються, коли залишаються вдома самі.
Вадим - середній брат в родині, але з трьох дітей саме він найбільше був прив’язаним до діда, допомагав йому по господарству та в будь-якій іншій роботі. Варто дідові лише сказати, мовляв, сьогодні паркан чи сарай лагодитиму, хто мені допоможе? І хлопець відразу пропонував свої послуги. Дуже подобалося йому працювати поруч з дідусем, який ще й міг багато чого цікавого розповісти, адже був ветераном Другої світової війни й пройшов нелегкий шлях солдата 8-ї Армії 79-ї стрілецької дивізії 216-го стрілецького полку Першого Білоруського фронту. В одному з боїв Іван Петрович Яременко отримав чисельні осколкові поранення та важку контузію. Воювати почав щойно йому виповнилося 18 - з 1943 року. Довелося йому визволяти й рідну Долинщину, серед бойового досвіду була також робота в розвідці снайпером-розвідником. Тож діду Івану було про що розповідати онукам: як важливо навчитися безшумно пересуватися по місцевості, спілкуватися з побратимами лише знаками, багато годин перебувати в укритті й при цьому нічим не видавати свою присутність.
Хлопчика захоплювали дідові розповіді про війну, про бої в яких брав участь дід, про розвідку. Любив він читати й книжки про війну, але ніякі книжки не могли замінити хлопчикові живого спілкування з дідусем - живим свідком та учасником тих історичних подій. А ще дідусь був мисливцем і найвищою нагородою для онука - це було взяти його з собою на полювання. Навчав дідусь Вадима як розрізняти на снігу чи на зораній ріллі сліди птахів та тварин, як безшумно підкрадатися до здобичі, враховувати напрям вітру, щоб обережна тварина не відчула запах небезпеки. Навчив він Вадима і влучно стріляти, тож мав хлопець і власноруч впольовану здобич: лисиць і куниць, що часто докучали селянам, крали домашню птицю взимку на подвір’ях. Було й таке, що з хлопцями поцупили два мотоцикли, покаталися й повернули їх на місце. Начебто і не крадіжка, а тимчасово взяли транспортний засіб без дозволу, щоб покористуватися. Але ж, якщо уявити стан їхніх власників, які не побачили на місці свій транспорт…
Дідусь Іван Яременко
Вдома, в рідному селі, Вадим з друзями часто досліджував околиці села, поля, балки, лісосмуги, бувало, що знаходили залишки війни: нерозірвані боєприпаси, осколки від снарядів, патрони. Їхня компанія полюбляла гратися у війну, в партизанів, розвідників. Хлопці навіть викопали справжню землянку, глибоку та простору, в якій часто проводили свій вільний час і яку перетворили на своєрідний музей знахідок, що залишилися після тяжких боїв за визволення Лівобережної України від гітлерівських військ. Своїй доньці Марині розповідав, що серед дітей з їхнього села нерідко бували випадки, коли підривалися при іграх з небезпечними знахідками, що залишилися після війни, діставали поранення та каліцтва. Дід навчав його, що якщо знайде сам щось подібне - обов’язково треба повідомляти про це міліцію та викликати саперів для знешкодження.
Закохався в однокласницю після закінчення школи
Зі своєю майбутньою дружиною Вадим навчався в одному класі. Дівчинка була відмінницею, багато уваги приділяла навчанню. Під час навчання в школі любитель пригод Вадим Зайцев не привертав її уваги. Але ж буває так, що кілька років діти ходять до одного класу, сидять за однією партою, а кохання приходить лише тоді, коли вже закінчили школу і зустрілися випадково в місцевому клубі в кіно чи на дискотеці.
Дівчина проводжала Вадима в армію і дочекалася його повернення. Після року служби в армії, хлопець підписав контракт і в якості миротворця воював в Югославії. Для цього йому довелося пройти дуже серйозний військовий вишкіл в десантних військах. Тут війна з книжок та розповідей діда стала для Вадима реальністю. Випробовувати себе в справжній війні, побути в ролі воїна, що бореться зі злом, було його дитячою мрією, юнацьким романтичним бажанням. Та, мабуть, прийшло розуміння, що у війні не може бути нічого романтичного, будь-яка війна - це біль, жахіття і смерть. Про цей період свого життя він майже нічого не розповідав.
В Югославії
Після армії одружився з коханою дівчиною, в сім’ї народилася донька Марина. Дівчина згадує, що тато ніколи не забороняв їй робити те, що вона хоче і ніколи не примушував робити те, чого не хоче. “Інколи у них з мамою через це виникали суперечки, - згадує Марина, - мама вважала, що є речі, які обов’язково потрібно виконувати, навіть через “не хочу”. На її думку, це мало мене дисциплінувати та призвичаювати до певного порядку. А тато за натурою був анархістом і досить скептично відносився до деяких правил, які, на його думку, були безглуздими”.
Коли Маринці було п’ять років, родина перебралася на Кіровоградщину, ближче до татових дідуся з бабусею. А років через п’ять, коли вже дідусеві і бабусі було самим господарювати стало важко - то переїхали в Долинську, щоб допомагати стареньким
“Тато працював весь час трактористом, - згадує донька, - в різних організаціях, але весь час на тракторі. Роботу свою любив, добре знався на техніці. Пам’ятаю, що багато працював, проте весь вільний час проводив з сім’єю, лише один раз ми їздили відпочивати на море, ще я була маленькою і погано це пам’ятаю. Дитинство моє припало на період, коли всім було дуже важко, нерегулярно виплачували зарплати, батьки хапалися за підробітки. З часом мама почала дуже хворіти - батько сам забезпечував сім’ю”.
В сім’ї Зайцевих панували відкритість та довіра
Марина згадує як батько навчав її кататися на велосипеді. Він просто садовив доньку на велосипеда і відпускав її котитися згори. І так до тих пір поки дівчинка не почала впевнено крутити педалями, тримати рівновагу та регулювати швидкість: “Перший раз, пам’ятаю, впала практично на початку спуску, другий - коли вже спустилася. Але з кожним спуском відчувала себе впевненіше. Головне, що мама не протестувала проти такого методу навчання - вона повністю довіряла тут татові. Я теж йому довіряла. Для того, щоб навчити мене плавати - тато з човна випускав мене у воду. І це було ефективно - я навчилася плавати. Коли в мене починали хитатися молочні зуби - тато виривав мені їх ниткою і я ніколи цього не боялася. Навпаки, завжди повідомляла йому, що вже почав хитатися новий зуб”.
Жінка згадує своє дитинство і говорить, що в їхній сім’ї завжди панували відкритість і довіра один до одного. Так батьки зуміли вибудувати свої відносини, що вони ніколи нічого не приховували один від одного і від доньки. Марина, своєю чергою, ніколи не могла збрехати батькам: “От не виходило в мене цього зробити. Знаю, що інші мої друзі могли щось вигадати, в якихось дрібницях обманути своїх батьків, щоб якось вигородити себе і частково зняти з себе провину. В мене цього ніколи не виходило, варто було подивитися в очі мами чи тата і я починала розповідати, як все було насправді. А пізніше зрозуміла, що правду говорити простіше, не треба боятися, що тебе викриють на брехні в якихось дрібницях.
Якось в школі, у сутичці з однокласником, я зламала йому руку. Тата викликали до школи, він йшов туди й був дуже сердитий, я відчувала свою провину і боялася його реакції. А потім, коли ми поверталися вже додому, тато всю дорогу з мене сміявся”.
“Вадим Зайцев був дуже позитивним чоловіком, - згадує Світлана Пістрюга, директорка музею історії розвитку освіти Долинщини, - гарним батьком, добрим сім’янином. Я захоплювалася тим, як вони виховали Маринку. Знайома з нею, оскільки ця дівчинка активно цікавилася краєзнавством, проводила екскурсії в нашому музеї, легко запам’ятовувала текстовий матеріал і могла переказувати своїми словами, без папірця зі сценарієм проводила шкільні заходи. Відчувалася в ній життєва мудрість, вміння реагувати на виклики, на якісь нестандартні життєві ситуації. Вона дуже вирізнялася на фоні своїх однолітків, багато з яких характеризувалися інфантильністю і байдужістю до шкільного життя. Вважаю, що ці якості - це результат сімейного виховання й особливо вплив батька. Адже Вадим сам багато знав про свого діда, цікавився історичними подіями до яких той був причетним, історією своєї родини і всі ці знання передавав доньці”.
Марина ще розповідає, як уривчасті спогади батька про його участь в югославській війні, тренування десантників, стрибки з парашутом надихнули її на те, щоб самій пов’язати свою долю з армією. Вона любила спорт і вважала для себе нормальним бажання бути схожою на батька та служити в армії на контракті. Хоч завжди батько підтримував доньку в її бажаннях робити тільки те, що їй хочеться, проте в цьому випадку почав відмовляти. Сказав, що для дівчини то занадто ризиковано та небезпечно.
Повномасштабне вторгнення
Марина пригадує той ранок 24 лютого 2022 року. Вони щойно приїхали чоловіком з Харкова, куди їздили на консультацію до лікаря, хотіли відіспатися після поїздки. Проте, о шостій ранку їх розбудив телефонний дзвінок товариша, який в цей час перебував за кордоном. “Він почав розпитувати як ми, що в нас відбувається, - згадує Марина, - а ми не могли второпати, до чого це в такий ранній час. Коли вже сказав, що розпочалася війна - мене охопила паніка. Я боялася і за чоловіка, і за тата, бо розуміла, що при такому повномасштабному вторгненні не оминути мобілізації чоловіків. Вже на третій день війни тато пішов до військкомату, а через тиждень він був на фронті, неподалік від Лисичанська, в Луганській області”.
Сержант Вадим Зайцев служив в 57 бригаді в розвідувальній роті розвідувального батальйону, командував невеликою розвідгрупою. Його досвід участі в югославській війні дуже знадобився в розвідці. Марина розповідає, що зазвичай батько телефонував їм сам. На завдання вони вирушали без телефонів і тоді він був не на зв’язку. Рідні знали, що Вадим на бойовому завданні і як тільки можна буде - він обов’язково їм перетелефонує. Розмовляли здебільшого про домашні справи, про здоров’я, раділи тому, що мають можливість час від часу зв’язуватися та чути один одного і навіть бачити, якщо була можливість увімкнути відеозв’язок. Виходи їхньої групи були на територію окуповану ворогом, для того, щоб розвідати розташування техніки ворога, артилерійських установок, РЕБів, скупчення живої сили. Були навіть проникнення на російську територію, це були тривалі завдання і дуже цінні роздобуті дані.
В розмовах Вадим завжди намагався жартувати. Так, коли потрапив під перший артилерійський обстріл, розповідав доньці, що вже й не сподівався на те, що вміє так швидко бігати. Дуже дякував їй за те, щоб перед від’їздом вмовила його взяти з собою спортивні штани. Весна була холодною та й сам чоловік погано переносив холод і ті додаткові штани не давали йому замерзнути.
“За можливості ми передавали йому посилки, їх спрямовували через Бахмут. Колись це місто називали “дорогою життя”, - сумно всміхається дівчина. - Завжди, до необхідних речей, які він просив, додавали цукерки та каву. Дуже він полюбляв солодке та каву, часом йому нічого з їжі й не потрібно було, крім солодощів”.
Особливо врізався в пам’ять Марині один випадок. Родичі батькових побратимів з Херсону, перебували в той час за кордоном і надіслали їм посилку в Україну. У Львові її мали отримати їхні знайомі та спрямувати Марині, а вона вже з волонтерами передавала посилки до батька та його побратимів. І ось мама одного з цих хлопців зателефонувала їй, бо не могла додзвонитися до сина, щоб дізнатися чи отримав він посилку, чи ні. Адже там були життєво важливі для нього ліки. Марина набрала номер батька і, як не дивно, практично відразу почула у відповідь його голос. Розповіла йому чому вирішила сама набрати його і що мама хлопця турбується за посилку. Батько довго мовчав, потім сказав: “Отримали”, дівчина почала розпитувати чи отримав він свою посилку, на що той відповів: “Ще ні, чекаємо”. З цих слів вона зрозуміла, що хлопець вже ніколи не отримає свою посилку, вона розгубилася і не знала, як про це говорити з мамою.
“Того дня, 12 червня 2022 року, тато зателефонував мені дуже рано, - згадує Марина, - десь після п’ятої ранку. Сказав, що виходить на бойове завдання і що зателефонує сам. Щоб ми чекали й не хвилювалися. Це був єдиний раз, коли я при розмові з ним не сказала, що люблю його. Просто ще не прокинулася до кінця. Хоч він і так знає про це, але я шкодую, що вже ніколи він не почує від мене цих слів, ніколи не відчує себе дідусем, а мої діти знатимуть про нього лише з розповідей”.
Вадим Зайцев загинув під час виконання бойового завдання неподалік села Метьолкіне перед Сіверськодонецьком, на Луганщині. Їхня група вийшла в розвідку й потрапила під артилерійський обстріл, ніхто з цієї групи назад не повернувся. Побратимам вдалося забрати тіла загиблих, щоб рідні змогли попрощатися та поховати їх. На могилі Вадима Зайцева, завжди можна побачити солодощі та каву, їх приносять сюди донька з дружиною.
