Андрій Гурін вже перебував на пенсії, проте з початком повномасштабного вторгнення, стояв разом з іншими добровольцями в черзі біля дверей військкомату. Тричі йому відмовляли й тричі він повертався і знову ставав у чергу.
З дитинства Андрій любив природу та пригоди
Андрій Гурін народився 12 березня 1965 року в місті Бобринець на Кіровоградщині. Згодом сім’я переїхала до Новгородки, там же хлопчик закінчив середню школу.
Олександр Лета розповідає, що Андрій був його найкращим другом в дитинстві та цю дружбу вони зберегли через все життя.
“Ми жили з ним в одному під’їзді на одному сходовому майданчику, - згадує пан Олександр. - Андрій багато читав, це були переважно пригодницькі книги про мандри та на історичні теми. Історію він вивчав із захопленням і протягом життя цього захоплення не покидав, діставав десь книги про маловідомі події та факти з історії України. Околиці Новгородки ми з ним разом обходили, знали всі балки та кургани. Він міг легко орієнтуватися навіть на малознайомій місцевості. Природу дуже любив, найкращий відпочинок для нас з ним був на природі. Взимку виловлював різних пташок: щигликів, чижів, зябликів тощо. Тримав їх вдома в клітці, годував, а навесні відпускав на волю.
Колись, пам’ятаю, знайшли під курганом боєприпаси часів Другої світової війни. Підгадали так, щоб то був навчальний день у школі, повідомили про це до військкомату. Приїхали сапери, а нас з уроків забрали, щоб ми показали де ті боєприпаси, а потім ще дозволили залишитися, щоб почути як їх підривати на місці будуть. Ми сиділи в окопі, який сапери тут же неподалік викопали. Ото у нас пригода була, Все життя з Андрієм згадували.
Він романтиком був, про море мріяв, про далекі подорожі. Після школи ми з ним вступили до одного училища, на електриків вивчилися. Потім була армія і наші шляхи на якийсь час розійшлися. Я в одному місці служив, він в іншому. Після армії він ще в морехідному училищі навчався і потім трохи морями плавав судовим електриком”.
А далі друзі знову зустрілися разом - вже в Долинській, обидва працювали на КГЗКОРі в електроцеху. Відтоді вони вже постійно підтримували зв’язок, навіть якщо їх доля та життєвий шлях закидали далеко один від одного.
Гарний фахівець на роботі, добрий чоловік та батько вдома
“Моя бабуся, батькова мама завжди називала його “роздайбідою” за щедрість та бажання з усіма ділитися, всім тим, що мав. Розповідала, що таким він був від самого дитинства, - згадує про тата донька Любов Гуріна. - Якщо комусь потрібно - то часом останню сорочку з себе був готовий зняти. І друзі знали про цю його особливість - завжди були впевнені, що тато не відмовить їм в допомозі. Дехто навіть зловживав цим. Про себе не думав, переймався чужими проблемами й прагнув всім допомагати”.
Коли працював в Долинській, то всі знали його як гарного фахівця своєї справи й досить часто запрошували після роботи чи у вихідні, щоб полагодити чи замінити електромережі. Люба пригадує, що бувало батько і її з собою брав, вона обожнювала допомагати таткові, завжди крутилася поруч, а він їй все детально пояснював техніку безпеки, якої потрібно дотримуватися, що враховувати, як ту чи іншу роботу виконувати правильно і на що особливо звернути увагу. “Все що я вмію робити - за те дякую татові. Я вдома електриків не викликаю, багато чого можу відремонтувати та полагодити сама, - говорить жінка. - Завжди всім говорила, що мені дуже пощастило з татом. Він був моєю підтримкою за будь-яких життєвих ситуацій. Це слушні та вчасні поради й психологічна та матеріальна підтримка. Словами навіть не передати, що він значив в моєму житті”.
В сімейному житті він був, за словами доньки, ідеальним чоловіком та батьком. Багато працював, щоб забезпечити своїм рідним гідне життя та відпочинок, часто їздив на заробітки. І ті дні, коли тато перебував дома, були наповнені щастям та злагодою. Та й взагалі, ніколи Любі не доводилося чути, щоб батьки між собою сварилися чи хтось із них бодай підвищив голос.
"Мій батько був справжнім патріотом, нам, своїм дітям, він прищеплював любов до української мови й до України. За можливості, у відпустки ми мандрували Україною, бували й в Карпатах, об’їздили весь Крим, - розповідає донька. - Тато нам показав, яка наша країна красива та різноманітна”.
Богдан Белей, керівник будівельної компанії з Києва розповідає, що Андрій Гурін неодноразово працював на їхніх об’єктах, він був дуже гарним фахівцем своєї справи, сумлінно та відповідально ставився до своїх обов'язків: “Рідко зустрічаються настільки відповідальні працівники, а їх через нашу фірму пройшло дуже багато. Тож ми цінували Андрія і завжди радо вітали, коли він вливався до нашої команди при будівництві чергового об’єкту. Йому можна було довірити найпроблемніші ділянки, якщо щось не так - він завжди зателефонує і ми консультуємося чи залучаємо до розв'язання проблеми інших фахівців. Ніколи такого не було, щоб він замовчав чи не помітив якийсь недолік”.
В Криму сотні гектар сонячних батарей встановлювали під керівництвом Андрія Гуріна. Хоч чоловік і не мав вищої освіти, проте на електриці знався не гірше досвідченого інженера, вмів схеми та креслення читати й до його порад дослухалися навіть керівники підрозділів організацій, в яких він працював.
Олександр Лета пригадує, що у 2013 році Андрій поїхав на Далекий Схід. Там проживала його бабуся, яку репресували за щось та вислали туди за сталінських часів. Були в неї там і інші діти та онуки, але відносилися недобре до старенької, тож і просила допомоги в інших родичів, щоб доглянули її. Та у 2014 році чоловік був змушений повернутися додому, бо сталося нещастя в сім’ї - загинула в аварії його дружина. “Якраз приблизно в той же час і я перебував на заробітках в росії, - згадує Олександр Лета. - Під Санкт-Петербургом, Виборзький район, запросили попрацювати. Повернулися до України майже одночасно, зустрілися, обмінялися враженнями від настроїв в тій країні й обидва дійшли до висновку, що війни нам не уникнути. В кінці серпня 2014 року Андрій підписав контракт і потрапив до 17-ї танкової бригади, пройшов навчання, став гранатометником. Вже в листопаді розпочав службу в Станиці Луганській”.
Геннадій Харченко пригадав, що зійшовся ближче з Андрієм в перший же день їхнього перебування на “нулі” в АТО. Бійцям стали пояснювати, як потрібно діяти, якщо почнеться сильний наступ й озвучили один варіант, при якому треба підірвати боєприпаси, важку техніку та тікати, Андрій сказав: “Я тікати не буду, доки боєприпаси є - буду відстрілюватися”, Геннадій теж додав, що, мовляв, втікати - то остання справа. Андрій ще трохи подумав і додав: “І знайте, якщо хтось побіжить - буду стріляти навздогін”. Так, здружилися чоловіки, знайшли багато тем для розмов, які їх об’єднували, зрозуміли, що багато в чому, їхні погляди на життя дуже схожі. “Ми ж з ним і за віком майже однакові, навчали молодих окопи та укриття будувати, бо молоді хлопці часто не розуміли як правильно це потрібно робити, - розповідає Геннадій. - Якось на ротації перебували в Кривому Розі, заселили нас в казарму в якій лише стіни, вікна та покрівля. Опалення й води не було, електрика тільки до споруди підведена. То він зателефонував на фірму, на якій раніше працював і відразу звідти вислали кабелі, дроти, розетки, вимикачі. І хлопці під його керівництвом повністю зробили всю електричну мережу в тій казармі, щоб життя наше стало більш комфортним”.
В АТО Андрій вибрав собі позивний “Сирота”, бо батьки його вже давно померли. Та побратими інколи називали його “Гайдамакою” і не дарма так називали. “Коли він прийшов до нашого підрозділу, - розповідає Андрій Наливайко, - я глянув - ну справжній тобі козак: з оселедцем та вусами. Такого оселедця потрібно пару років відрощувати, а вуса - не менш як рік. Тобто, він навіть до початку АТО ідентифікував себе лише як українець і козак. Ось цей оселедець і вуса - це як шеврон, який показує світові що його господар українець. При цьому не було в нього якоїсь фальші чи награності, мав тверді переконання в тому, що маємо відстоювати Україну, правильний був дядько. І точно не заради грошей він взявся до зброї. Грошей він міг заробити в будь-якому іншому місці”.
Ще згадують побратими, що на позиціях поблизу Станиці Луганської самотужки Андрій збудував бліндаж, сам викопав і вкрив його шестиметровими колодами. Воювати довелося в багатьох місцях: Верхньоторецьке, Щастя, Сіверськодонецьк, Станиця Луганська.
“Дуже щирий та порядний побратим, - згадує Сергій Свириденко, - та такий, що для друзів зробить навіть більше ніж його просять. Справжній чоловік і козак, багато про доньку свою розповідав та онучок. Я навіть не сумніваюся в тому, що він добровольцем пішов після 24.02.2022. Ми тоді всі, колишні атовці, йшли добровольцями”.
Після закінчення одного контракту - повертався працювати в компанію до Богдана Белея, через якийсь час знову укладав контракт із ЗСУ.
Пан Богдан відзначає, що його завжди вражав патріотизм Андрія, адже не так часто серед простих робітників зустрічаються люди, яким дуже болить Україна та її майбутнє, які думають не лише за власний добробут та своєї сім’ї, а й про перспективи розвитку країни. “З ним було цікаво поговорити про політику, почути його думку про ті чи інші події в країні, - розповідає чоловік. - Він мав веселу вдачу, багато жартував навіть в дуже екстремальних ситуаціях. У 2014 році пішов добровольцем захищати країну. Більшість людей тоді ще мало розуміли, що там відбувається. Бувало працюєш на об’єкті, тут Андрій телефонує, розмовляю з ним і в слухавці чутно вибухи та свист куль, а він лише жартує з цього приводу та анекдоти розповідає”.
Підприємець Богдан Белей часто допомагав його підрозділу як волонтер, після загибелі Андрія, продовжує допомагати його сім’ї - доньці з онучками.
“Він був справжнім патріотом, без будь-якої фальші, коли приходив у відпустку чи на ротацію - ніколи військовою формою не хизувався, відразу перевдягався в цивільне, - продовжує свою розповідь Олександр Лета. - Якось вже тут в Долинській Андрій зустрічався з колишніми атовцями й повернувся дуже засмученим. Бо навіть маючи за плечима досвід АТО, багато побратимів не мали розуміння, того, що ми не маємо права втратити нашу незалежність, не можемо просто поступитися частиною території країни й що в Криму та на Донбасі теж залишилися наші люди, які продовжують чекати повернення України.
Якраз напередодні вторгнення ми з ним зустрічалися, трохи посиділи, погомоніли. Кожен висловив своє бачення ситуації нашої країни й вдвох ми з ним прийшли до спільного висновку: має статися якесь лихо, що проллє багато крові й тільки тоді, можливо, українці прокинуться та об’єднаються супроти спільного ворога. А вранці ми проснулися і зрозуміли, що це лихо вже суне по нашій землі та підриває наші міста ракетами”.
Повномасштабне вторгнення
“Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, батько відразу ж пішов до військкомату, - розповідає Люба. - Його не хотіли брати, він говорив тому, що та бригада в якій він служив раніше була майже знищена в перший день війни. Але потім все ж таки забрали”.
“Тричі я його забирав від військкомату, вмовляв, що вже досить йому воювати, - згадує вірний друг. - Вже літа у нас не ті, вже ж він на пенсію навіть вийшов. А він щоразу наступного дня, знову ставав до черги. І таки наполіг на своєму”.
Після короткої підготовки й злагодження Андрія Гуріна разом з іншими бійцями привезли до бойової частини на Луганщину, Новоайдарський район, поблизу Лисичанська. 18 березня 2022 року їхня група вийшла в розвідку і щойно бійці вийшли - почався обстріл з “Градів”. Андрієві вибухом відірвало обидві ноги, він намагався надати собі допомогу, але недостатньо сильно перетягнув розриви, побратими після вибуху не відразу оговталися, а час йшов на хвилини.
Боєць гранатометник Андрій Гурін загинув від значної втрати крові.
“Він 18-го загинув, я не знав і ще 23 березня розшукував для нього берці чи хоча б взуття для будівельників, - згадує вірний друг Олександр. - В Андрія завжди стояв зібраний повністю “тривожний рюкзак”. Там крім речей особистого користування лежали різні інструменти. Золоті руки мав і звик самостійно все ремонтувати. А з взуттям так склалося, що на той час не було і знайти його продажу в ті дні було неможливо.
Хочу ще сказати, що своїх онучок він був не просто дідом. Він для них був одночасно і батьком і дідусем”.
“В окопах на першій лінії є бійці ті що стріляють і ті, що заряджають зброю. Часто, ті що заряджають ніколи не роблять жодного пострілу і навіть голови не висовують з окопу. Андрій Гурін був з тих, що завжди стріляють, пишаюся тим, що воював з ним пліч-о-пліч”, - сказав побратим та командир Андрій Наливайко.
