Його загибель в січні 2015 року вразила все місто. Він був одним із перших в громаді і першим в місті воїном, що загинули в російсько-українській війні. Такого велелюдного поховання місто не пам’ятало. Майже тисяча чоловік зібралися, щоб попрощатися з мужнім земляком.

“З такими дітьми хочеться працювати”

Іван Яковенко народився в Долинській в сім’ї Лілії та Віктора Яковенків 13 березня 1989 року. В родині вже був син Віталій, який старший від Вані майже на дев’ять років. Пані Лілія згадує, як прийшли з маленьким Іванком з пологового будинку: “Чоловік в мене дуже добрим був, дітей сильно любив і так він з маленьким розмовляв ласкаво, цілував йому пальчики, що Віталя теж почав просити, мовляв, можна і я братика поцілую. І то буває, як Ваня спить, то він тихенько підійде і теж йому пальчики цілує та примовляє різні ніжні слова. Ну а потім Віталі часто нянькою для Вані доводилося бути”.

Сімейний архів Яковенків
Сімейний архів Яковенків

Віталій пригадує, що бути глядіти молодшого брата йому не дуже подобалося - бо ж гуляти з друзями кортіло, різниця у віці досить великою була і спільних якихось ігор у них не було. “Коли він ще маленьким був, не дуже добре ходив, бувало, що мама залишить Ваню на мене, щоб я за ним наглядав, - згадує старший брат. - А він же ще гратися не вміє, лізе до моїх іграшок, заважає мені. Тоді мене це нервувало. А потім вже в колясці мама доручала з ним погуляти на вулиці. Тут приятелі поруч і нікуди ж малим не побіжиш, таким тягарем для себе це вважав. Брат був у захваті, коли я розганявся з коляскою і відпускав, щоб вона трохи сама котилася. Ваня завжди так сміявся і просив повторити. А одного разу друзі теж так розігнали коляску, але не врахували, що спуск. Коляска покотилася занадто швидко, ми всі перелякалися, кинулися доганяти, але вона наїхала на бордюр і перекинулася, братик носа розбив. Ми всі налякалися, відмивали йому кров і просили, щоб мамі не розповідав. Та й наразі розумію, що могло гірше все закінчитися, більше ми такого собі не дозволяли”.

Автор: Сімейний архів Яковенків

Навчався в Долинській школі №1, мама розповідає, що навчався син без особливого старання, але скарг на нього від вчителів не було. Батько Івана Віктор Яковенко на станції юних техніків, вів гурток ракетобудування, а син був його активним учасником, багато чого навчився робити власними руками від батька.

Однокласниця Олена Стрельцова розповідає, що їхній клас не можна назвати дружнім. Всі діти були з різних районів міста і більшість після школи відразу розходилася по домам. Дружили компаніями кому було в один і той же край йти разом додому. “Мені Ваня подобався тим, що був дуже спокійним, ніколи ні з ким не задирався, не чіплявся до дівчат, на відміну від деяких наших однокласників, - згадує Олена. - Взагалі, не можу навіть згадати, щоб він комусь щось образливе сказав. Часто бувало, що дехто з однокласників свою провину міг звернути на Івана. А він ніколи не виправдовувався, не доводив, що, мовляв, це не я, мовчки погоджувався, не намагався сперечатися. Можливо розумів, що коли починаєш виправдовуватися, то це тільки більше підозр викликає. Безвідмовним був, дівчата здебільшого і зверталися саме до Вані, коли потрібна була якась хлопчача допомога, бо він ніколи не відмовлявся щось зробити, не ставив якихось умов чи вимог”.

Автор: Сімейний архів Яковенків

Вчителька Ірина Демченко розповідає, що почала викладати в цьому класі вже в дев’ятому класі і добре пам’ятає Івана Яковенка: “Від нього віяло добротою, з ним приємно було просто спілкуватися на якісь життєві теми. Навчався він відносно непогано, дуже світлий був хлопець, щирий, добрий. Із такими дітьми хочеться працювати”.

Автор: Сімейний архів Яковенків

“Такого друга в мене вже більше ніколи не буде”

Костянтин Матвійчук дружив з Ванею від самого дитинства: “Мої бабуся з дідусем жили поруч з їхньою родиною, я в них проводив майже весь вільний час - тож і здружилися. Все дитинство наше пройшло разом. Це мій був найкращий друг в моєму житті, другого такого немає і більше вже не буде. Пам’ятаю, що він поспати любив. А я, навпаки, був жайворонком - прокидався зранку і йшов будити його на риболовлю чи ще за якимись пригодами. Він рано навчився їздити на мотоциклі - у його батька був мотоцикл, а потім навчив їздити мене. То ми багато часу проводили в гаражі - ремонтували, розбирали мотоцикли. Каталися околицями Долинської. Після школи мене раніше в армію забрали - то він мене проводжав, а потім я його зустрічав з армії. Це був друг з яким не страшно було і в горі і в радості. Ми ділилися один з одним і своїми неприємностями і першим один одному повідомляли про якісь радісні моменти життя. Ми називали один одного братами. Коли мені допомога потрібна була - я телефонував йому і ніколи він мені не відмовив. Так само як і я йому. Ніколи в мене вже не буде такого друга”.

Автор: Сімейний архів Яковенків

Вадим Дорошенко, однокласник Івана пам’ятає, що дуже той любив техніку і особливо мотоцикли. Вже в школі міг самостійно лагодити мотоцикли друзів. Відзначає його спокійний та врівноважений характер.

Після закінчення школи поїхав в Кривий Ріг навчатися на кранівника. Потім була армія, спочатку навчання проходив в навчальний частині в Десні, далі служив в 17-й ОТБр імені Костянтина Пестушка в Кривому Розі.

Сімейний архів Яковенків
Сімейний архів Яковенків

Мама розповідає, що роботящими її хлопці обидва були з дитинства, завжди допомагали по господарству. Старший брат після закінчення школи здобув професію газозварника, влаштувався на роботу і захопився ковальством. Почав виконувати роботи на замовлення і молодший брат йому почав допомагати, теж навчився цьому ремеслу. Сім’я ніколи не мала великих статків, не могли батьки дозволити своїм дітям якихось дорогих подарунків. Тож коли Іван вперше поїхав на заробітки з дому разом з другом Костею, то на ті зароблені гроші придбав собі комп’ютер. А працювати їм довелося в Криму, поблизу Сімферополя встановлювали сонячні електростанції.

Автор: Сімейний архів Яковенків

“В ньому поєднувалися відповідальність з духом авантюризму”

Ліда Заболоцька навіть не пам’ятає, коли розпочалася їхня дружба з Іваном: “Надзвичайно щирий і приязний хлопець, такий веселий, товариський. Він був не з тих, хто легко зав’язує знайомства, але для своїх друзів він був готовий на все. Дуже часто ми з ним зустрічалися, щоб просто випити кави, поспілкуватися, розповісти про свої справи. Могли проговорити з ним до ранку. З ним можна було говорити про все на світі і він також з легкістю розповідав про себе. Йому був притаманний авантюризм. Пам’ятаю один випадок, Це було на День молоді, ми домовилися виїхати десь на природу, на шашлики. Всі зібралися, завантажили все необхідне в машину, вмостилися і тут Іван говорить, мовляв, їдемо на море. І ми всі відповідаємо: поїхали. Доїхали, правда, тільки до Каховського моря. Але ж все одно море! Добре ми тоді відпочили: шашлики посмажили, покупалися, позасмагали. Але при цьому Ваня пам’ятав скільки часу нам потрібно їхати назад і заздалегідь нагадав, що вже час додому. Щоб ми зібралися, нічого не забули і вчасно приїхали додому, щоб батьки за нас не переймалися. Довго згадували той експромт, адже збиралися десь поблизу відпочити”.

Автор: Сімейний архів Яковенків

Жінка згадує, що її друг ніколи не допускав того, щоб всіх дівчат з їхньої компанії не провести додому.

Працював на різних роботах, але вмів і відкладати гроші на якісь важливі для нього речі: на акваланг, автомобіль, на подорожі, посадив біля дому яблуневий сад. Мама розповідає, що коли син працював на комбікормовому заводі кранівником, то на той час вже мав власну машину - Москвича. І їздив на роботу автівкою, так як завод той знаходився за межами міста і навіть велосипедом діставатися було далеченько. То чоловіки-колеги, говорили йому, мовляв, на батьковій машині катаєшся, не могли повірити, що то його власна і придбав він її за гроші, які заробив сам. Адже було йому на той час тільки 22 роки.

Щороку з братом Віталієм любив їздити до Кривого Рогу на фестиваль “Турбофлай”, який проходив на Долгинцевскому летовищі. Дивилися автоперегони, одного разу продемонстрували організаторам мотоцикла, якого зібрали самі вдвох своїми руками, то місцеві байкери навіть запропонували очолити їм з їхнім мотоциклом колону байків і вони їхали попереду всієї процесії з двома прапорами.

Отримав повістку і пішов служити

Коли почалися заворушення на Донбасі, Ліда Заболоцька наважилася добровільно піти в армію. Розмовляла про це з Іваном, пам’ятає, що він їй тоді відповів: “Якщо повістка прийде - я теж піду, ховатися не буду. Але добровільно - мабуть не зможу”. Тоді багато у добровольців було проблем з визнанням їх учасниками бойових дій.

Автор: Сімейний архів Яковенків

Повістка йому в кінці серпня 2014 року. Він сприйняв її як свій обов’язок перед країною, який мусить виконувати, бо комусь і це потрібно робити. Три місяці проходив підготовку й навчання в Кривому Розі, також там же ремонтував та відновлював військову техніку. Знову довелося йому служити в 17-й ОТБр. В грудні 2014 року їхній підрозділ спрямували на Схід. На якісне обмундирування в зону АТО хлопцю допомогли зібрати кошти всі його друзі.

“Перед відправкою Вані на Схід щось нам завадило зустрітися, - пригадує Лідія, - а ще й так сталося, що я телефон втратила і разом з ним більшість контактів. Відновлювала поступово всі зв’язки. Коли вдалося поговорити з Іваном - то він дуже зрадів і розказав мені, що познайомився в мережі Інтернет з дівчиною Сашею. Що ця дівчина і є його тією єдиною, яку він шукав, що дуже її кохає і вже запланував на літо одружитися. Говорив, що як приїде у відпустку додому, то познайомить з Сашею батьків та своїх друзів. Я слухала його і раділа за нього, уявляла його щасливі очі, щиру посмішку. Цим планам не судилося здійснитися. Саша з Ванею так і не побачилися наживо. Я познайомилася з цією дівчиною і дуже вдячна їй за те, що вона змогла подарувати моєму другу справжнє кохання, що він побачив ній свою долю і зміг пережити ті прекрасні емоції, що їх дарує глибоке і щире кохання”.

Автор: Сімейний архів Яковенків

Олександра Швець із міста Фастів розповідає, що познайомилася з Іваном в соцмережах, спочатку це були коментарі під якимось дописом, потім переписка перейшла у приватні повідомлення. Дівчина згадує, що їй було надзвичайно легко спілкуватися з цим незнайоми для неї хлопцем, їхні думки в чомусь співпадали, а в чомусь доповнювали одна одну. Зрештою молоді люди обмінялися номерами телефонів і вже могли один одному телефонувати. “Не проходило дня, щоб ми не зв’язалися, - розповідає дівчина. - Ми обоє мріяли про те, щоб зустрітися вживу, будували плани, підбирали в інтернет-магазинах обручки і вже в перспективі бачили себе у весільному вбранні. 29 січня 2015 р. Ваня мав отримати відпустку, ми планували зустрітися і разом поїхати до його батьків. Ми неначе відчували якусь духовну близькість, щось споріднювало наші душі. Я ніколи до цього не думала про те, що можливо закохатися ось так на відстані, але це сталося і сталося якось само собою, так легко і невимушено. Коли згадую наше спілкування, думаю, що я теперішня вже мабуть не змогла б так довіритися незнайомому хлопцю”.

Служба солдата Івана Яковенка проходила у військовій частині, яка базувалася поблизу села Покровське на Донеччині. Був номером обслуги гаубичної самохідної артилерійської батареї 3-го механізованого батальйону військової частини ПП В 3675. Про службу друзям розповідав мало, тільки те, що отримували завдання час від часу виїхати на бойові позиції, відстрілятися по ворогу і повернутися назад.

Автор: Сімейний архів Яковенків

Останній бій

Того дня, 29 січня 2015 року на бойові позиції мала виїжджати інша група, але щось в них не складалося і було призначено заміну бійцями, серед яких був і Іван Яковенко. Завдання вже було виконано, машини з артилеристами поверталися на місце базування. БМП, що їхала попереду заглохла, воїни намагалися її полагодити, Іван вийшов зі своєї БМП, щоб допомогти побратимам. Раптово розпочався обстріл. Очевидно, хтось із місцевих жителів повідомив ворогам, що на дорозі поруч стоять дві бойові машини ЗСУ. Іван заховався під гаубицю, але від осколків, що розлетілися від вибуху снаряда це не врятувало. Один з осколків прошив тіло, пошкодив легені. Коли їхали з бойових позицій хлопець зняв бронежилет, бо в ньому дуже незручно залізти в люк машини. І ця безпечність вартувала йому життя. До госпіталя хлопця не довезли.

“29 січня і я отримав повістку, - розповідає Костянтин Матвійчук. - відразу почав телефонувати Вані, щоб розповісти йому про це, але номер не відповідав. Потім мені повідомили про загибель мого друга. Я кілька днів взагалі їсти не міг, мені весь час здається, що не стало частинки мене самого. Аби Іван був живий - то він вже був би моїм кумом. А я, мабуть би охрестив і його дитину. Але цього вже не станеться ніколи”.

Автор: Сімейний архів Яковенків

Олександра Швець згадує, що цього дня вона чекала на дзвінок від Івана. Не дочекавшись, спробувала набрати його сама, але телефон не відповідав. “А потім я отримала виклик з незнайомого номера, - згадує дівчина, - і чужий голос повідомив, що Іван Яковенко загинув. Сказали також, що мій номер записаний на папірці був у нього завжди з собою. Тому саме мені першій і повідомили про те, що Вані не стало. Не такою в своїх мріях я уявляла зустріч з коханим. Прикро, що побачити я його змогла лише після смерті, під час поховання”.

Для того, щоб попрощатися з молодим воїном зібралося дуже багато містян: друзі, однокласники, сусіди, ті хто просто колись знав цього веселого завжди привітного хлопчину. Люди не могли повірити, що ось так і в Долинську прийшла війна і вже почала збирати свій кривавий врожай.

Автор: Сімейний архів Яковенків

“Залишив нам на згадку про себе яблуневий сад”

“Я не могла зрозуміти - як то Вані немає? - плаче мама. - Не можна було в це повірити. Звісно, я дуже переживала, коли прийшла повістка. Але навчання та перебування в Кривому Розі трохи нас заспокоїло. Та й потім Ваня телефонував щодня і розповідав, що нічого страшного немає і не може нічого поганого з ним статися. І раптом: Вані немає, загинув…

Залишився нам на пам’ять про нього яблуневий сад біля дому, який він посадив. Щовесни своїм буйним цвітінням нагадує нам про сина. Таким гарним буває цвітіння, що сусіди просяться на фотосесію. А яблука з цього саду ми щороку передаємо хлопцям на фронт. Чим можемо - тим і допомагаємо ЗСУ. Чоловік, поки зір не втратив, все якісь пристосування вигадував, щоб полегшити та прискорити нашим воїнам якісь процеси. То навіть замовлення від воїнів були, щоб ще їм прислали”.

За мужність і самовідданість при захисті рідної землі солдата Івана Яковенка посмертно нагороджено відзнакою “Учасник бойових дій”, відзнакою Кіровоградської області “За мужність і відвагу”, Указом Президента України нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеню. У 2017 році Івану Яковенку присвоєно звання “Почесний громадянин міста Долинська”.

На стіні Гімназії №1 в Долинській вже встановлено меморіальну дошку, присвячену пам’яті Івана Яковенка, а одна з вулиць міста носить його ім’я.