Долинчанка Настя Жебка вже майже чотири роки служить в ЗСУ, в 17-й ОТБр імені Костянтина Пестушка. Дівчині 22 роки, та вона вже досвідчений боєць і права рука командира батальйону, пані штаб-сержант третьої категорії.
Кореспондентка Долинська.City Віта Науменко спілкувалась з Настею та її коханим Іваном Корпаном, з яким вона разом воює, під час їх короткої відпустки в Долинській.
Всі розмови друзів були про армію та службу
Настя розповідає, що в дитинстві не мала якоїсь постійної мрії відносно майбутньої професії. Її вподобання часто змінювалися: коли бачила продавчиню в магазині іграшок – хотіла також продавати іграшки, в цирку мріяла стати дресувальницею, в лікарні – медсестрою, в потягу – провідницею.
Після дев’яти класів дівчина поступила до Міжрегіонального центру професійної перепідготовки звільнених в запас військовослужбовців в Кривому Розі. Тож більшість її друзів були військовими, відповідно і розмови в них були про армію та службу. От якось дівчина подумала: «А чому б і мені не піти в армію? Адже багато є дівчат військових».
Сказано – виконано: подала документи та отримала відношення. Сталося це в день її вісімнадцятиріччя. Саме проводили набір в групу зв’язківців, але місць вже не залишилось, проте в групу танкістів ще можна було потрапити. Дівчина вирішила не здаватися і не звертати з обраного шляху. «Може, бути танкісткою – то моя доля», – вирішила Настя про себе.
Успіхи в навчанні додавали впевненості у своєму виборі
Хлопці, що навчалися разом з Настею, хто підсміювався, хто бурчав, мовляв, дівчина не впорається з такою військовою професією, будемо за нею «хвости заносити». Та вони помилялися. Настя спочатку уважно стежила за навчанням хлопців, потім починала пробувати сама і виходило в неї подекуди вправніше, ніж у чоловіків.
Так склалися обставини, що на навчаннях дівчина опинилася в танку одна, бо механік захворів, а командир – у відпустці. І керуючи машиною сама, виконуючи паралельно інші завдання для екіпажу, Настя успішно впоралася з поставленими завданнями.
А ще був випадок, який найчастіше згадують механіки-водії з її підрозділу, коли на смузі перешкод, Настя вперше сиділа за важелями і зуміла обігнати досвідчених механіків. Хлопці потім часто пригадували цей випадок, як якась дівка їм всім добряче втерла носа.
Початок війни
Настя згадує ту ніч 23 лютого. Їхній підрозділ знаходився в секторі бойових дій під Волновахою і через місяць їх мали перевести в пункт постійної дислокації у Кривий Ріг. Але ввечері оголосили, що екстрена ситуація і треба виходити на запасну позицію. «Ми простояли всю ніч, було тривожно, але нічого не сталося. О п’ятій годині нам дали наказ повертатися назад, в табір» – пригадує дівчина.
Щойно всі роздяглись, і вже лягли відпочивати, Настя піднялася до жіночої спальні. І тут телефонує командир – знову потрібно їхати на позицію.
«Зазвичай нам видавали певну кількість зброї – по 2 магазини, по 4 гранати, а тут винесли ящики з гранатами та іншими боєприпасами і сказали: «Беріть хто скільки може». Брали найнеобхідніше, всі розуміли, що в це ж місце можемо і не повернутися. Це була вже шоста година ранку, всі необхідні речі знаходились на танках і екіпажі чекали сигналу, щоб виїхати на позиції», – згадує Настя.
Підрозділ їхав на бойові позиції і біля лісосмуги вони зустрілися з побратимами, що поверталися на безпечну ділянку після бою, щоб перезарядитись та знову повернутись в бій. Розминутись було неможливо, довелося ламати лісосмугу, щоб виїхати на іншу дорогу. Настин танк було пошкоджено об дерево і система управління вогнем вийшла з ладу.
«Дорога, на яку ми виїхали, вже прострілювалася противником, ми виїхали на задане місце. Але спустився дуже густий туман, ми заглушили двигуни і хвилин через п’ять почули вибух. Зрозуміли, що в нас мінус одна машина та екіпаж. Як нам розказали потім, – на нас наступали “вісімдесятки”, які були оснащені тепловізорами. А ми в тумані нічого не бачили й змушені були відступати», – продовжує згадувати дівчина.
Зворотний шлях проходили майже навпомацки, були проблеми зі зв’язком, зупинялися, чекали на подальші розпорядження. Всі вже сильно зголодніли. Припаси харчів згоріли в підбитому танку, зібрали всю їжу, що була у кожного бійця, її виявилось катастрофічно мало. Настя віддала свою кашу, м’ясну консерву та галети хлопцям, сама ж намагалася згризти гороховий суп, який на морозі перетворився в шматок льоду, вода також вся замерзла.
По рації передали, що в їхню сторону стріляють ворожі Гіацинти, потрібно було знову відступати. Ротний наказав не вмикати фари, орієнтуватися на габарити машин, що рухалися спереду. Але машина Насті збилася зі шляху, механік переплутав габарити танку з випадковою автівкою і повернув не в той бік. Радіостанція втратила зв’язок з колоною. Тому було прийняте колективне рішення екіпажу повернутися назад, щоб по слідах від гусениць знайти свій підрозділ.
Повернення до табору
Чутно було вже вибухи в місті. Машина по гусеничному сліду рухалася в сторону табору, потрапили під обстріл і прискорили хід машини. Невдовзі побачили колону, зрозуміли, що їх помітили, бо бійці займали бойові позиції. Їхню машину прийняли за ворогів і готувалися дати бій. Дівчина попросила зупинитися, вийшла з танку й почала махати руками та кричати, що тут свої. Їй вийшли назустріч, розпитали хто та звідки, перевірили документи. Зрозуміло, що безпека понад усе.
В таборі їх зустрічали зі сльозами на очах, бо вже вважали загиблими. Решта колони ще не дісталася додому. Сліди від гусениць, по яких рухався екіпаж Настиного танку, виявились не від їхньої колони.
Майже після чотирьох діб проведених на ногах, голодні та виснажені, вони нарешті могли поїсти та зігрітись. Невдовзі повернувся ще один танк з їхнього підрозділу, який теж мав несправності та відстав від колони. Через деякий час змогли спіймати зв’язок з командиром, який повідомив, що вони всі повертаються до табору. Тут Настю охопила паніка – хлопці повернуться голодні, їжі майже немає, цигарок немає. Треба терміново їхати до магазину.
Зустріч зі своїми
В сільській крамниці за цей час ціни на цигарки підскочили в 10 разів, продукти теж суттєво подорожчали. Але ж і варіантів знайти дешевше немає. Дівчина перевірила рахунок на картці – не вистачить. Почала телефонувати мамі та писати своїм знайомим в Долинську. Мама працює в школі, тож весь колектив школи, хто скільки міг, скинули гроші. За пів години сума на рахунку вже була достатньою для того, щоб скупити в крамничці всі цигарки та ковбасу.
«Як ми раділи поверненню нашої роти! З усіма обнімалися, Дівчата зварили обід, порізали ковбасу. Я виставила пакет з цигарками, пояснила ситуацію: хлопці, беремо поки по одній-дві пачки. Далі будемо щось думати. Але доведеться економити», – пригадує дівчина.
«Так, – посміхається Іван, – ніхто не нахабнів. В той день закурив навіть наш побратим з позивним “Дід”. Він раніше працював вчителем фізкультури і завжди пропагував здоровий спосіб життя. Але від того, що ми тоді пережили, навіть йому палити закортіло».
Нові обов’язки Насті
Наступного дня місце розташування табору було змінено. Командир звернувся до роти, з пропозицією підмінити хлопців на бойових позиціях. Настя вийшла разом з іншими бійцями, але командир сказав: «Ні, Настю, ти не поїдеш, ні сьогодні, ні в майбутньому. Ти у нас одна дівчина і я не зможу собі пробачити, якщо з тобою щось станеться. Робота для тебе знайдеться, але в бій ти більше не підеш».
З того часу дівчина допомагає командиру керувати боєм. А це дуже велика відповідальність, адже для ворога танк на полі бою – це ціль номер 1. «Десантно-штурмові бригади навіть не завжди погоджуються, щоб їх супроводжували танки, – розповідає Іван. – бо на піхоту можуть не зразу увагу звернути, або стріляють, але дрібними калібрами. Як тільки з’являються танки – обстріли посилюються в рази, тому нас викликають лише коли потрібно дістати ціль, що знаходиться подалі».
«Зазвичай над ділянкою, де проходить бій, висить дрон. Це наші очі, – пояснює дівчина, – ми з командиром слідкуємо за ситуацією, аналізуємо, намагаємось нічого не пропустити і віддаємо команди екіпажам. Найстрашніше – втрачати товаришів. Одного разу, на Херсонщині, тільки-но машини вийшли на бойові позиції і раптом – пряме влучання. Це був наш найдосвідченіший екіпаж, хлопці там воювали з 2014 року. А ми навіть не зрозуміли, звідки був постріл. Була така розгубленість… Ми вийшли з командиром, кілька хвилин палили цигарки… До нас зверталися, а ми ніяк не реагували. Ледве опанували себе і знову взялися до роботи».
Іван розповідає, що з однієї сторони – броня танка добре захищає від осколків, від дрібнокаліберної зброї. З іншої, якщо пряме влучання – то це стовідсоткова загибель всього екіпажу. А ще танкістів ніколи не беруть в полон, – відразу розстрілюють.
Проте хлопець не жалкує, що пов’язав своє життя з армією, говорить, що продовжить служити і після закінчення війни, бо навчатися чомусь новому вже буде пізно. Краще займатися тим, що вже добре знаєш.
Таксотанки
Іван загадково посміхається і говорить, що є одна особливість за якою їхню роту впізнають журналісти та волонтери – це «шашечки» таксі прикріплені до танків. Таке собі танкове таксі. З’явилась у них ця традиція ще задовго до повномасштабного вторгнення. Помер в одному з екіпажів навідник, дуже гарний товариш. До служби хлопець працював таксистом і от механік-водій, в пам’ять про нього, прикріпив до танку «шашечки» таксі. Ідея ця сподобалася іншим і поступово такими «шашками» прикрасили всі танки в їхньому підрозділі.
Таксотанки
Якось брали участь в танковому біатлоні. Перед змаганнями, заступник командира розпорядився прибрати той «цирк» з машин. Але, коли приїхав головнокомандувач сухопутними військами генерал Сирський, озирнувся і запитав, чому не видно 4-ї роти. Танкісти відгукнулися, що вони тут на місці. «А де ваші “шашечки”? Як вас тоді розпізнати?» – запитав генерал. «Отож з того часу ми “шашки” більше не знімаємо, хто б що не говорив – нам сам Сирський дозволив», - додає хлопець.
Будні фронтового життя
Крім того, що допомагає командиру, Настя ще часто приходить на допомогу старшині піклуватися про бійців, які приїжджають на перепочинок з бойових позицій. Вона контролює, щоб завжди були в наявності запаси нової білизни, шкарпеток. «Коли ми заходимо в магазин – то просто всі ці речі збираємо з полиць. В бойових умовах білизна набуває статусу одноразового використання. Також потрібно, щоб завжди була в припасах ковбаса та якісь інші смаколики тривалого зберігання. Триразове гаряче харчування в таборі присутнє завжди. Але часу, коли хлопці повернуться з позицій, не знає ніхто, тому важливо, щоб була можливість перекусити щось смачненьке, бо там на передовій їм часом просто ніколи це зробити», – продовжує ділитися особливостями буднів свого фронтового життя дівчина.
«Так, - підтверджує Іван – після двох тижнів перебування в танку, найбільша насолода – помитися в бані чи під душем, одягнути свіжу білизну і поїсти чогось гарячого. Дуже класна штука – сухі борщі у вакуумній упаковці. Нам такі волонтери привозили. Висипаєш вміст у відро, окропом заливаєш і перед тобою справжній духмяний український борщ, майже як вдома».
Настя розповідає, що перші дні війни важко було з продуктами, але місцеві жителі дуже добре допомагали. «Один дідусь, - пригадує дівчина, – притягнув на “кравчучці” свій останній мішок картоплі, мовляв, все одно окупанти відберуть, нехай краще нашим хлопцям дістанеться. Хтось курку принесе, хтось крупи та цибулі з морквою, то й викручувалися, можна було і супу зварити і якоїсь каші».
Були і смішні випадки. Колись собака Берта вкрала у бійця з позивним «Дід» сир, який той дбайливо закислив з молока, що принесли селяни, та підвісив, щоб він відцідився. Просинається «Дід» – сиру немає. Проте натомість, через годину, Берта притягнула напівзадушену курку. Тобто, поміняла сир на курку.
Молода пара говорить, що їхньому підрозділу пощастило з командиром. Бо він дуже піклується про особовий склад – щоб у хлопців в таборі було триразове гаряче харчування, баня та запас сухпаю на бойових позиціях.
Зазвичай всю техніку ховають подалі від населених пунктів. Але якщо є можливість, щоб бійці могли переночувати під дахом, нехай в напівзруйнованій, але хаті – то цю можливість стараються використати. Адже стіни, все одно краще захистять від осколків, ніж намет.
Батьки
Настусині батьки дуже переймаються тим, що їх донька на фронті. Тато не може змиритися, що довго не бачить доньку, весь час поривається приїхати сам, щоб бодай кілька годин побути разом. Дівчині постійно доводиться вмовляти, не робити цього. З мамою буває тяжче, бо коли Настя не може відповісти телефоном чи часом не хоче брати слухавку, щоб рідні чули вибухи – то маму потім довго доводиться заспокоювати. Та й зрозуміло, бо брат Насті теж військовий і нині, після тяжкого поранення, перебуває на реабілітації.
«Ось переглядаю сторінки в соцмережах – ділиться своїми враженнями дівчина. – бачу, що одному підрозділу збирають в Долинській на автівку, іншому на дрон. Це все правильно і потрібно. Тільки особисто я трохи ображена на земляків. Коли нам було важко і я звернулася до долинчан, щоб допомогли з коштами – то відгукнувся на моє прохання лише колектив школи, в якій моя мама працює. Всі інші – або проігнорували, або заблокували мене. Але нехай то буде на їх совісті, гарних людей все одно більше. Дай то, Боже, нам найскорішої Перемоги і щоб наше місто ніколи не дізналось, що таке окупація».
