На Лук’янівському кладовищі Києва є Алея Героїв на якій ховають воїнів, що загинули у визвольній війні проти росії. Тут, поруч з українськими бійцями, навіки спочивають побратими з Грузії, Азербайджану, Абхазії. Батьки німкені Савіти Вагнер теж вирішили поховати свою доньку в країні за свободу якої вона віддала своє життя. Поруч з бойовою медикинею з Німеччини поховано нашого земляка-долинчанина Антона Яковенка.
Антон народився у творчій сім’ї
Народився Антон Яковенко 27 березня 1985 року в родині Ольги та Сергія Яковенків, людей творчих, талановитих та непересічних. На той час молода сім’я проживала в Херсоні, Сергій Яковенко займався науковими дослідженнями. Проживання в місті для молодят супроводжувалося труднощами - важко було наймати житло, заробітки молодого науковця були досить скромними. Тому, коли подружжя дізналося про хворобу батька Сергія, вирішили поїхати в Долинську на його батьківщину, щоб допомагати й підтримувати батьків.
Антон ріс дуже жвавим, рухливим і допитливим хлопчиком. “Йому було все цікаво, він почав рано читати, читав дуже багато і цю любов до читання, до пізнання нового йому прищепила його перша вчителька пані Зінаїда Карабило”, - згадує Сергій Яковенко.
Пан Сергій працював вчителем образотворчого мистецтва, праці та креслення в Долинській школі №1, дружина Ольга також викладала образотворче мистецтво та працю в школі №2, Антон почав навчатися спершу в школі №1.
Зінаїда Карабило, вчителька молодших класів розповідає, що проживала в одному будинку з Яковенками, були сусідами, тож батьки й віддали Антона саме в її клас. Вчителька згадує про нього як про дуже товариського хлопчика, який завжди мав багато друзів, дуже любив уроки української мови та природознавства. “З математикою в нього було гірше, - розповідає пані Зінаїда. - Та коли приїздив у відпустку 8 лютого 2024 року, то обняв мене і сказав, що математикою вже добре володіє і навчився швидко обчислювати координати, куди треба стріляти.
З батьком і дідусем
В ті часи нам ввели такий предмет як народознавство. Антон був просто в захопленні від цих уроків, я готувала сценарії до різних народних свят, ми вивчали та відтворювали народні традиції та обряди. Антон завжди на цих святах був незмінним ведучим. Треба сказати, що недовго цей предмет у нас був, але з того випуску дуже багато дітей продовжили навчання у педагогічних навчальних закладах”.
“Діти в молодших класах всі дуже люблять фізкультуру, - згадує вчитель Олександр Сіденко, - Зазвичай молодших школярів я забираю з класу, веду їх до спортзалу і так само з уроку проводжаю до класу. Одного дня хтось мене затримав перед уроком і коли я зайшов до класу, Антон підхопився і почав мені говорити, що я спізнився на цілих п’ять хвилин, мовляв, як ви нам повернете ці п’ять хвилин уроку. Це мене дуже розчулило, така любов учня до мого предмета. Я пообіцяв, що п’ять хвилин перерви ми займемо фізкультурою. На що Антон тут же відреагував: “А можна всю перерву займатися фізкультурою?!” Таким він мені запам’ятався: жвавим, енергійним, непосидючим”.
Батько розповідає, що з дитинства залучав сина до малювання, бачив в ньому талант до цього виду мистецтва: “Але визнаю, що працюючи з чужими дітьми, замало уваги приділяв власним, - згадує батько. - Антон охоче займався малюванням, було в нього власне бачення, відчувався талант. Та на якомусь етапі допустив я помилку, занадто наполягав, вимагав від нього більшого. І син, вже тоді показав свій бунтарський характер, він просто відвернувся від малювання. В старших класах навчався в школі №2. На якомусь етапі захопився скаутським рухом”.
Після екскурсії на розкопки трипільського поселення захопився історією
Кількох кращих скаутів з Долинської відправили на відпочинок до табору, який знаходився на річці Синюха, неподалік від трипільського поселення, серед керівників табору були археологи та історики. Повернувся хлопчик під враженням від спілкування з істориками, від відвідування археологічних розкопок трипільського поселення. Історія України стала його новим захопленням.
Після цього ще брав участь в грантовій програмі на знання з історії й виграв краєзнавчу подорож історичними місцями України.
Після школи вступив до Кіровоградського педагогічного університету на історичний факультет.
“З Антоном в перші дні навчання ми опинилися за однією партою, - згадує друг і однокурсник Олександр Морощук, - і так пройшли з ним поруч всі роки навчання. Що виділяло Антона з поміж інших однокурсників - це патріотизм. Він вихований був в прогресивній і патріотичній сім’ї, перший український прапор в Долинській з’явився саме над будинком Яковенків. Сім’я, гідність та Україна - це три кити життєвих цінностей Антона. Понад усе він цінував сім’ю, спочатку це були його батьки та брат, потім дружина з донькою. У 2004 році під час передвиборчої кампанії мав приїхати в Кіровоград Віктор Ющенко і виступити на мітингу в його підтримку. Але місцева влада злякалася і центральну площу міста терміново закрили на ремонт, в університеті проректор наказав зачинити двері й не випустити студентів на мітинг. Антон перший виліз через вікно в аудиторії й за ним слідом на мітинг підтягнулися інші студенти. На будь-яке обмеження волі - він відповідав бунтом. Був дуже активним, любив мистецтво, з усіма він знаходив спільну мову, був життєрадісним, любив жартувати. Він вмів похмурий день зробити веселим, відчував людей творчих та непересічних і оточував себе такими людьми.
Обожнював важкий рок, цінував гарне якісне кіно. Найкращий відпочинок для нього - це потрапити на концерт рокової групи.
У 2013 році Антон вже працював в Києві й також підтримав Революцію Гідності, був активним учасником Майдану. Пройшов службу в АТО, з перших днів повномасштабного вторгнення пішов добровольцем на фронт”.
Після закінчення університету хлопець працював в Долинській, в ЦДЮТ вів гурток з основ правознавства. Роботи вчителем історії на той час в місті не було. Але робота керівника гуртка не надто його захоплювала - багато паперової роботи й мало самого викладання, живого спілкування з дітьми. Вирішив піти в армію.
“Але в армію його відмовлялися брати, - згадує батько. - Був такий період, коли армію активно скорочували й призовників-строковиків брали зовсім мало. Хтось може і не повірить, але щоб потрапити тоді в армію - треба було мати знайомства у військкоматі. Він таки відслужив строкову службу”.
Захопився фільмуванням та відеомонтажем
Після армії продовжував вести гурток, захопився фільмуванням та вчився монтувати відео. На той час молодший брат Андрій вже навчався в Києві й Антон вирішив вступити на спеціальність “монтаж відеоконтенту”. Перша спроба вступу була невдалою, але хлопець не здавався, ще рік присвятив вивченню програм відеомонтажу, тренувався в фільмуванні та монтуванні сюжетних відеороликів, короткометражних фільмів на казкову та фантастичну тематику. Разом з дітьми вигадували сюжети та втілювали їх в життя. Він не полишав мрії реалізувати себе у творчій професії. Друга спроба була вдалою, Антон розпочав навчання в університеті й до того, йому запропонували роботу на телеканалі СТБ - режисером монтажу. Потім була робота на Новому каналі, пізніше - на каналі XSport.
Анатолій Пасько, товариш Антона, розповідає: “Я в той час працював на телеканалі й запропонував йому роботу. Якось зустрів його через рік, він саме отримав зарплату, я запитав як в нього справи, а він відповів, мовляв, отримав зарплату, раніше я навчав дітей основам правознавства і зарплату за це отримував тільки щоб не вмерти з голоду. Наразі зарплату на програмі “Інфошок” маю в 10 разів більшу, але тут стільки брехні”.
Був період, коли працював одночасно на двох каналах, але це була творча робота, тут потрібні були його знання з історії. Антона часто залучали як консультанта-історика на знімання фільмів, для того, щоб якнайточніше в деталях відтворити епоху про яку знімався фільм. Роботи було багато, часто доводилося зніматися в епізодах, але і грошова винагорода за цю працю була доброю, вона дозволила не лише винаймати квартиру в Києві, а навіть допомагати матеріально братові Андрію, який займався викладацькою діяльністю в Київській академії мистецтв.
Антону пощастило працювати в команді світових знаменитостей: польського режисера Кшиштофа Зануссі та новозеландського Вінсента Уорда.
Але не забував він і про рідну Долинську: заснував на Facebook групу “Долинська ретро”, де викладав старі історичні фото міста з фотоархіву батька та інших жителів міста, ініціював їхнє обговорення та спогади земляків про ті чи інші історичні місця в Долинській.
Дружина Антона Олександра розповідає що у 2011 році вона проживала в Севастополі та захоплювалася стріт артом - малювала балончиками на стінах, робила трафарети й мурали на стінах різних споруд та будівель.
“Якось в тематичному стріт-артпабліку я написала що шукаю зображення одного персонажа із фільму жахів - Джиперса Кріперса, - згадує Саша. - І єдиний, хто запропонував допомогу - якийсь хлопець, на ім'я Антон. Почали спілкуватися про фільми жахів і зрозуміли, що у нас багато спільного. Мистецтво, фільми, музика...
То вже багато років потому я дізналася, що перші три дні Антоша думав, що я хлопець - так класно ми знайшли спільну мову. А коли зрозумів, що я дівчина, то дуже здивувався.
Переписувались кілька місяців, я вже тоді думала переїжджати з Севастополя, але вибір був чи до родичів в Красноярськ, чи в Київ. Оскільки Київ ближче, плюс Антоша запропонував вільну кімнату і спільну оренду квартири, то вибір був очевидний.
Десь за місяць до переїзду я вже зрозуміла, що цей хлопець мені небайдужий. І він теж щось, мабуть, зрозумів. Бо коли я приїхала в Київ - без слів обом стало ясно, що ми не будемо просто сусідами”.
Дівчина приїхала до Києва 7.07.2012 року, а свої відносини пара зареєструвала 7.07.2021. На той час їхній донечці Улянці вже був майже рік. Ця дата 7.07 стала для молодят символічною, вони навіть викарбували її на своїх обручках. Адже саме цей день - став початком їхнього кохання.
“Для мене наважитися на народження дитини було непростим рішенням, - згадує Олександра. - І зробила я це лише заради Антоші. Він ніяк не натякав мені про дітей, не спонукав до цього. Але я бачила, як він спілкується з дітьми, як змінюється його обличчя. Я на 500% була впевнена в тому, що він буде ідеальним татом. Так воно й сталося. Це була тотальна підтримка на всіх етапах, починаючи з вагітності й до доглядання за малою - памперси, нічні чергування, годування... Вона цілком татова доня. І я відчувала, що у неї з ним зв'язок міцніший, ніж зі мною, але це мене лише тішило. У нас була ідеальна сім’я”.
Вже 25 лютого 2022 року Антон стояв в черзі до військкомату
24 лютого 2022 року Антон ще пішов на роботу, а 25 лютого зібрав пакет з найнеобхіднішими речами й став у чергу до військкомату. Телефонував батькові, розповідав, яка велика черга з добровольців. Спочатку перебував в теробороні Києва, пізніше перевівся до 72-ї бригади “Чорних запорожців”, їм довелося зачищати після звільнення Мощун, Гостомель та Чорнобильський ліс. Отримав нагороду “За оборону України”.
“На початок вторгнення Уляночці було півтора року, - згадує дружина Саша. - Антоша пішов 25 лютого і почалось інше життя. Болісне і тривожне. Пару тижнів ми були в Києві, потім довелось виїжджати з дитиною, кішкою та собакою до Антошиних батьків в Долинську. Це моя друга родина. Я їх дуже люблю. Пів року ми жили в Долинській, потім повернулись до Києва.
Чекали Антошу у відпустку раз на пів року, раділи, коли він приїздив і плакали, коли повертався на передову... Але найважче було Улянці. Так складно пояснювати дитині, чому з садочка її друзів забирають татусі, а її тата нема…” Олександра розповідала донечці, що у тата дуже важлива робота - він захищає їх від монстрів.
72-гу бригаду перевели на захист Донецького напрямку. “Син майже нічого не розповідав про те, що діялося на фронті, просив не телефонувати, а краще писати, а зателефонує він сам, коли можна буде, - згадує пан Сергій. - Я лише просив, щоб він щодня надсилав хоч якесь повідомлення, навіть просто “плюсик”, який був як знак, що з ним все гаразд. Якось заведено у нас в сім’ї було берегти один одного від поганих новин. Коли восени 2023 року померла Оля, моя дружина, Антон про це дізнався першим. Він знав, що я вже перебував в дорозі додому, з Польщі, де працював в той час. Його теж відпустили на три дні, попрощатися з мамою і він не відразу мені цю страшну новину сказав. А після поховання мами попросив, щоб я не лишався вдома один, краще їхати на роботу, де буду між людьми”.
Ігор Шевченко розповідає, що знав сім’ю Яковенків ще по Долинській, де йому довелося працювати в краєзнавчому музеї: “А потім так сталося, що ми з ним в АТО були в одному батальйоні. Тільки я був в піхоті на “нулі”, а він мінометник, прикривав нас. За час служби ми з ним жодного разу не зустрілися, тільки чули один одного по рації. А після повномасштабного вторгнення ситуація повторилася - я знову потрапив в піхоту, а він як мінометник нас прикривав, знову чули один одного лише в ефірі. Знаю, як хлопці відгукувалися про Антона, він для них був для них джерелом знань про історію України, про кінематограф, з ним цікаво було розмовляти й про творчість, і про музику. Він дуже любив важкий рок, ця музика відповідала його бунтарському характеру”.
"Колись, на одному предметі в універі, - згадує Олександр Морощук, - викладачка систематично зверталась до мене "Марущак". Я її виправляв, а одного разу сказав їй: " Ви скоро до мене будете звертатись Капусняк". Антоху це розсмішило до сліз. В моменти прояву найщиріших почуттів він на мене так і говорив Капусняк, я у відповідь на нього казав Желєзяка (через тяжкий рок, який він обожнював). Вже на війні він мене вітав світлиною, де підписував мінометні снаряди "Від Капусняка".
Ще пан Олександр згадує, що Антон з братом розробляли шеврони для 72-ї бригади. Деякі з цих шевронів бійці дарували волонтерам та відомим гостям, що відвідували їхній підрозділ. Андрій Яковенко, за станом здоров'я не може воювати, він виготовляє шеврони для Мадяра. Дуже тяжко Андрій пережив загибель брата.
Останні слова сина, які він написав мені: “Бережи себе”
8 лютого Антон був у відпустці, приїздив разом з батьком в Долинську, щоб провідати могилу матері, зустріли сусідку пані Зінаїду Карабило, яка запросила їх на вечерю та пригощала холодцем. Жінка просила свого колишнього учня, щоб він теж повідомляв їй про свої справи. “І він відгукнувся, - згадує вчителька, - повідомив мені, що вже дістався до свого місця служби, похвалився що вони з хлопцями теж приготували холодець”.
26 лютого Сергій Яковенко дуже пізно повертався додому, а на роботу вставати треба о 4-й ранку. В дорозі переписувався з Антоном. Він повідомив, що заступив в наряд, дізнавшись, що батько ще в дорозі, написав: “Ого!, Так пізно, бережи себе!”. Це були останні його слова до батька.
Напередодні на одній з ділянок східного фронту ворог прорвав лінію оборони. ЗСУ досить швидко відновили й повернули свої позиції, але скориставшись сум'яттям на нашу територію проникла ворожа ДРГ.
Вже давно українські мінометники тримали під жорстким вогневим контролем дуже важливу логістичну ділянку загарбників на Донецькому напрямку. Хлопці оперативно та вправно реагували на переміщення ворожої техніки, значно ускладнюючи їхню логістику. Самим їм вдавалося після кожної вогневої операції, швидко змінювати дислокацію, щоб не попасти під обстріл у відповідь.
Ворожа ДРГ підкралася до мінометного підрозділу з тилу, звідки на них не чекали. Бійців розстріляли підло і цинічно. Антон Яковенко якраз перебував в наряді Ця група диверсантів до своїх не повернулася, але то вже не наша трагедія.
28 лютого 2024 року Олександра відвела донечку до дитячого садочка, але на серці у жінки було тривожно. “Приблизно опівдні прийшли з ТЦК і вручили мені похоронку, - згадує Саша. - Не пам'ятаю як я забрала дитину з садка, як телефонувала Антошиному татові та брату і розповідала все це. Тепер я кажу доці що наш тато на небі збиває ракети. Вона вже знає, що нам загрожують не монстри, а росіяни. І що тато не може приїхати.
Свій четвертий день народження вона вперше зустріла без тата. Майже щовечора доня перед сном встає біля вікна, дивиться на небо і каже: "Тато, не йди, повернись". І ми плачемо. А потім настає новий день. Життя триває. Треба жити. Заради Уляші, бо це на 50% Антон”.
