Щовечора на Алеї Слави в Долинській зустрічаються рідні загиблих Героїв-земляків. Спільне горе єднає, люди вітаються, поливають квіти біля сусідніх портретів, доглядають за портретами тих, хто не може приходити сюди часто. “Андрійко дуже любив порядок та чистоту, - говорить Інна Кушко, мама Героя, - і я люблю, щоб чисто було. Але він мене в цьому навіть перевершив”. Жінка протирає портрет сина, з фото дивиться мужній воїн, він ніби посміхається до перехожих ледь примруженими очима. “Дивлюсь на нього і надивитися не можу, - плаче мама, - повертатися додому в сутінках мені зовсім не страшно. Бо найстрашніше в моєму житті вже сталося…”
З дитинства Андрія оточували любов та повага
В сім’ї Андрія та Інни Кушко 16 вересня 1987 року народився син Андрій. Це була довгождана та бажана дитина. Дві пари бабусь та дідусів не могли натішитися своїм онуком.
Пані Інна розповідає, що поки не мали власного житла, жили в будинку її батьків. Жінці запропонували роботу за фахом в школі неподалік. І вона вийшла на роботу, хоча сину було лише сім місяців. Добре, що близько від дому і кожну вільну хвилинку можна використати, щоб забігти додому і перевірити чи все добре із сином. “Якось було вже Андрійку десь близько двох рочків, - згадує Інна, - прибігаю я додому, а він з бабусею вареники ліпить. І такі ті вареники в нього вдалі виходять, так він їх тими пальчиками старанно ліпив. Якби не знала, що то мала дитина ліпила - то ніколи б і не здогадалася. Та й надалі - за що не брався Андрій в житті робити, все в нього виходило. І не просто виходило, а як найкраще, от ніби він вже багато років цією справою займався”.
Ріс хлопчик в любові та турботі й відповідно до оточення ставитися з повагою та любов’ю.
Кожного в сім’ї називав у зменшувальній ласкавій формі: папуся, мамуся, Катюся, Васюся, Клавуся і не лише в дитинстві, до кінця життя зберіг таке звернення в родинному колі. “Якщо він звертався до мене: “мамо”, то я вже знала, що син на мене за щось образився чи щось його розсердило, - зазначає пані Інна. - Дуже любив мою маму, бабусю Катю та чоловікового батька, дідуся Володю. Дідусь працював заступником директора хлібзаводу й часто брав його з собою на роботу. Саме там він полюбив їсти свіжий хліб. Я переймалася, щоб хлібна дієта не зробила мого сина схожим на пончик. Але він захопився спортом, дуже слідкував за своєю спортивною формою і любов до хліба ніяк на його фігурі не позначилася”. З дитинства допомагав татові майструвати, щось ремонтувати. В приватному будинку з усіма роботами батько з сином давали раду самостійно. Якщо від мами син перейняв ретельність та скрупульозність в підході до будь-якої справи, то від тата - швидкість та точність рухів. Надалі в житті Андрій завжди в усіх роботах допомагав батькові - у дворі, на пасіці, на заробітках за кордоном - завжди вдвох, завжди разом.
В школі навколо нього завжди гуртувалися діти
Світлана Рева, вчителька молодших класів в школі №3 (нині ліцей №1) розповідає, що пам’ятає Андрія дуже веселим хлопчиком, який був старанним у навчанні, дуже трепетно відносився до своїх батьків і завжди боявся їх засмутити. Особливо маму. Пані Світлана пригадує, що коли на уроках праці діти виготовляли якісь поробки, то Андрій завжди говорив, що подарує, виготовлене своїми руками мамі. І старався зробити все дуже акуратно та ретельно усував всі можливі недоліки, ніколи не було такого, щоб робота ця у нього була виконана абияк. “Він був вигадливим, вмів фантазувати й діти навколо нього гуртувалися, - згадує вчителька. - Якусь неприємну ситуацію він вмів перевести на жарт. Було в нього внутрішнє відчуття того, що якісь слова можуть для когось бути болючими чи образливими. Не всі дорослі мають таке відчуття такту та поваги до оточення”.
На якомусь етапі Андрій почав посилено займатися спортом. Володимир Шеремет розповідає, що це захоплення в нього було не заради якихось спортивних досягнень, більше для того, щоб вміти за себе постояти в критичній ситуації й для підтримки гарної фізичної форми. “Я живу неподалік їхньої сім’ї, добре знаю його тата, - розповідає чоловік, - то я гирьовим спортом займаюся серйозно, це досить складний вид і якось запропонував його батькові підняти гирю, був впевненим, що він цього не зможе зробити, бо він давно покинув заняття. Дуже здивувався. коли він віджав гирю. Генетика у чоловіків Кушків щодо фізичної форми дуже гарна й Андрій в цьому був схожим на свого батька. У своєму дворі в сарайчику облаштував невеликий спортзал, зробив там турнік, штангу, гирі та інші пристосування і друзі його там в них постійно крутилися. Інколи закидав заняття, потім знову до них повертався, але завжди цей хлопець виглядав підтягнутим та спортивним”.
Вчителька Інна Марченко розповідає, що це був дуже добрий хлопець, мав однакові рівні відносини як з хлопчиками, так і з дівчатками. Якщо і ставалося, що десь трохи набешкетував, то підходив до вчителя з такою щирою усмішкою каяття, що сердитися на нього було неможливо. За дівчат завжди заступався і при цьому робив це переважно дипломатичним шляхом, руки ніколи не розпускав. І це допомагало - до нього дослухалися.
Після школи навчався в Кіровоградському інституті регіонального управління, а потім ще в Одеській юридичній академії. Працював помічником нотаріуса в Долинській.
“Дуже він любив своє рідне місто, - говорить пані Інна, - ми з чоловіком дуже любимо Долинську і Андрій бував в різних містах на навчанні, на заробітках, але завжди його тягнуло додому”.
Служив в десантних військах
В армії довелося Андрієві служити в десантних військах. Спортивний, підтягнутий юнак відразу завоював повагу як і серед старших військовослужбовців, так і серед молодших. Пані Інна згадує, як приїхали провідати сина на складання присяги й командир сказав. що хоче бачити батьків Андрія Кушка. “Я стривожилася, - розповідає мама, - відразу думка майнула чи не побився з кимось син, адже він несправедливості терпіти не міг. А командир нам почав дякувати за сина, розповідати який він добрий та відповідальний товариш. Був у них марш-кидок на 50 км, а один солдат, дуже високий, але вага в нього 140 кг і так тяжко йому дався той марш-кидок, вже на перших кілометрах почав здаватися. Та Андрій не дозволив йому впасти, майже тягнув його на собі, лаявся, але тягнув. І пообіцяв, що зробить з нього чоловіка”. Потім розповідав батькам, що контролював фізичні вправи того хлопця і за півтора року служби він досягнув ваги у 80 кілограмів, став струнким і підтягнутим юнаком, який вже на марш-кидках сам допомагав слабшим.
Пані Інна згадує той день, коли Андрій повернувся з армії, вона саме працювала в магазині й він завітав до неї на роботу з величезним букетом ромашок, її улюблених квітів.
Любив робити несподівані сюрпризи своїм близьким людям.
Сімейне життя пройшло через випробування
Знайомство з майбутньою дружиною Андрію влаштували їхні спільні знайомі. Наталка, перша дружина Андрія та мама його сина, згадує, що дуже не хотілося їй іти на те побачення, що спланували знайомі, якось незручно було йти на зустріч із незнайомим хлопцем. Але зрештою подумала, що буває ж таке, коли люди просто на вулиці знайомляться і потім це їхня доля на все життя. І дівчина наважилася: “Для нас обох це було кохання з першого погляду. Ми зустрічалися ще пару місяців, а потім Андрій зробив пропозицію руки та серця. Я погодилася. Він був дуже добрим і щедрим. Для друзів нічого не шкодував. Дуже радів, коли дізнався, що ми чекаємо дитину. Довго обговорювали імена для майбутнього малюка. Вирішили, що якщо народиться дівчинка - то буде Інною, а якщо хлопчик - то Михайликом. У нас народився Михайлик, він дуже схожий на свого батька зовнішністю й характером. Андрій завжди багато працював, щоб забезпечити родину, їздив на заробітки. Всього у нашому в житті було і радісного і не зовсім. Ми з ним розлучалися, потім знову одружувалися і знову розлучалися. Життя інколи дає нам випробування і не завжди ми їх здатні витримати. Хоч би що там було, а Андрій назавжди залишиться найкращим батьком для свого сина. Він одружився з жінкою Лілією, яка вже мала двох донечок, про яких також турбувався як про рідних”.
“В шкільні роки я дружив з Андрієм, - розповідає його однокласник Артем Заїка, - з ним завжди весело було. Якось ми здружилися кілька хлопців, мали спільні вподобання. Можу сказати, що завжди він відстоював справедливість, вмів досягати своєї мети. Ще в школі почав писати вірші, навчився грати на гітарі і підбирав мелодії до своїх віршів, з ним було дуже цікаво. Виділявся він серед інших моїх друзів тим, що ніколи не дозволяв собі зневажливо говорити про батьків. До мами відносився з якимось трепетом, а батька дуже поважав, присвятив йому одну із своїх пісень. Після школи шляхи наші розійшлися, але коли зустрічалися - то довго говорили, розповідали про себе. Андрій дуже любив свою дружину Наталку, пишався сином, пам’ятаю, як він болісно сприйняв розлучення. Коли вони розлучилися - то був останній раз, як ми з ним спілкувалися. Я навіть не знав, що він пішов на війну, дізнався лише тоді, коли повідомили про його загибель”.
Мав щедру душу та добре серце
Інна Марченко ще згадує, що вже одружившись вдруге, жив Андрій в їхньому під’їзді: “Його просити ніколи не потрібно було про допомогу. Виходить з під’їзду, якщо побачив, що хтось в цей час з речами виходить, відразу пропонує підвезти. І відмовлятися марно, що це відніме в нього час і можливо доведеться зробити зайве коло. Я навіть не знала, що Андрій пішов на війну. Якось зустріла його, коли він був у відпустці, поговорили з ним. Була дуже здивована, що повернувся із-за кордону з початком війни. Адже переважна більшість заробітчан-чоловіків використали цю можливість залишитися там де безпечно.
У відповідь на моє запитання, чому він не залишився в Угорщині, він відповів: “Як я можу залишатися за кордоном, якщо в моїй країні йде війна?”.
Я саме приїхала із заходу країни й поділилася з ним тим, що мене неприємно вразило - те як молодь дозволяє собі веселитися в кафе, танцювати. А наші воїни в цей час в таких тяжких умовах стримують ворога. А він посміхнувся і сказав, мовляв, нехай веселяться, треба жити повним життям, не відкладати його, саме за це ми й воюємо.Треба жити зараз і насолоджуватися життям навіть під час війни”.
Жінка згадує, як її вразила новина про загибель колишнього учня і щоразу, як в шкільному коридорі зустрічається з Михайликом Кушко, в неї стискається серце, бо син Андрія дуже схожий на нього як зовнішністю, так і характером та манерами.
Мама пригадує, як якось напередодні Великодня, готуючи вдома святкові страви, виявила, що щось забула придбати. Андрій сказав, що швидко з’їздить до супермаркету та привезе все, що вона забула купити. “Чекаю-чекаю, а його все нема, вже година часу пройшла, можна було всі супермаркети Долинської пішки обійти, а Андрія все немає, - згадує пані Інна. - Як з’явився на порозі, я почала йому дорікати, мовляв, чому так довго, я хвилююся та й робота стоїть. А він і розповів, що зустрів біля магазину дівчинку, яка в інвалідній колясці котила свою маму. Не міг він просто так повз них пройти, допоміг додому дістатися і закотив коляску на другий поверх. Як вже на нього після цього сердитися? І він потім ще не раз тій сім’ї допомагав - то продукти їм в подарунок привезе, то допоможе до лікарні дістатися”. Розповідає жінка і те, що був її син дуже добросердним, один з його друзів дитинства якось невдало пірнув у водойму та пошкодив хребет. На все життя залишився лежачим інвалідом, то Андрій йому мало не щомісяця допомагав з коштами, провідував.
А вже після його загибелі, коли дружині прислали телефон і вона переглянула перекази, що він проводив зі своєї банківської карти - то зрозуміла, що були й такі земляки, які користувалися його добротою та готовністю прийти на допомогу. Дружина Лілія працює в лікарні, в інфекційному відділенні й знає, що на обліку в неї тієї людини немає, а з хворобою на яку вона посилається в повідомленні до Андрія, - має бути.
Повномасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року чоловіки родини Кушків зустріли на заробітках в Угорщині. І в той час, як багато українців тікали за кордон, батько з сином поверталися в Україну. Чоловіки ще з поїзда приєдналися до волонтерської діяльності, отримали замовлення від військових і зібравши його повезли бійцям. Після першої поїздки Андрій повідомив батькам, що піде воювати добровольцем. Мама почала плакати та вмовляти не робити цього. “Мені й соромно за це, - плаче мама, - але ж кожній мамі болить серце за своє дитя. Він дуже сердився, коли я починаю плакати, його нервували мої сльози. Він відповів мені, що, мовляв, добре, вмовили, добровольцем я не піду. Але якщо прийде повістка - то ховатися не буду. Ти ж розумієш мамусю, що я є тим, хто наразі потрібний на фронті: за віком, за вишколом, за станом здоров’я. Я є захисником і це - моя місія, змінити цього не можна. Якщо ми не станемо на захист - то ворог буде біля нашого дому і тоді я вже ніяк вас захистити не зможу. Недовго ту повістку йому довелося чекати - через два місяці забрали і його на війну.”
Андрій Кушко мав бойове псевдо “Куш” і служив солдатом, номер обслуги 2-го відділення, 3-го механізованого взводу, 5-ї механізованої роти, 2-го механізованого батальйону військової частини А4689. Воював на напрямку Лиман-Соледар та був нагороджений медаллю “ Учасник бойових дій”.
Молилася мама і за сина і за всіх його побратимів, справжнім святом для родини було, коли Андрій приїздив у короткі відпустки. Щоб рідних підтримати, підбадьорити надсилав оптимістичні відео в яких показував свої будні поза межами бойових дій. Андрій добре грав на гітарі, сам складав вірші та підбирав до них музику і виходили пісні, які присвячував своїм рідним, друзям, побратимам. Навіть на фронті його ранок завжди починався із фізичних вправ і хлопців підтягував, залучав до фізичної розминки, мовляв, животи повідпускали такі, що в окоп не влазите.
Розповідав син пані Інні, що коли йде на бойове завдання, то й інші хлопці просяться з ним, бо помітили, що як він знаходиться на першій лінії - то нічого поганого не стається. І він всім говорив, що то мамина молитва їх оберігає.
Побратими Андрія часом розповідали мамі, що всі м’ясні консерви та ковбасу зі своїх пайків, хлопець віддає котам і собакам, які залишилися без своїх господарів й прибиваються до бійців. Не одного хвостатого друга хлопець врятував та вилікував. Одне кошенятко потрапило до нього у дуже плачевному стані - хворим і дуже голодним. Він свій вихідний використав, щоб відвідати з ним ветеринара, хотів навіть забрати з собою додому, але тривалої дороги кошеня не витримало. Воїн, що без страху дивився в очі смерті, зі сльозами закопував мертву тварину разом з переноскою під час однієї з тривалих зупинок поїзда.
“Завжди повторювала йому, що там де постійно підстерігає небезпека, - згадує Інна Кушко, - має спрацьовувати інстинкт самозбереження. Здається, що в нього того інстинкту і не було. Бо при одному з обстрілів допомагав повненькому солдату сховатися в окоп, при цьому сам не встиг пригнутися і отримав сильну контузію. В госпіталі лікувався, але ж не витримав той час, який потрібно було відлежатися. Вийшов раніше, мовляв, як перележу, то можуть спрямувати до іншого підрозділу, а я хочу саме до своїх хлопців”.
Останнній бій
Сучасна війна надзвичайно жорстока і навіть сила материнської молитви не змогла захистити Андрія від страшного поранення. Сталося це на Донеччині під Тернами, під час одного із обстрілів, коли Андрій Кушко перебував в першій лінії оборони, осколок від снаряда прошив його тіло наскрізь, неушкодженою залишилася лише одна нирка.
Хоч за інструкцією побратимам з другої лінії не дозволено під час обстрілу забирати поранених, хлопці не витримали і ризикуючи власним життям витягнули пораненого “Куша”. Боєць втрачав кров та не міг самостійно дихати, без наркозу йому розтинали грудну клітку, щоб в легені вставити трубку для дихання. Евакуювали до Новомосковська в госпіталь.
Попереду була тяжка операція, хлопець ледве чутним голосом попросив: “Передайте моїм рідним, що я їх люблю”, із зусиллям підняв руку, склавши пальці у вигляді сердечка. Це були останні слова Андрія. Після операції 31 січня 2024 року він вже не прийшов до тями.
