Андрію Полякову з дитинства легко давалося навчання, школу закінчив із золотою медаллю. Єдиний син, який завжди був предметом гордості своїх батьків.
Війна забирає у нас найкраще і найдорожче - життя наших захисників, тих, хто не злякався і став на захист Батьківщини.
Вундеркінд з Липняжки
8 листопада 1982 року в сім’ї Євгенія і Наталі Полякових народився син Андрій. Подружжя в той час проживало в селищі Молодіжному неподалік від Долинської. А вже в 1985 році родина переїхала до села Липняжка поблизу Добровеличківки - там розпочалося масштабне комсомольське будівництво, будувався новий цукровий завод, молоді обіцяли квартири.
Тут при цукровому заводі був і дитсадок, і нова школа. Віта Поштак пригадує, що ходила з Андрієм Поляковим до однієї групи в дитячому садочку: “Це був дуже скромний і тихенький хлопчик, невисокого зросту, білявенький і дражнили його діти “зайчиком”, бо на всіх дитячих святах йому діставалися ролі зайчиків. Та й сам він був схожий на маленького полохливого зайчика”.
Мирослава Мартинюк розповідає, що вона жила в одному будинку з Поляковими, ходили разом з Андрійком до дитячого садочка, а потім до школи. Жінка згадує, що в цього симпатичного білявого хлопчика закохувалися всі дівчатка в дитсадочку. “Моя мама часто згадує Андійка, - розповідає Мирослава. - Нам було по п’ять років, а в селищі всі говорили про цього хлопчика, як про вундеркінда, що він вже добре вміє читати та рахувати. Вона в це ніяк не могла повірити й ось одного разу, коли Андрійко зайшов за мною, щоб покликати на двір гуляти, мама дала йому в руки газету і попросила почитати. Він став читати й читав вже не по складах, як читають діти, що тільки вчаться, а вже цілими словами й досить швидко. Її тоді це дуже вразило”.
Мама Андрійка навчила його ще до школи читати, писати, рахувати. А він навчався цього легко і швидко, без особливих зусиль. “В першому класі нам вчителька сказала, що Андрієві серед першачків нічого робити, - згадує тато Євгеній Поляков. - Йому, можливо, і нудно було на уроках, бо він все це знав вже і вмів, проте ніколи вчителі на нього не жалілися. Інший би на його місці вимагав до себе уваги, демонстрував на кожному кроці, що він все знає, що кращий від інших учнів. А Андрій був дуже сором’язливим і скромним. Ніколи не дозволяв собі нічого подібного”.
Батьки пригадують, що син майже не сидів вдома над уроками - йому дуже легко давалося навчання, все запам’ятовував на уроках, додатково сидіти над домашніми завданнями просто не було потреби. Хлопець ніколи нічого не зубрив і не намагався завчити - мав добру пам’ять і завжди намагався зрозуміти пояснення вчителя. Тому додатково сидіти над домашніми завданнями йому не доводилося.
“Андрій від самого початку в навчанні був відмінником, - згадує Яна Котлова, однокласниця. - І до закінчення школи зберіг цей статус, школу закінчив із золотою медаллю. Дуже добре йому давалося вивчення англійської, він додатково займався з репетитором і просто вражав нас своєю вимовою і фактично вільним володінням іноземної мови. При цьому ніколи не був чваньком-хвальком, завжди допомагав товаришам, якщо потрібно було пояснити якесь завдання, допомогти у розв’язанні важкої задачі - то Андрій ніколи не відмовляв. Я теж була відмінницею, але траплялися важкі для мене завдання, з якими я самостійно не могла справитися, а вдвох, колективним розумом ми з ним знаходили розв’язання”.
Галина Фоменко, класна керівниця Андрія, розповідає про нього як дуже відповідального учня, начитаного, ерудованого, грамотного дисциплінованого: “Він школу закінчив із золотою медаллю, завжди мав багато друзів як серед хлопців так і серед дівчат”.
Захоплювався мотоциклами та важким роком
Можливо хтось подумає, що в Андрія ні на що, крім навчання, не вистачало часу. Та однокласники стверджують, що він мав такі ж захоплення, як і всі його однолітки. Любили компанією їздити велосипедами околицями селища, купатися в ставку, щороку купальний сезон відкривали 1 травня. Хлопець обожнював техніку, до цього його залучав і батько. Він допомагав татові ремонтувати мотоцикли, автомобілі й дуже пишався цим. З гордістю демонстрував друзям якого класного мотоцикла йому вдалося відремонтувати самостійно.
Андрій з друзями
“Влітку ми часто їздили велосипедами за наше селище на ставок купатися і на дальній ставок на дамбу, - згадує однокласниця Віта. - В старших класах їздили з ночівлею, хлопці ловили раків, а ми смажили їх в консервних банках на багатті. Потім Андрій якось від’єднався від нашої компанії, зійшовся з хлопцями, що полюбляли важкий рок. І треба сказати, що він в цей період став досить замкнутим. Ми намагалися спокусити його якимись поїздками, вилазками на природу, хотіли розворушити і повернути в нашу компанію. У випускному класі він знову став тим Андрієм, якого ми знали від початку - веселим, щирим, добрим. Він змінив свій імідж, почав одягатися як рокери, за це отримав прізвисько “Панк”. Але Андрій не ображався, він сам вмів дуже влучно жартувати, при чому так підбирав слова, що людина розуміла, що цей жарт стосується саме його. Він часто вживав у спілкуванні слова, вирази та цілі речення англійською мовою. І багато з них прижилися в нашому повсякденному спілкуванні. Також в нього з'явилися жести, які теж з часом прижилися в нашій компанії. Можна сказати, що він був серед нас новатором, який постійно щось вигадував, а ми це або підтримували, або не сприймали й воно швидко забувалося”.
У підлітковому віці, серед його друзів з’явилися і хлопці, які не відзначалися гарними оцінками в щоденнику, а більше були відомі не дуже приємними пригодами та бійками. Об'єднували їх спільні музичні вподобання. Проте ця дружба не впливала на самого хлопця - він продовжував добре навчатися, навіть в такій компанії завжди поводив себе дуже інтелігентно. Однокласниці відзначають, що в його присутності при дівчатах, хлопці не дозволяли собі хамства та лайливих слів. З часом батьки придбали для Андрія модного мотоцикла. Тож разом з друзями тепер можна було їздити околицями, милуватися місцевими краєвидами, вивчати цікаві закутки місцевості.
Віта розповідає, що вже у випускному класі на День Святого Валентина, вони зібралися і на томику Панаса Мирного (як на Біблії) дали присягу, що не забудуть про свою дружбу, що з часом стануть не лише друзями, а й кумами. “Так воно здебільшого і вийшло, - згадує жінка. - А потім дівчата переодяглися в хлопців, а хлопці в дівчат. Ми над ними серйозно попрацювали: зробили макіяж, зачіски, нафарбували нігті. Тож коли вийшли потім на вулицю, багатьох сусіди не могли впізнати. Андрія всі сприймали за справжню дівчинку, таким він красунчиком був”.
“Коли ми підросли, якось перестали спілкуватися, в нього зʼявилися інші інтереси, ну і наша дитяча дружба залишилася дитячою дружбою, - розповідає Мирослава. - Їх було три найкращих друга: Андрій, Вова та Ромка. В них були спільні інтереси - це мотоцикли. Хлопці всі мали модні, сучасні мотоцикли, їздили в шкіряних куртках. Просто мрія всіх дівчат! Андрій відростив довге волосся, йому це личило. Слухав важку музику, метал і все в такому стилі. Я не розуміла цієї музики, доки Андрій мені не почав перекладати з англійської мови про що вони співають. І там такі тексти цікаві про життя та смерть, про сенс життя, про людей хороших і поганих. Андрій був дуже хорошою людиною. Для мене потім він став як рідний брат. Він в сімʼї був один і я була одна. І були як брат та сестра. Але як і в дитинстві він залишався дуже соромʼязливим. Памʼятаю, як катав на своєму мотоциклі, пам’ятаю як пахло бензином та його шкіряною курткою. Дівчата до нього липли як бджоли на мед. Завжди зустрічався з красунями. Смак у нього був гарний. Після закінчення школи ми з Андрієм не бачилися. Після того як цукровий завод закрився, і мої батьки переїхали в інше місто та і його теж, я про життя Андрія нічого не чула. Знаю лише, що він допомагав батькові в ремонті машин. Знаю, що добровільно пішов захищати нас усіх. За що йому дуже вдячна. Він для мене назавжди залишиться милим, усміхненим, добрим, розумним хлопчиком, таким як я його пам’ятаю в дитинстві”.
Йому легко давалося вивчення іноземних мов
Однокласниця Тетяна Карпенко згадує про Андрія Полякова, як про веселого і доброго товариша: “Він був відмінником. Андрію легко давалися всі предмети, особливо англійська мова. Й ми всі дружно в нього її списували. Він дуже шкодував, що в нашій школі ніхто не викладає французьку та німецьку мови, бо він би і їх став вивчати. Після школи майже не спілкувалися, тож про подальше його життя я нічого не знаю”.
Андрій Поляков і Мирослава Мартинюк на випускному
По закінченні школи Андрій вступив до Одеського економічного університету, за словами батька, іспит з англійської мови в університеті склав екстерном, оскільки володів нею на гарному розмовному рівні. Успішно закінчив університет. Потім працював в Києві, переважно в банках на різних посадах.
“Шкода, що не пішов вчитися на ветеринара”
Зустрів було дівчину з якою тривалий час жив у стосунках цивільного шлюбу. Але з часом їхні стосунки розпалися, так і не утворивши повноцінної сім’ї. “Весь час говорив, що не лежить у нього душа до банківської справи, - згадує батько. - Тож, коли розстався зі своєю дівчиною - я покликав його до себе, щоб допомагав мені з ремонтом машин”. У 2007 році сім’я Полякових переїхали з Добровеличківки до села Маловодяне, придбали тут будинок. Адже завод в Липняжці збанкрутував. Гігантські розміри підприємства, заплановані за радянських часів, в умовах ринкової економіки стали для нього фатальними.Щоб забезпечити роботою такого гіганта, сировину доводилося везти за багато кілометрів і високі витрати на пальне робили продукцію підприємства нерентабельною. Разом із цукровим заводом почало занепадати й селище - люди втратили роботу, не мали можливості оплачувати комунальні послуги. Будинки перестали опалювати й жити в таких умовах стало неможливим. Люди просто кидали свої квартири й будинки та переїжджали туди де є робота і нормальні умови для життя.
В Маловодяному Євгеній Поляков почав займатися тим, що він добре вмів робити - ремонтувати автомобілі, мотоцикли та іншу техніку. У 2013 році й син переїхав з Києва до батьків, щоб допомагати та підтримувати їх.
“Дуже він тварин любив, - розповідає пан Євгеній. - Йому б піти вчитися на ветеринара - то може б і була справа його життя. Завжди у нас в домі були коти та собаки, він їх рятував, лікував. І сьогодні ще живе пес, якого Андрій з вулиці забрав. Якось я у відрядженні був, дружина мені телефонує, мовляв, вітаю, тебе вдома чекає подарунок-сюрприз. Виявляється, Андрій пса з вулиці забрав. Давно той собака під дворами ходив, дуже занедбаний, кудлатий, в реп’яхах, схожий на чорну хмару. Андрій якось виставив йому миску з водою та шмат хліба, побачив як той пес хліб жадібно їсть і давай Наталю вмовляти, щоб забрати його до себе. Дружина ніяк не погоджувалася, коли її у дворі не було, син тихенько у хвіртку запустив, вимив його, підстриг, виявилося що такий гарний песик, породистий, спанієль і мама погодилася, щоб він у дворі жив. Проте, вже через кілька днів, собака спав із сином в його кімнаті”.
Батько згадує, що гаджетах сина він знаходив дуже багато фото красивих природних краєвидів, квітів, різних рослин, комах, тварин. Дуже Андрій любив природу, захоплювався її красою і намагався у фото зберегти все, що його захоплювало.
Повномасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року о шостій ранку пан Євгеній відвозив додому, до селища Молодіжне свою тещу і звернув увагу на велику чергу біля автозаправки: “Дуже тоді здивувався, подумав, що буде якесь подорожчання. Повернувся додому, дружину потрібно було відвезти до лікарні й знову побачив всюди черги - біля банкоматів, аптек, магазинів. Лише тоді ввімкнув радіо і зрозумів головну причину цих черг. Ми відразу із сином пішли до військкомату. Нас записали до тероборони, бо на фронт брали тих, хто нещодавно відслужив та тих, хто має досвід АТО, а син на той час ще приписаний був у Добровеличківці.. Андрій в армії не служив, тож ми в теробороні якийсь час були, виконували завдання, які перед нами ставилися. Андрій, з власної ініціативи наварив протитанкових їжаків та передав до військкомату. Я навіть комісію проходив, щоб потрапити на фронт. Але сказали, щоб поки зачекав, бо потрібні більш досвідчені бійці”.
Йшов час, сім’я Полякових працювала, чоловіки займалися звичною справою - ремонтували техніку, долучалися до зборів на ЗСУ, допомогали волонтерам. Андрію все не сиділося на місці, він говорив про те, як соромно йому буде дивитися в очі друзям, які пройшли війну, що не може він ось просто так ховатися за спинами тих, хто наразі захищає свою Батьківщину. І зрештою вирушив сам до військкомату. “Сталося це в травні 2023 року, спочатку він проходив навчання в Кропивницькому, - згадує батько. - Ми з дружиною провідували його щотижня. А потім він зателефонував і сказав, щоб вже не приїздили, бо їх відправляють на фронт”
Воювати довелося Андрію на Донеччині в складі 505 батальйону 38-ї бригади морської піхоти, його бойовий позивний був “Мальборо”. “І потрапив мій син в самісіньке пекло. Розповідав, які страшенні обстріли були наших позицій з ворожої сторони, вогонь був такий щільний, що здавалося вижити під ним неможливо. На жаль українська сторона не могла забезпечити своїм бійцям такої ж артилерійської підтримки й просто дивом морським піхотинцям вдавалося утримувати ті позиції. “Часто було таке, що йшли на позицію з пляшкою води, автоматом і добовим пайком їжі, а протриматися потрібно було не менше трьох діб, - пригадує розмови з сином батько. - Говорив, що в окопах розшукували їжу. На позицію діставалися під суцільним вогнем і назад поверталися також під обстрілом. Хмарами над головами літали ворожі безпілотники та гвинтокрили”.
Євгеній Поляков розповідає, що ще під час навчання пропонували йому навчання на курсах підготовки офіцерів, але він цю пропозицію відхилив. Мовляв, доки навчатися буду і війна закінчиться, повоювати не встигну. Пропонували йому при штабі служити, але й на це Андрій категорично не погоджувався.
“Все заспокоював та підбадьорював нас з дружиною, - згадує пан Євгеній, - говорив, щоб не тривожилися і чекали його додому з перемогою та з нагородами. Але не судилося, загинув наш син 7 липня 2023 року під час одного з обстрілів. Лише напередодні розмовляв з ним і він просив мене почати виготовляти для евакуації поранених візочки, щоб полегшити роботу медикам. Сказав, що придумав як їх зробити, щоб були зручними й практичними та пообіцяв навіть креслення надіслати. Але не встиг… День ми чекали дзвінка, другий, а на третій я побачив, що військові у двір заходять і все зрозумів… “
