Максим народився 2 березня 1989 року в селі Червоне Озеро, що на Долинщині. Мав старшого брата Вадима. Вони були дуже дружніми. В сім’ї хлопцям прищеплювалися такі якості як чесність, порядність, відповідальність за свої слова та дії.
Для того, щоб зустріти Новий 2023 рік з мамою, Максим попросив побратима помінятися змінами. «Не мало його бути 30 грудня біля лінії фронту, - впевнений його брат. - За когось іншого прийняв він смерть».
Щоб покататися на тракторі – міг прогуляти уроки
Односельчанка Зоя Петрикович пригадує, що це була дуже гарна і любляча сім’я, хлопчики для мами були незамінними помічниками. Мама Максима та Вадима пані Лідія багато років доглядала за своєю тяжко хворою сестрою. А хлопці їй в усьому допомагали в господарстві та по дому. Вона так з гордістю і говорила завжди сусідкам: «Мої сини – то два моїх крила, що підтримують мене в усьому. Не знаю, щоб я і робила без них».
Максим в дитинстві
Марина Кух жила з Максимом на одній вулиці й в школі навчалася в одному класі. Згадує, що хлопець дуже любив фізкультуру, загалом був товариським, неконфліктним, в навчанні зірок з неба не хапав, але й задніх теж не пас. Ніколи не був хуліганом чи бешкетником. Що найбільше полюбляв зі шкільного життя – це туристичні походи. Тут він був завжди першим, проявляв активність та з нетерпінням чекав нового такого походу.
З Сашком Господарюком Максим дружив із самого дитинства: жили по сусідству, разом ходили до дитсадочка, потім в школу.
«Це був мій найкращий друг, – пригадує Сашко – такі друзі бувають один на мільйон. Коли б не звернувся, і з будь-якого приводу – відразу прийде на допомогу».
Хлопці дуже часто велосипедами після уроків каталися разом польовими дорогами, вивчали околиці села, місцеві балки, їздили до сусідніх сіл. Така була звичайна хлопчача цікавість, щоб знати більше про навколишній світ. Часто грали в футбол, ходили разом на риболовлю з вудками до ставка.
В школі
«А ще Максим обожнював техніку, причому не мотоцикли та мопеди, як інші хлопці. Його вабило до сільськогосподарської техніки – трактори, комбайни, різні сівалки й таке інше. Ніби магнітом тягнуло на тракторну бригаду. Багато вільного часу проводив спілкуючись з трактористами, навчився водити трактори. Бувало таке, що навіть з уроків втікав на тракторну бригаду й орав з механізаторами поле чи збирав соняшник на комбайні», - пригадує Олександр Господарюк.
Облишив навчання, бо не міг терпіти несправедливість
Всі так і думали, що Максим стане трактористом та він і сам мріяв про це. Але, мабуть, щось не склалося зі здійсненням його мрії. Сашко пригадує, як Максим після дев’ятого класу поступив навчатися в Новгородківське училище на механізатора. Провчившись півтора місяця, хлопець раптом передумав і вирішив продовжити навчання в школі. Це своє рішення нікому з друзів він не пояснював. Передумав і все.
Можливо він щось переосмислив, почав замислюватися про перспективу роботи й про те як забезпечувати майбутню сім’ю. Якщо врахувати те, що і батько і дядько хлопця були будівельниками, він мав наочний приклад того, що ця професія має більший попит в нинішньому суспільстві. Будівельником без роботи він точно не залишиться та й заробітки в цій галузі завжди стабільно високі.
Проте брат Вадим розповідає, що в училищі хлопець зіткнувся зі здирництвом з боку викладачів. Змиритися з такою ситуацією він не хотів, як і платити гроші невідомо за що.
«Так нас виховували батьки – стояти за правду, бути чесними перед собою, щоб не було соромно за свої вчинки, - продовжує брат, - і Максим це все дуже добре засвоїв. Я б сказав, що у нього було загострене відчуття справедливості. Він категорично не бажав пристосовуватися до ситуації, яка здавалася йому неприпустимою».
Повернувся хлопець до десятого класу в Маловодянську школу, бо в рідному селі була лише дев’ятирічка. Як пригадує його класна керівниця Людмила Ревесз, хлопчина був дуже спокійним, тихим, неконфліктним. Обожнював малювати й виходило в нього це непогано. Але здебільшого Максим перемальовував малюнки. На відміну від брата Вадима, у якого дійсно був талант та уява художника.
«Проте, коли потрібно було зробити якийсь плакат чи газету для класу, проводилися конкурси, де потрібно було малювати – то завжди за допомогою зверталися до Максима», - пригадує вчителька.
З Червоного Озера до Маловодяного шкільний автобус в ті часи не ходив, діти звідти до школи діставалися пішки або велосипедом. За непогоди, коли дороги замітало – діти з Червоного Озера часто залишалися вдома.
Однокласниця Лілія Вовк пригадує: «Максим в класі взагалі ні з ким не конфліктував, з усіма в нього були рівні товариські відносини. Якщо в класі розгорявся якийсь конфлікт, Максим міг швидко всіх заспокоїти. В нього навіть голос був такий заспокійливий, міг говорити в одній тональності. Йому вдавалося на диво швидко гасити емоції, якими вирували суперники. В будь-якому конфлікті він приймав сторону справедливості. Навіть, якщо неправою стороною був його найкращий друг. Правда та справедливість для нього були понад усе».
В гуртожитку міг приготувати будь-яку страву
Після школи Максим вступив до Олександрійського будівельного училища. Сашко Господарюк теж вчився з ним в цьому училищі, лише на іншій спеціальності. Хлопець пригадує, що чим відрізнявся Максим від інших його однокурсників – міг легко приготувати будь-яку страву. Хлопці здебільшого готували яєчню та напівфабрикати. Коли в розмові згадували дім та домашні смаколики, хтось мрійливо проговорював: «От би зараз домашнього борщу чи пиріжків з капустою…». Максим мовчки йшов на кухню і через деякий час запрошував всіх на борщ та пиріжки чи якісь інші витребеньки.
А ще підстригав всіх своїх однокурсників, робив це якісно, як справжній перукар. І охочі підстригтися в «майстра» Максима знаходилися завжди.
Після закінчення училища їздив на заробітки за кордон - до Польщі та до Словаччини.
Контрактна служба в армії
У 2013 році вирішив піти в армію на контрактну службу. Починав як зв’язківець, потім потрапив у десантні війська. У 2014 році він був в перших рядах наших військових, які захищали Донбас від сепаратистів та російських військ. Захищав та відвойовував захоплений Краматорськ, ДАП, Піски. При десантуванні в Краматорський аеропорт отримав досить серйозну травму та міг би й відмовитися від безпосередньої участі в бойових зіткненнях. Проте це було не про Максима. Він не міг вже покинути своїх побратимів.
Під час однієї з ротацій в Кропивницькому хлопець познайомився з дівчиною, закохався. І десь за пів року зустрічей молодята побралися.
Обожнював дружину і маленького Святика
Невдовзі у молодого подружжя народився син Святослав. Батько продовжував служити в АТО, лише зрідка приїжджаючи в короткі відпустки й не міг натішитися маленьким Святиком.
Сашко Господарюк пригадує, що після одруження Максим став серйознішим, ще більш відповідальним, завжди поспішав додому, бо там дружина з сином. Він вже не дозволяв собі зайвий раз десь «позависати» з другом, з яким давно не бачився.
Із сином Святиком
В кінці 2018 року закінчився контракт і чоловік почав шукати собі роботу в мирному житті. Він обожнював дружину й маленького сина. Проте, як згадує Вадим Семедій, дружина дуже часто ламала всі плани брата. Як тільки чоловікові вдавалося влаштуватися на гарну роботу зі зручним графіком і непоганою зарплатою, жінка влаштовувала сварки й говорила, що вона дуже хвора й нікому сидіти з дитиною. Максим був змушений покидати роботу, повертатися до Кропивницького й влаштовуватися так, щоб мати можливість забирати сина із садочка. Але жінку знову не влаштовувало те, що надто мала зарплата.
«Скоріш за все – не кохала вона його. Так вискочила заміж, бо всі подружки вже заміжні», – сумно згадує братові сімейні негаразди Вадим.
У 2019 році, Максим працював разом з братом на будівництві поблизу Києва. Вадим пам’ятає як вперше сідали на маршрутний автобус до Броварів і водій побачивши посвідчення УБД почав кричати, що ні по якому посвідченню він везти не буде.
«Брат знітився, поліз в кишеню за гаманцем, проте я стримав його і почав вимагати від водія, щоб дотримувався закону та поважав людей, що стали на захист країни та того, щоб і він також мав можливість мирно жити й заробляти. Такий він був. На захист інших завжди ставав, а от себе захищати від хамства чи нахабства часто соромився».
Початок повномасштабного вторгнення Максим зустрів в Києві, де працював на будівництві. 23 лютого брати зустрічалися і Вадим запитував у нього, що він думає відносно чуток про можливу війну. А 24 лютого він вже проводжав брата з київського вокзалу в Долинську, бо той отримав виклик з військкомату. Просив берегти себе. Це був останній раз, коли він бачив його живим.
Дружина Максима за кілька днів до повномасштабного вторгнення виїхала до Польщі, мовляв, для того, щоб влаштовувати своє життя без чоловіка-невдахи (на її думку), покинувши шестирічного Святика на свою маму. Тож, перш ніж з’явитися до військкомату, Максим вмовив тещу вивезти хлопчика до мами за кордон. З єдиною метою - щоб дитина знаходилася в безпеці, а як повернеться з фронту – він обов’язково забере сина до себе.
Максим для мене був прикладом мужності та безстрашності
Вадим Зайцев познайомився з Максимом в травні 2022 року, коли організовували оборону Сіверськодонецька і вони дуже швидко потоваришували. Хлопці підвозили на передову людей на зміну, харчі, воду та боєприпаси. Вадим відзначає, що Максим для нього став прикладом мужності та безстрашності.
«Знаєте, там біля Лисичанська та Сіверськодонецька наші позиції накривали таким щільним вогнем - голову неможливо було підняти й часто водії відмовлялися їхати до лінії фронту. Я не пам’ятаю такого випадку, щоб Максим відмовився від завдання, а якщо погодився він, то слідом за ним згоджуюся і я, - згадує Вадим важку оборону Сіверськодонецька. – Часто було, що ми спали з ним по 1,5-2 години на добу, потрібно було везти вантажі не лише для свого підрозділу, а й для сусідніх, бо в них водії відмовлялись від рейсів. Бувало таке, що заїжджали на позицію о 7-й ранку, а вибратися звідти вдавалося лише вночі».
Вадим Зайцев відзначає, що Максим був завжди на позитиві. Щоб не сталося - він вмів всім підняти настрій, переконати, що всі неприємності минуть дуже швидко і все буде добре. А також його надзвичайну цілеспрямованість. Він вмів добиватися свого. Навіть, якщо його переконували, що це неможливо, та марна трата часу, Максим вдавав, що погоджувався з цим. А потім на ділі доводив, що не буває нічого неможливого.
Дуже часто бійцям доводилося їздити бездоріжжям, поночі з погашеними фарами та його друг якимось дивом завжди знаходив вірний шлях.
«Ми називали його гідом, я дотепер дивуюся, як Максим орієнтувався в тій місцевості, - пригадує Вадим. – Одного разу ми виїхали трьома Хамерами, вивезли один підрозділ на позиції. Коли поверталися вже назад, в задньої машини пробилося колесо. Довелося змінити порядок: Максим їхав попереду, машина з пробитим колесом в центрі, я був в кінці трійки. Їхали вже в темноті, водій середньої машини відстав й втратив з виду авто Максима. Ми знаходилися в промисловій зоні, на території якогось величезного підприємства, був дуже високий ризик, що можемо заїхати не в той бік і потрапити під обстріл, а то й в полон. Вийшли було з машини й вирішили з другим водієм повернутися до крайнього перехрестя та почекати там».
Максим приїхавши до частини, зрозумів, що побратими відстали. Повернувся назад.
«Пам’ятаю той рятівний звук мотора Хамера в нічній тиші, – згадує боєць, – бо передусім в ту хвилину боялися, що можемо опинитися на території ворога».
Тут на війні, Максим познайомився з дівчиною-волонтеркою. Її звати Вікторія. Виявилося, що в них дуже багато спільного. Родина Віки займалася фермерством, мала пасіку. Дівчина захоплено розповідала про свої плани на майбутнє – про роботу на землі, про пасіку, розширення бізнесу. Душа Максима, який пережив зраду дружини, почала відтавати поруч з цією світлою й хороброю дівчиною. Вони почали зустрічатися і в ті нечасті свої зустрічі мріяли разом про спільне майбутнє після війни. Максим планував забрати сина в дружини, розлучитися з нею та одружитися з Вікторією. Працювати на землі, розводити бджіл, вирощувати врожаї та ростити дітей.
Сама Вікторія Кобзар розповідає: "Макс був непередбачуваною людиною, позивний його був «Зьома-Соломон» але для мене від був "Кіт". Зранку він їде з лінії вогню і в цей час пише повідомлення, щоб я виїжджала до нього в Кропивницький, бо він буде там вже через годину. Розповідав, як одного разу ледве не втратив життя на виїзді і я фізично відчувала його лють до ворогів. Його бажання жити було більше ніж всі ті постріли, які я чула по той бік телефону. Часто в слухавці лунав вибух і « Курчатко, я маю бігти, бережи себе» В той момент я відчувала які крила мене оберігають від ворогів там, а зараз ці крила відчуваю повітрям біля себе. Наші плани на майбутнє, скільки ідей… Планували пасіку, теплиці - він хотів себе спробувати себе у цьому, я готова була все покинути і поїхати до нього хоч на край світу. Проте він прагнув перемоги, завжди говорив «до останнього я тут і ніяк інакше». Залишила його тіло в Марʼянівці. Проте, частинка його серця - назавжди зі мною. Я вдячна мамі Макса, пані Ліді, що виховала гідного чоловіка і відважного воїна. Неповторна втрата для всієї родини та друзів".
Брат розповідає, що під час ротацій чи коротких відпусток, Максим потрапляв в Кропивницький під вечір, коли до Долинської рейсового автобуса вже не було. Й дуже часто йшов пішки додому, бо з попутних машин ніхто не зупинявся, щоб підвезти військового.
Мама Максима наприкінці 2022 року почала тяжко хворіти, батько вже кілька років як помер. Щоб забрати маму з села, він збирався придбати в Долинській квартиру. Адже тут поруч лікарня і мамі не доведеться топити пічку взимку та поратися на городі. Взяв навіть для цього відпустку.
Останній виїзд
Потім знову повернувся на фронт, але для того, щоб зустріти Новий рік з мамою підмінився з іншим водієм.
«Його в той день, 30-го грудня не мало бути на передовій, не його то був снаряд, замість когось іншого прийняв він смерть, - впевнений брат Вадим. – Хлопці розповідали, що перед виїздом вони пили каву і Максим сказав, мовляв, так не хочеться нікуди їхати. Мабуть, було в нього погане передчуття»
Проте, не в його правилах було здаватися і відмовлятися від виїзду. По дорозі на нуль поблизу Мар’їнки машина на грузькій дорозі колесом потрапила у вирву. Бійці ніяк не могли витягти машину – викликали допомогу. Друга машина теж застрягла навіть не доїхавши до них. Оскільки українські командири більше піклуються про життя людей, а не цілісність заліза, то воїнам запропонували пішки повертатися назад, за машинами пізніше приїде БТР, який їх витягне. Екіпаж тієї другої машини так і вчинив, а Максим сказав, що вони будуть чекати підмоги, машини не кинуть.
Підмоги дочекалися, всі перейшли на БТР, але, мабуть, на цю ділянку десь проникла ворожа ДРГ і постріл із ПТУРа потрапив саме туди де сидів Максим. Старший солдат Максим Семедій позивний «Зема» отримав поранення несумісні з життям.
Наступного дня волонтерка Вікторія привезла йому замовлений тепловізор. Та на жаль, життя мужнього воїна було вже втрачене. Мав нагороди та відзнаки за службу в АТО: відзнаку від Президента, нагороду «За взірцевість у військовій службі III ступені». Посмертно мужнього воїна нагороджено «Золотим Хрестом».
