Андрій хоча і ріс в місті, обожнював бувати в селі. Всі найкращі спогади про дитинство в чоловіка пов’язані з Новогригорівкою Першою, де проживали його дідусь з бабусею. Навіть на випадок загибелі сказав дружині, що хотів би бути похованим в селі, поруч зі своїми предками.
З дитинства Андрій мав якості лідера
Андрій Палій народився 25 травня 1985 року в Долинській, а потім батьки переїхали до Кривого Рогу, де і пройшла більша частина його життя. Хлопчик обожнював бувати в Новогригорівці Першій, де проживали його дідусь з бабусею. Андрійко ріс дуже активним та непосидючим хлопчиком і в сільській місцевості, де йому не ставили перепони на кожному кроці батьки, він почувався набагато комфортніше, ніж в місті. Навіть своє кохання зустрів саме в Новогригорівці Першій, його майбутня дружина Ліля мешкала на сусідній вулиці.
Тут була воля, свобода та компанія хлопчаків, безумовним лідером якої ставав Андрій під час свого перебування в селі.
Змалку в нього проявлялися лідерські якості, він очолював усі хлопчачі компанії, в дитячих витівках він був або попереду або в самій гущі подій. На все про все мав власну думку і йому було байдуже що більше ніхто її не розділяє.
На чергуванні
“Він відстоював свої кордони й робив все так, як вважав за потрібне, хоч часом і не правильно, зате по своєму, хто б і що йому не говорив, - розповідає про Андрія його дружина Лілія. - Сам він говорив, що дідові з бабою від нього було більше шкоди ніж допомоги. За це від бабці Олени йому перепадало на горіхи. А дід Андрій пробачав улюбленому старшому онуку всі його пустощі. Андрій обожнював свого діда, між ними було повне взаєморозуміння та якийсь незримий зв’язок. Навіть назвали його Андрієм як і діда. Дідусь привчав його до чоловічої роботи, сам Андрій часто говорив, що все що він вміє робити - то завдяки дідові”.
В школі щоденник Андрія ряснів зауваженнями та записами вчителів про незадовільну поведінку. Все, тому що невгамовна, кипуча енергія хлопця не дозволяла йому спокійно висиджувати уроки.
Вихід своїй енергії хлопець знаходив у спорті. Він був активним членом Клубу юних моряків також займався важкою атлетикою. В цьому виді спорту Андрій міг цілком досягти значних успіхів, тренер на нього покладав надії. Проте травма спини, отримана ним на тренуваннях, завадила здійсненню цих планів та розвитку в спорті.
“Я все одно буду служити!”
Після закінчення 9 класу Андрій вступив до училища, де отримав спеціальність електрослюсаря. По закінченні навчання - пішов працювати на Криворізький завод гірничого обладнання.
Коли прийшла пора служити в армії, Андрій також отримав повістку. Але, під час проходження медичної комісії була виявлена застаріла травма спини і його визнали непридатним до служби. Для Андрія така новина стала справжнім шоком, адже він дуже хотів служити. Він навіть думки не допускав, що його не візьмуть до лав ЗСУ. Саме формулювання “непридатний для служби” вважав принизливим та образливим для себе. Проте криворізькі лікарі були категоричні у своєму висновку. Тоді Андрій поїхав проходити медкомісію в Дніпропетровськ, там після ретельного обстеження його визнали здоровим.
Він повернувся до військкомату з висновком дніпропетровських лікарів та зі словами: «Я все одно буду служити!» Так Андрій потрапив до лав збройних сил України.
В армії
Службу проходив у військах, які належали до Міністерства надзвичайних ситуацій. Армія навчила його дисципліни, порядку та організованості. За відмінну та зразкову службу отримав звання сержанта. Після закінчення служби, йому пропонували продовжити служити на контрактній основі, але хлопець відмовився і повернувся до Кривого Рогу.
Пройшов шлях від слюсаря-ремонтника до начальника дільниці
У 2006 році пішов працювати на ВАТ «Суха Балка» на шахту ім. Фрунзе слюсарем- ремонтником. “Андрій був природженим лідером, в усьому старався бути кращим, - пригадує керівник шахти Ігор Вялько. - Крім того, що свою роботу завжди виконував на відмінно, йому добре вдавалося й інших організувати, підбадьорити, запалити своїм ентузіазмом. Керівництво помітило ці здібності молодого спеціаліста. Щоб він надалі міг розвиватися та підійматися кар’єрними сходинками, Андрію не вистачало освіти. Йому порадили вступити до гірничого технікуму”.
Хлопець завжди був амбітним, прагнув досягти чогось в житті, якось проявити себе, хотів розвиватися, а не сидіти на місці. Тож він вступив до Криворізького гірничого технікуму на заочне відділення. Вже незабаром його перевели майстром, старшим майстром, далі призначили заступником начальника, а потім і начальником дільниці. Понад шістнадцять років він пропрацював на дробильно-сортувальній фабриці, знав досконало всі процеси. Наполегливість, цілеспрямованість, відповідальність і сумлінна праця допомогли пройти шлях по кар’єрних сходах від слюсаря до начальника дільниці.
У хвилинки перепочинку
“Розумієте, що на посаду начальника дільниці просто випадкових людей не призначають, - говорить керівник шахти. - Андрій Палій був природженим лідером, дуже ефективним керівником, вмів організувати виробничий процес, так, що вся дільниця працювала як єдиний злагоджений організм. Він був вимогливим та відповідальним керівником і водночас добрим товаришем для своїх підлеглих, який з розумінням ставився до чужої біди чи якихось проблем”.
Дружині та дітям здавалося, що для їхнього татка немає нічого неможливого, здавалося не існує того, з чим би він не впорався, особливо якщо він дійсно до чогось прагнув. Чоловік мав просто золоті руки та світлу голову. В домі все трималося на ньому, все було зроблено його руками.
Із синами
Якщо щось в їхньому домі ламалося чи виходило з ладу, то молодший син Саша завжди говорив: «Нічого страшного, тато відремонтує». І дійсно, варто було таткові взятися до справи як поламана річ, яка здається вже навіки вийшла з ладу, дивним чином починала знову працювати. “Для мене він був тією кам’яною стіною, за якою я могла дозволити собі бути слабкою жінкою, - зізнається дружина. - Він закривав мене від всіх життєвих проблем та негараздів. Якщо виникало якесь питання, він завжди говорив, мовляв, не варто хвилюватися, все можна вирішити. А потім телефонував і повідомляв, мовляв, все добре, я вже все владнав. Я була для нього тихою гаванню, а він для мене - цілим всесвітом”.
Як начальник дільниці міг скористатися бронню, але не зробив цього
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення і працівників шахти мобілізували до війська, для ключових працівників та керівників підрозділів підприємства оформляли бронь. “Андрій також міг би цим скористатися і не йти на війну, але це був би не він, - розповідає дружина. - Він оформлював бронь для своїх підлеглих, а сам отримавши повістку, сказав що не буде ховатися та прикриватися посадою, а піде воювати. Через кілька днів я, разом з дружинами інших мобілізованих, проводжали наших захисників до воріт Покровсько-Тернівського територіального центру комплектації”.
З побратимом (обоє загинули)
Лілія розповідає, що Андрій разом з іншими хлопцями з шахти потрапив до Державної спеціальної служби транспорту. Там його призначили командиром відділення. Служба проходила далеко від гарячих точок, їхня діяльність зосереджувалась на охороні транспортних об’єктів стратегічного значення. Але така служба була не для нього. Занадто спокійно, ніякого ризику та адреналіну. Майже відразу він згуртував навколо себе таких же запальних і завзятих хлопців як і сам. Вони почали писати рапорти про переведення до бойового підрозділу. Спочатку йому відмовляли в переведенні, бо там потрібні були ті, хто вже мав бойовий досвід, в кого за плечима було АТО. В Андрія Палія всього цього не було, було лише велике бажання воювати та нищити ворога.
Тому він продовжував засипати рапортами командування. Деякий час йому відмовляли в переведенні, оскільки він виконував обов’язки заступника командира взводу.
Впертість та настирливість перемогла - Андрія перевели до штурмової роти
Але впертості та наполегливості Андрієві було не позичати. Він таки досяг свого і його перевели до штурмової роти. Там його призначили командиром відділення. Він пройшов підготовку і разом з побратимами був направлений для виконання бойового завдання на Вугледарському напрямку.
Роман Мишковець, інструктор з підготовки бійців штурмової роти відзначає командирські та бійцівські якості Андрія Палія: “Був вимогливим в першу чергу до себе, ніколи не боявся брати відповідальність, міг легко згуртувати бійців, підбадьорити якимось жартом. Він міг би спокійнісінько собі служити в тилу і був би наразі живим. Але чи то совість, чи амбіції, розуміння того, що справжня війна пройде мимо нього, не дозволяли Андрієві відсиджуватися десь в безпеці, коли інші воюють. Навіть була в нього така можливість піти на ротацію після Вугледару, трохи перепочити. Але Андрій відмовився, мовляв, хлопців не кину, бо вони мене боягузом вважатимуть”.
Сім’я
“Я думала що то найстрашніший час, коли з ним не має зв’язку, коли не знаєш як він, що з ним, чи все добре, - пригадує Ліля. - Коли тримаєш телефон в руках цілодобово в надії отримати бодай якусь звісточку. А коли від нього приходить коротке повідомлення: «Все ОК», або якийсь смайлик і відразу відчуваєш полегшення – все гаразд. Ці відчуття добре знайомі дружинам інших захисників, які досі живуть в такому режимі, також розуміють ті, в кого рідні й близькі знаходяться на фронті. І ніколи цього не зрозуміти тим, для кого війна лише по телевізору, кого вона не зачепила з жодного боку”.
Коли Андрій повернувся з Вугледара, Лілії дуже хотілося вірити, що найстрашніше вже позаду. Він приїхав у відпустку, весь цей час присвятив сім’ї, дітям. Адже хлопці дуже скучили за татом, вони не відходили він нього ні на крок. Батько також намагався надолужити час, який не міг провести з дітьми, не міг з ними повноцінно спілкуватися, час який забрала війна.
Андрій також дуже скучив за своїми синами, недарма вони дуже на нього схожі. Ліля розповідає, що старший син Ярослав зовні копія батька, але більш врівноважений, спокійний та розсудливий. А молодший Сашко успадкував не лише таткові карі очі, а і його невгамовну вдачу та запальний характер.
“Коли я в нього розпитувала про війну, він як і всі чоловіки не дуже охоче розповідав, - пригадує дружина. - Коли спитала чи там не страшно, він відповів, що звичайно страшно, а ті хто, говорять, що нічого не бояться скоріше за все трохи брешуть, бо нічого не бояться або дурні або ті кому нічого втрачати. А страх це нормально, не нормально – паніка. Піддаватися паніці то найостанніша справа, бо тоді можна наробити великих дурниць. Додав також, що особисто для нього страх додає люті та зосередженості».
Останній вихід на позиції
Після відпустки стало відомо що підрозділ, в якому служив Андрій Палій буде перекинуто під Бахмут, в Кліщіївку. На той час там було справжнісіньке пекло. “В Андрія була можливість не їхати туди. Я дуже вмовляла його відмовитись, (та й не одна я), - пригадує Лілія Палій, - але якщо він щось надумав, то жодна сила не могла його змусити передумати. Мабуть, Андрієва впертість народилася раніше за нього”.
Він сказав тоді дружині: «Я своїх хлопців не покину. Розумієш, якщо нас не буде там, то орки скоро будуть тут. Я свого рішення не зміню, ти ж мене знаєш». А вона добре розуміла що так і буде, бо знала, що за ті майже сімнадцять років їхнього спільного життя, так було завжди. Він свої рішення не приймав похапцем, вони були вже обдуманими та виваженими. І змінювати їх тільки тому, що про це просить кохана дружина - не в його правилах. Його кохана мала розуміти, що все, що він робить - то заради того, щоб війна не докотилася до їхнього міста, щоб його синам не довелося брати зброю до рук в новій війні.
Перед виїздом на Бахмут, підрозділ Андрія Палія проходив ще кілька тижнів підготовки в Дніпропетровській області. “Ми з дітьми приїхали до нього, - продовжує розповідь Лілія, - напевно то були найкращі дні нашого життя, наш останній час проведений разом. Ми не хотіли його відпускати, а він заспокоював, говорив що все буде добре, повторював що він фартовий”.
Але вранці 27 липня 2023 року під Кліщіївкою фортуна та фарт чомусь була не на боці наших воїнів. Група Андрія потрапила під мінометний обстріл в результаті якого він загинув. Обстріли не припинялись кілька діб, не було можливості евакуювати поранених та забрати полеглих. Але для хлопців з Андрієвого відділення було справою честі винести тіло свого командира з поля бою. Адже вони знали, що сам Андрій ніколи б не дозволив покинути напризволяще поранених та загиблих. Тому вони, ризикуючи власними життями, під обстрілом, зуміли забрати звідти тіла побратимів, щоб родини змогли їх поховати з усіма почестями, як Героїв.
“Якось Андрій мені сказав, що якщо так трапиться що він загине, щоб поховали його біля дідуся, - плаче Ліля. - Ми змогли виконати волю Андрія і він спочиває поруч з дідусем, а в нас є місце, куди ми можемо прийти, принести квіти, засвітити лампадку і дати волю сльозам. Все це стало можливим завдяки мужності його побратимів, які цінували свого командира і за що я їм дуже вдячна.
Я не розумію чому небо забирає найкращих. Мені здається що таких як Андрій більше немає. Він так любив життя, був товариським, добрим, чуйним. Був щедрою душею - не шкодував ніколи та нічого ні для своїх, ні для чужих. Завжди приходив на допомогу, не боявся брати на себе відповідальність. Любив порядок у всьому, не терпів несправедливості, правду відстоював за будь-яку ціну”.
Вже промайнуло понад сім місяців від дня загибелі чоловіка, а Ліля все ще не може оговтатися, не знає, як продовжувати жити, не може повірити та змиритися з суворою реальністю. Вона все ще чекає на дзвінки та повідомлення від коханого, пригадує про те, як мріяли разом, які будували плани на майбутнє. Чи вдасться їх тепер здійснити без коханого, лише заради пам’яті про нього, тому що цього хотів він, тому що мріяли про це разом. Вона все ще не може думати про чоловіка в минулому часі. Їй потрібно стати сильною, щоб її сини виросли гідними свого батька-Героя, виховати онуків, яким вона обов’язково розповідатиме про дідуся, який пішов воювати заради їхнього майбутнього та незалежної України.
У всіх про Андрія лишилася тільки пам’ять, а Ліля тішить себе думкою, що є в неї ще діти. Двоє синів, дві татові копії, які дивляться на неї щодня його очима, в кожному їхньому погляді вона бачить свого Андрія. “Це додає мені сили вчитися жити без нього в новій суворій реальності, - додає жінка. - А хлопці дуже пишаються своїм батьком і намагаються наслідувати його у всьому. Тому що він був найкращим серед рівних. Таким ми його і будемо пам’ятати невгамовним та впертим бунтівником.
А ще я надзвичайно вдячна керівництву Долинської громади, за те що шанують своїх земляків-Героїв. Мої діти отримали з рук пана Євгенія Звіздовського ключі від новеньких квартир. Для нашої сім’ї це дуже велика та значна допомога. Ніколи не чула про те, щоб ще деінде так допомагали родинам загиблих воїнів”.
