9 січня минув рік з дня загибелі Анатолія Примака, бойовий позивний “Фермер”. Рік тому новина про загибель молодого чоловіка вразила Долинську та всіх людей, хто його знав. Боляче від того, що війна забирає у нас найкращих, майбутнє нашого міста та громади.
З дитинства любив поратися у дворі по господарству
Народився в селі Козирівка Новгородківського району 16 червня 1993 року. За словами мами, Оксани Примак, хлопчик з дитинства дуже любив поратися по господарству: доглядати за домашніми тваринами та птицею, нарубати дров, прибрати двір та город. Обожнював своїх бабусю з дідусем. Сім’я у 2000 році придбала будинок в Долинській, переїхали самі й перевезли своїх батьків.
Навчався в Долинській ЗОШ №2, навчався добре, відмінником не був, але й задніх не пас. Світлана Іванова, вчителька, що була класною керівницею класу в якому навчався Анатолій розповідає, що це був дуже старанний та відповідальний хлопчик: “Якщо деяким дітям навчання просто дається легко, то Толя брав своєю старанністю та цілеспрямованістю. Дуже рідко зустрічаєш настільки цілеспрямованих дітей. У нього завжди були дуже рівні відносини й з однокласниками й вчителями. Ніколи не вступав ні з ким у сварки чи якісь конфлікти. І що цікаво, й до нього, навіть найбільш задерикуваті хлопці не чіплялися. Можливо тому, що не проявляв страху перед ними та не відповідав агресією на їх провокації”.
Ще вчителька відзначає, хлопчик ніколи не намагався брехати чи викручуватися, будь-яке прохання чи завдання вчителів виконував без зайвих розмов. “Лише, якщо він дійсно чогось не міг зробити чи не встигав, то говорив про це прямо. Але таке траплялося дуже рідко. Здебільшого завдання від вчителя він сприймав як обов’язкове до виконання, - пригадує пані Світлана. - Пам’ятаю, як вмовляла його після закінчення школи подавати документи до вишу. Нам на школу прийшли направлення, які давали можливість навчатися безплатно на аграрних спеціальностях. Але він сказав, що буде допомагати батькові в бізнесі. І як я йому не говорила, що одне іншому не завадить, і це гарна можливість здобути вищу освіту, і в нього дуже гарні шанси вступити до вишу - Толя у своєму виборі був непохитним. Відчувалося, що це його остаточне рішення, прийняв він його сам і переконати зробити інакше вже неможливо”.
Все життя Анатолія Примака було в роботі
Після школи навчався в Криворізькому фаховому коледжі НАУ на програміста, але навчання не закінчив - став допомагати батькові в бізнесі, той саме відкрив в Долинській власний магазин.
Вільного часу у молодого хлопця практично не було - він весь час був у роботі.
Валентина Олійник розповідає, що жила з Примаками по сусідству й Анатолія знає як дуже чуйного, роботящого та доброго хлопця: “Коли якась допомога потрібна чи грошей позичити - Толя ніколи нікому не відмовляв, завжди допомагав. Одного разу нашу родину всю від загибелі врятував. Ми вже спати полягали й заснули. Коли це я просинаюся раптом від того, що хтось гучно так у ворота стукає, виходжу надвір, а там Толя кричить, мовляв, у вас покрівля горить. То він і пожежників викликав і гасити допомагав. Але ж ми тоді вчасно вискочити всі встигли саме завдяки йому”.
Його дружина, Таня Примак пригадує, як познайомилася з майбутнім чоловіком: “Я була на дні народження у своєї тітки, яке святкували в кафе і там в цей час святкували ще один день народження, Толиного брата, Толя запросив мене на танець. Познайомилися, списалися потім в інтернеті, почали зустрічатися. Він запропонував мені з’їздити на море. То були кілька найщасливіших наших днів, коли ми лише вдвох, далеко від його роботи. Мені здається, що він ту поїздку більше для себе спланував, щоб хоч трохи відірватися від щоденних турбот та клопотів. А потім знову - робота, робота, робота”.
Жінка розповідає, що вона дуже вдячна батькові Анатолія - Василеві Примаку за те, що виховав такого сина, який став їй надійним чоловіком та гарним батьком для їхніх дітей. Мало не з перших їхніх побачень, батько вже почав перейматися тим, де молодята будуть жити й не міг дочекатися, коли ж то Толя нарешті зробить пропозицію руки та серця своїй обраниці. І сам Анатолій часто говорив, що батько зіграв в його житті дуже важливу роль. Все, чому він навчився - то все завдяки Василеві Примаку.
Сімейне життя
Хлопець прагнув відразу створити найкращі умови для своєї сім’ї - а для цього потрібно багато працювати. Після основної роботи ще йшов на підробіток, повертався пізно вночі, а Таня зустрічала його гарячою вечерею як би пізно він не повернувся.
Згодом подружжя придбало власну квартиру, а після народження первістка, Анатолій вирішив започаткувати власний бізнес і відкрив свій магазин сантехніки. Окрім бізнесу, займався ще й фермерством, в рідній Козирівці обробляв сімейний пай. Тож працював завжди без вихідних та свят.
“Дуже рідко ми могли собі дозволити виїзд на природу чи деінде. Мабуть, на пальцях можна перерахувати дні, коли Толя не працював і дозволяв собі відпочити із сім’єю. Дрібний бізнес потребує постійної присутності власника, - пригадує із сумом Таня. - Не набулися ми разом, так щоб сім’єю десь поїхати й хоч на кілька днів забути про роботу. Один раз, пам’ятаю, 8-го березня пішов як завжди зранку Толя на роботу, а потім телефонує і говорить, мовляв, збирайся, їдемо сьогодні в Київ. Ще один раз ми з ним та сином побували на морі, коли я була вагітна другою дитиною, бо розуміли, що наступний раз можливість відпочити випаде у нас не скоро. Всі наші дні народження та свята відзначали сім’єю. Ще інколи Толя відвідував тренажерний зал разом з дітьми, з дитинства він захоплювався спортом і його молодший брат Андрій спортом займається професійно. Тож він старався дітей до занять спортом також заохотити. Останнім часом зими у нас в Долинській рідко радують снігом, тож коли він випадає, яким би наш тато не був зайнятим, обов’язково знаходив час, щоб побавитися з дітьми в снігу, покатати їх на санчатах. А ще на Водохреща обов’язково пірнав у воду, а ми дітьми завжди супроводжували його, щоб підтримати”.
Таня згадує, що дуже мріяли з чоловіком про донечку і під час першої вагітності, а потім другої, але Бог їм подарував двох синів: Дениса та Максима. Завжди відводили дітей до дитсадочка разом і разом забирали їх.
“Колись я на роботі послизнулася та порвала зв’язки на ногах, пересувалася на милицях, - розповідає Таня. - Чоловік тоді сам відносив та забирав дітей до садочка, першого вечора і вечерю сам приготував. А потім я сказала собі, що так не годиться, я ж не зовсім така немічна, що не приберуся в домі чи не зготую вечері. Чому це чоловік після роботи має ще й на кухні поратися? І потихеньку на милицях прибирала квартиру та готувала їжу. Толя мене лаяв, а я говорила йому, що можу це робити й мені приємно зустрічати своїх чоловіків вдома смачними стравами”.
До зустрічі з Толею Таня не дуже любила куховарити, та й не все вміла готувати: “Але для свого чоловіка я багато чому навчилася. Мені приємно було готувати для Толі його улюблені страви. Я навіть на роботу в обід йому приносила свіжоприготовані страви, замотували їх в рушничок, щоб зберегти тепло. Батько навіть не вірив, що то я готую, спочатку думав, що Толя жартує. Раніше закруток ніколи не робила. А спробувала, сподобалося і почала для своєї сім’ї заготовляти овочеві та фруктові закрутки. Толя не встигав для мене банки закуповувати”.
При всій його зайнятості, про Анатолія долинчани згадують, як про чоловіка щирого та привітного, готового прийти на допомогу часом навіть незнайомим людям, Вчителька Світлана Іванова розповідає, що більшість учнів з роками перестають впізнавати своїх вчителів на вулиці: “Це нормально, адже ми змінюємося також з роками, якщо вони живуть не в Долинській, то просто не одразу впізнають. Та й ми часом не завжди можемо в дорослих, статечних людях впізнати своїх колишніх бешкетників. В пам’яті вчителів найбільше зберігаються спогади або про дуже гарних учнів, або про дуже поганих. Толя Примак в моїй пам’яті назавжди залишиться як один з найкращих моїх учнів. І це не за показниками в навчанні він був найкращим, а саме за людськими якостями: чесність, совісність, доброта, порядність. Вже багато років пройшло після закінчення школи, я рідко з дому виходжу, то він як мого чоловіка зустріне - завжди Світлані Андріївні привіт передає. Якось мої знайомі, немолода сімейна пара розповідали, як придбали в його магазині бойлер, збиралися нести додому в руках. Анатолій відразу запропонував їх підвезти, не слухаючи відмовок про незручність та намагання покупців заплатити за доставлення товару”.
“Хто, як не ми, стане на захист країни?!”
Таня пригадує той перший день війни, коли вони зібрали вдома всі речі, які можуть бути корисними бійцям на фронті й відвезли їх до міськради. Там потім допомагали вантажити машину. Якраз саме набирали людей для формування тероборони. Записалися тоді Толя, Тетянині дядько та брат Назар, але в машині, яка приїхала за добровольцями вже не було місця. Сказали, щоб йшли до військкомату.
“Дядько в мене програміст, його забрали наступного дня, приїхали за ним з військкомату. А Толя з Назаром пішли до військкомату, вирішили що вони поїдуть разом. То чекали до 10 березня, доки Толі зроблять військовий квиток, він же навіть в армії не служив, - розповідає Тетяна. - Так вони разом і воювали, якби не мій брат, то не знаю чи змогла б я поховати свого чоловіка. Назар витягнув його тіло з під щільного вогню ворога, та тіла ще декількох хлопців, що загинули того дня”. Проводжала Тетяна чоловіка та рідного брата до вокзалу разом з батьком Василем Примаком.
Дружина, пригадує як вмовляла чоловіка подумати про дітей і не поспішати з відправленням на фронт. А він лише обняв її й сказав: “Таню, хто як не ми? Хто як не батьки мусять захистити своїх дітей? Ти ж бачиш, що відбувається, треба їх відкидати назад, бо як дійдуть до Долинської, то я вже нічим не зможу зарадити“.
Залишилася Таня з двома дітьми, дружина Назара з маленькою дитиною та Таніна тітка вагітна і з дитиною. І всіма цими жінками з маленькими дітьми став опікуватися Толін батько - Василь Примак. Тоді, ще в перші тижні війни, люди дисципліновано реагували на тривоги та пересиджували їх в підвалах. В приватному будинку все ж таки легше спускатися до підвалу, можна його добре обладнати під потреби великої родини. Та й все ж таки з родичами легше переживати такі скрутні часи. Я мусила всі справи нашого сімейного бізнесу взяти в свої руки. Мені багато, хто говорив, мовляв, жінка і будеш сантехнікою займатися. Відкрий краще магазин з якимись жіночими товарами. Але, знову ж на допомогу мені прийшов батько. За його підтримки я змогла відкрити ще один магазин, про який мріяли з Толею та відкладали на нього кошти. З батьком Толі ми постійно перебували на зв’язку й після його загибелі теж підтримуємо зв’язок та спілкування”.
Капітан Григорій Мілітинський розповідає, що Анатолій Примак потрапив до його підрозділу, з яким він проводив короткий вишкіл та злагодження, потім воювали разом.
“З перших хвилин нашого з ним спілкування, я побачив серйозного чоловіка, який без зайвих пояснень розумів поставлене перед ним бойове завдання. З ним надзвичайне легко було працювати. Він дуже швидко адаптувався до бойових умов, відразу в нього з’явилося багато друзів. Завжди був налаштований оптимістично, - пригадує командир. - Він не служив в армії, але відзначався зразковою дисциплінованістю та зібраністю. Просто все, щоб він не робив - точно та згідно з інструкцією. Він сам був взірцем українського господаря, в якого все до ладу та кожна річ знає своє місце. Зброя завжди почищена та готова до бою, техніка вся доглянута і перевірена. Хотів би до чогось причепитися - так не знайдеш до чого. Навіть позивний “Фермер” отримав за свій господарський підхід до будь-якої справи”.
Григорій розповідає, що дуже здружився з Анатолієм та Назаром, довелося йому жити в одному наметі з цими побратимами, їсти з однієї миски. Чоловік і дотепер зберігає тюбик з клеєм: “Колись мені знадобився клей, запитав в кого, мовляв, є. Толя відразу дістав і віддав мені, здавалося, що в нього є будь-яка дрібниця, яка може знадобитися. Є ще саперна лопатка, теж “Фермер” подарував, навіть з підписом”.
Пригадує капітан, що Долинську Толя з Назаром згадували щодня, йому здавалося, що він і сам вже знає це місто та його жителів так само добре, як і хлопці. То говорили, що треба і в Долинській після війни так облаштувати бульвар чи зробити систему водограїв, як в місті, яке обороняли. Чи розповідали, що є в Долинській краще, ніж тут.
А ще щодня Анатолій згадував свою сім’ю: красуню дружину Таню та двох синочків. За кожної можливості телефонував своїй родині, підбадьорював та запевняв, що все буде добре, здолають ворога та повернуться додому. Навіть мріяти почали з Танею про те, щоб народити третю дитину. І вже байдуже хто буде - син чи донечка.
Таня згадує, як Толя приїхав в свою першу відпустку додому: “Без попередження, по дорозі наламав величезний букет бузку. Він знав як я люблю квіти й постійно їх мені дарував. Я відразу ж зателефонувала батькові. І через три хвилини тато Вася був вже у нас”.
Довелося хлопцям разом захищати Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Бахмут. Влітку 2022 в дуже важких боях змушені були оборонятися. Пан Григорій має бойовий досвід АТО, говорить, що у 2014 і ця антитерористична операція стала для української армії неабияким випробуванням. Адже досвіду бойових дій солдати не мали, як і достатнього озброєння, а воювати довелося з професійною і добре озброєною армією, яка могла собі дозволити кількагодинні артилерійські обстріли.
Повномасштабне вторгнення показало, що весь цей час з 2014 року ворог посилено готувався до війни й обстріли такої інтенсивності та масштабу не доводилося переживати ще жодній армії світу. Кожен метр української землі давався ворогу зі значними втратами. Пригадує чоловік безмежні соняшникові поля і розповідає, що був в нього задум зняти відео, як вони втрьох ідуть полем, проміж соняхів та покласти на нього на пісню “Дорога додому”: “Гарний вийшов би ролик. Дуже хотілося, щоб ми були саме втрьох: я, Толя і Назар. Та все якось часу не вистачало. Так і залишилось це мрією”.
Потім чоловікам разом довелося звільняли Ізюмщину, працювали в зачистці - ретельно перевіряли звільнену територію, раптом десь залишилися поранені чи недобиті вороги, нерозірвані боєприпаси тощо. А зачистка в урбаністичній забудові - це дуже складно, бо там схованок для недобитих окупантів чи диверсантів дуже багато
Далі на бойовому шляху Анатолія була Херсонщина, там теж із зачисткою довелося пройти мало не кожен звільнений населений пункт.
Григорій розповідає, що на той час їхні шляхи вже розійшлися - його після тяжкого поранення перевели на тренувальну роботу для бійців-новачків. Але зв’язок з друзями він підтримував постійно.
Останній бій “Фермера”
Таня згадує, що 31 грудня 2022 року чоловік приїхав додому на кілька днів: “Він захворів сильно, все одно на завдання не міг виїздити і його відправили на кілька днів підлікуватися. Це була наша остання зустріч. 4 січня ми його знову проводжали на фронт. Цього разу - на Бахмут.
А 8 січня він нам зателефонував і сказав, що виїздить на чергування, на позицію. Що в групі разом з ним буде Назар, мій брат. Він завжди телефонував спочатку мені, потім батькові, або просив, щоб я батькові зателефонувала і переказала від нього вітання. А потім був дзвінок від командира і нам сказали, що Толя загинув. Я не могла в це повірити. До сих пір не можу повірити. В моїх снах він продовжує лишатися живим. Перш ніж прийняти якесь рішення - я в думках раджуся з чоловіком, як би він поступив?".
“На той час, Анатолія вже часто призначали старшим групи. Він був просто гіпервідповідальним бійцем, за ним ніколи не помічали спалахів емоцій, як інколи буває з людьми в екстремальних ситуаціях, - пригадує пан Григорій. - А на бойових позиціях такі ситуації бувають щодня і щогодини. І треба їх швидко аналізувати та приймати дуже відповідальні рішення.
У “Фермера” виходило це добре, він ніколи не втрачав контролю над своїми емоціями, самовладання та розсудливості, не приймав поспішних рішень. Йому довіряли побратими й він мав на них вплив.
Той останній його бій я знаю з розповіді інших. Це сталося вночі 9 січня 2023 року, група “Фермера” вела спостереження за діями противника на околицях Бахмута. Ворог розпочав наступальну операцію, Анатолій повідомив про це командування й до підходу підкріплення група прийняла бій з силами противника, що в кілька разів перевищували їхню чисельність. Бій тривав понад годину, Анатолій, крім того, що сам стріляв по ворогу, керував групою, намагаючись не допустити паніки та оточення. В нього поцілив снайпер, скоріше за все, він по поведінці “Фермера” вирахував, що командир там саме він. Це завжди снайпери намагаються вирахувати командира та ліквідувати його, щоб посіяти паніку та зламати опір. Поранення було несумісне з життям. Там майже вся група полягла, Назару вдалося витягнути тіло Анатолія та ще кількох бійців, бо часто буває так, що після бою, довго не можемо забрати тіла наших полеглих побратимів”.
Для того, щоб попрощатися з Анатолієм, провести його в останню путь, навіть поранені бійці приїхали з різних госпіталів, всі хто знав його та міг самостійно ходити. А це свідчить про високу довіру та пошану до нього.
За мужність та героїзм солдата військової частини А1736 Анатолія Примака відзначено нагородами: відзнака “За вірність народу України” II ступеня, цінним наручним годинником, посмертно нагороджено орденом “За мужність” III ступеня.
“Старший син вже цього року пішов до школи, він пишається своїм татом та мріє бути схожим на нього, - ховає сльози Таня. - Він згадує як тато носив маму на руках і говорить, що обов’язково буде таким же сильним!”.
Григорій Мілітинський додає: “Захищати Батьківщину - дуже важка робота, це щоденна рутинна праця. Хочу, щоб про Анатолія та інших побратимів, які віддали своє життя за Україну не забували. Щоб завжди пам’ятали якою ціною дістається нам наша свобода та воля”.
