Анатолій Бардацький, мав травму ноги й від початку війни ніс службу з охорони стратегічно важливих об’єктів. Проте чоловік вважав, що може принести більше користі на передовій. І прагнув потрапити саме в штурмову групу.
З дитинства Толя любив читати
Народився Анатолій Бардацький 28 січня 1980 року в селі Бургунка, що розташоване на високому березі Дніпра на Херсонщині. В родині була вже старша донька Олена, якій на той час було 7 років. Коли Толя закінчив перший клас, сім’я переїхала до Кривого Рогу.
З сестрою Оленкою в Бургунці
“Років зо три ми там прожили, - пригадує Олена Тищенко, сестра Анатолія. - Мама працювала двірником, а тато на заводі, житло ми знімали. Мама мріяла про те, щоб жити в місті, у мене були здібності до музики, а у Толі до навчання. І мама завжди говорила, що місто дає більше можливостей для нашого розвитку. Але, мабуть, перспективи отримати власне житло в місті були занадто примарними. Бо ми придбали хатинку в селі Іванівка Долинського району”.
Пані Олена розповідає, що батьки працювали в колгоспі, і їхній сім’ї виділили будинок. Він ще був недобудованим, але великим і просторим. Голова колгоспу сприяв, щоб організувати толоку серед селян та допомогти родині завершити будівництво.
Володимир Іванишин пригадує, що подружився з Толею ще в дитинстві: “Це був мій найкращий друг, ми з ним і в ліс бігали, й на рибалку, й у футбол ганяли. Він дуже багато читав і вмів цікаво переповідати прочитані книжки. Толік перечитав всю і шкільну і сільську бібліотеки. Особливо любив фантастику та книжки на історичну тематику”. В Іванівці була лише дев’ятирічна школа, по її закінченні в 10 та 11 клас ходив у сусіднє село Першотравневе.
В школі Анатолій гарно навчався, майже по всім предметам мав відмінні оцінки, однокласники називали його “ходячою енциклопедією” за його начитаність та обізнаність.
Однокласниця Олена Корнєва пригадує: “Анатолій приїхав до нас в село десь у третьому класі. В школі навчався на відмінно. Пам'ятаю його гарненьким чорнявим хлопчиком. Багато дівчат з нашого класу та й з молодших на нього задивлялися та закохувалися. Десь у четвертому класі на уроці фізкультури він випадково м'ячем вибив мені пальця на руці. Я довго на нього "дулася" за це, а він всіляко намагався залагодити "провину". Потім всі шкільні роки ми з ним добре товаришували. Клас у нас був дуже веселий активний, багато різних заходів проводили та шкільних вечорів. Толік брав у них активну участь. Він був моїм партнером у співах, зокрема, ми ставили сценку на пісню "Ой під вишнею, під черешнею" де Толік був дідуганом, а я молодичкою”.
Життя часто складається не так, як планується
Ще в школі хлопець почав зустрічатися з дівчиною зі свого села. Її батько працював дільничним міліціонером і в розмовах з Анатолієм переконав, що працювати в міліції - це і відповідально і на цю професію завжди є попит в суспільстві. По закінченні школи, юнак поїхав в Запоріжжя подавати документи на вступ до школи міліції. “Він у нас змалечку старався бути самостійним, - розповідає сестра Олена. - І вже коли дорослішим став, то завжди поводився так, ніби то він старший і брав ініціативу та відповідальність на себе. Інколи я навіть обурювалася жартома, мовляв, хто з нас старший я чи ти? І вступати поїхав сам, відговорив батьків супроводжувати його. Але не вступив, сказав, що на фізкультурі його зрізали. По всім предметам мав відмінні оцінки, дуже високий бал в атестаті. І фізична підготовка в нього добра була, самостійно багато займався фізкультурою. Та мабуть, часи такі були, що для того, щоб десь навчатися - треба було хабаря дати, тож і повернувся ні з чим додому”.
Після цього Анатолій поїхав до Бобринця, навчався в спортивно-технічній школі на водія транспортних засобів категорії “С”. Права отримав, але працювати водієм йому не подобалася. Олена розповідає, що вона за кермо батькової машини почала сідати з 12 років, а брат не любив водити. Проте, дуже любив розбиратися в будь-яких механізмах, що як влаштовано та як працює. І будь-яку техніку міг відремонтувати.
Потім хлопця призвали до армії, служив він в Одесі.
Найкращий у світі тато
Поїхав до Кривого Рогу, вивчився на стропальника і працював на комбінаті “Криворіжсталь” за цією професією. Пізніше здобув ще одну професію - слюсар з обслуговування обладнання.
Невдовзі зустрів дівчину Наталю в яку закохався. У 2002 році молоді люди побралися, через рік у них народилася донечка Богдана. Молодий батько не тямив себе від щастя. Проте сімейне життя дало тріщину, дещо різні уявлення про щасливу сім’ю мали чоловік з дружиною. Навіть пробували жити окремо, але донька лишалася тим магнітом, який повертав його знову додому. Бо найболіснішим для нього було розуміння не бачити як росте його дитина, не мати можливості з нею спілкуватися щодня.
З донькою Богданою
Донька Анатолія Богдана так розповідає про свого батька: “Він був батьком з великої літери. Завжди мене підтримував і завжди був на моєму боці, схвалював будь-яку мою ініціативу. Мій тато - це найкращі спогади мого життя, він відчував мій настрій, розумів коли я образилася, коли мені боляче від чиїхось слів. Він вмів підняти настрій. розвеселити, забути про якісь образи. Чомусь дуже сильно запам’ятався один момент, коли я була ще маленькою і попросила намалювати мені машину. Він намалював, я глянула і запитала, що це ще за чобіт (намальована машина більше нагадувала чобіт), а він засміявся і сказав, мовляв, доцю, ти не розумієш, що це дуже стильне та модне взуття.
У нас з ним була традиція - на кожен Новий рік він дарував мені іграшку символ року.
Він був не тільки найкращим батьком, а й найкращим кумом та відданим другом для своїх друзів.
Якби мені випала можливість народитися ще раз та вибрати батька, то я б не роздумуючи вибрала саме його, мого тата, найкращого тата у світі!”
Володимир Іванишин розповідає про Анатолія як про свого кума та найкращого друга: “Він був другом навіть для моїх дітей. Вони завжди раділи його візитам та зустрічам з ним. Він любив з ними спілкуватися, розповідав їм багато цікавих історій. Й вони тішилися з того, що дорослий чоловік розмовляє з ними як з рівними.
Толя був дуже мудрою людиною, коли звертався до нього за порадою чи з якоюсь проблемою - він вислухає і завжди щось порадить. І ця порада була дуже слушною. Знаєте, інколи буває, що люди щось тобі нарадять, але самі б ніколи так не поступили чи сказали. Його поради були добре продуманими, відчувалося, що він сам в уяві прожив мою проблему, все прорахував і тільки тоді запропонував своє рішення”.
На заробітках
Коли Богданка підросла, подружжя вирішило остаточно розірвати відносини, все спільне майно чоловік залишив дружині з донькою. Собі винаймав квартиру. З донькою продовжував спілкування та всіляко підтримував її в навчанні й житті.
Друзі запропонували у 2012 році поїхати разом на заробітки в росію. Працював там на величезному підприємстві з видобутку та перероблення золота в Іркутській області, в Бодайбинському районі, що межує з республікою Саха (Якутія). Працювали там вахтовим методом, у відпустку приїздив додому, обов’язково провідував батьків та сестру в Долинській.
“Я коли з чоловіком розлучилася, то стала винаймати собі будиночок в Долинській, бо робота тут була, - розповідає сестра Олена. - Толя допомагав мені переїхати та облаштуватися. З часом я будинок викупила і батьків із села забрала до себе. Бо вони вже старенькі та ще випадок такий стався, коли татові швидку викликали, а вона не могла довго приїхати.Толю ніколи не потрібно було просити про допомогу. Він приїхав, подивився як ми живемо і вирішив, що нам потрібно для покращення життя. І чи сам то зробить, чи винайме когось. Нам навіть озвучувати наші проблеми не треба було - він сам все бачив”.
Заробітки в Анатолія були добрі, він допомагав Богданці, сплачував за її навчання, купив собі квартиру в Кривому Розі, щоб було куди повертатися. Своє дозвілля більшість чоловіків заробітчан проводили за грою в карти, або за випивкою. Анатолій завжди тримався осторонь, він кожну свою вільну хвилину проводив за своїм улюбленим заняттям - читанням. Адже електронна книга дозволяє тримати у своїй пам’яті величезну кількість книг, яких вистачає на всю вахту, навіть якщо інтернет в тій глушині недоступний. І як над ним не потішалися та не жартували колеги - він не зрадив своїй пристрасті до читання.
Але у 2014 році, коли росія анексувала Крим та розпочала вторгнення на Донбасі, працювати там стало важче. Навіть не росіяни стали гірше відноситися до українців, а саме представники місцевих народностей - евенки та якути. Затівали бійки з ножами, підстерігали українців в темних закутках, одного разу порізали й Анатолія. Поступово всі українці покинули роботу на тому підприємстві. Довше всіх протримався Анатолій Бардацький - його не так непросто було залякати. Він був дуже гарним фахівцем своєї справи. Швидко та якісно ремонтував будь-яке обладнання на заводі й керівництво його цінувало. Директор на прощання навіть подарував йому іменного швейцарського годинника.
Турботливий та надійний
Нагнітання ненависті до України через засоби інформації, зробило свою справу. Висока зарплатня вже не могла його там втримати. Анатолій повернувся до Кривого Рогу у 2015 році. Влаштувався працювати на Північний гірничо-збагачувальний комбінат. У 2021 році отримав на роботі травму ноги, після якої йому важко було працювати й повернувся в Долинську. Тата в живих вже не було, а мама майже не ходила, тож допомагав сестрі доглядати за хворою мамою.
“Він вмів всіх своїх рідних оточити турботою та піклуванням, - згадує сестра. - Коли Толя бував у нас вдома, було відчуття, що всі ми під надійним захистом. Два роки тому, він почав зустрічатися з жінкою Іриною. Я бачила, що він щасливий з нею і раділа, що нарешті брат матиме своє сімейне щастя”.
З сестричкою
“Мені здавалося, що такі чоловіки як Толя бувають лише в книжках та у кіно, - розповідає Ірина, кохана жінка Анатолія. - турботливий, ввічливий, за яким почуваєшся захищеною і впевненою. Толя був саме таким, я навіть не вірила своєму щастю, раділа з того, що доля звела нас разом. На першому місці в його житті завжди були дві жінки - мама та донька. І я це приймала та підтримувала його. Якимось внутрішнім відчуттям він розумів коли мені зле чи щось не подобається. І відразу намагався виправити ситуацію”.
З Іриною
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Анатолій відразу подався до військкомату, але із-за травми ноги його не брали навіть в тероборону.
Ян Мангушевський, друг Анатолія розповідає, що дружив з ним вже багато років: “Такі друзі, як Анатолій рідко трапляються в житті. Мені такий трапився. Надійний, безвідмовний, мудрий. Коли йому відмовили у військкоматі, Толя записався в добровільну дружину в Кривому Розі, вночі патрулювали вулиці міста, відстежували хто ставить мітки, попереджали мародерство, допомагали облаштовувати блок-пости, вантажили волонтерку і таке інше. Крім того, постійно відвідував військкомат і таки добився того, що йому надіслали повістку. В зону бойових дій його не взяли, тому що травмована нога. Підрозділ Анатолія охороняв поблизу Новомосковська стратегічний об’єкт. Телефонував мені, розповідав, що набридла така служба, мовляв, ходиш, як на роботу. Не міг він спокійно сидіти на своєму місці й чекати доки хтось воює. Розповідав, що із кожної зарплати купує собі елементи якісного екіпірування. Я йому дещо допомагав дістати”.
з друзями
“Кілька разів були в нього короткі відпустки й обов’язково Толя провідував маму, - продовжує сестра. - Минулої зими у нас відключали часто світло. Я в магазині працюю, коли електрики немає - там буває дуже холодно. Якось він мені телефонує і говорить, мовляв, зустрічай сестричка посилку. Я тобі газовий конвектор замовив, щоб ти не мерзла на роботі. Так вийшло що посилка прийшла і він у відпустку приїхав, допоміг його встановити. Тобто, навіть перебуваючи на службі, він постійно думав про нас”.
Він мав бажання бити ворога
Щодня Анатолій продовжував розробляти травмовану ногу: бігав, виконував спеціальні вправи. І періодично писав рапорти, щоб його перевели до бойової частини. В лютому 2023 року Анатолія направили на бойове навчання, після якого він потрапив до штурмової роти 783 полку спеціальної державної служби транспорту на позиції під Бахмутом.
З племінником
Командир Анатолія з позивним “Шах”, розповідає, що з 20 бійців, які прибули для поповнення він відразу виділив Анатолія: “Це був серйозний чоловік, який мав бажання воювати, відразу розумів суть поставленого завдання. Хоч він сам і говорив про те, що має важкий характер, але я того не помітив. Його позивний “Бардак”, бо говорив, що таке прізвисько має ще з дитинства. У бойовій виправці та швидкості виконання завдань він не поступався молодшим бійцям. А те, як він серйозно ставиться до навчання, перепитує як щось незрозуміло, не соромиться ставити питання, виділяло його як відповідального та серйозного чоловіка. Я почав готувати Анатолія для командування групою та на жаль, приліт 120-ї міни на наші позиції забрав його життя.
Я в той час в госпіталі знаходився, не зміг приїхати навіть на поховання. Дуже шкода та боляче втрачати побратимів, а особливо таких надійних та вмотивованих як “Бардак””.
Олена 6-го травня отримала повідомлення, що її брат Анатолій Бардацький загинув 4 травня 2023 року виконуючи бойове завдання поблизу Бахмута. Вона довго не могла наважитися зайти до хати. Адже там мама і їй треба сказати про те, що її син вже не повернеться додому. Лише на два з половиною місяці пережила мама сина, більше не витримало її серце.
“Ми часто спілкувалися з ним телефоном. Якщо він не відповідав, то я чекав коли він перетелефонує. Часто в слухавці було чутно як щось там довкола нього гримить та вибухає. Але в його голосі завжди відчував оптимізм, бадьорість, якусь драйвовість. Він ніколи не жалівся, не говорив що тяжко. Ми самі про це знали. Не було в нього страху, було лише бажання бити ворога”, - пригадує Володя Іванишин.
“Кажуть, що герої не вмирають… Чому тоді загинув мій тато?, - запитує Богданка. - Він живий доти, допоки про нього пам’ятають. А я пам’ятатиму його завжди…”
