Вже більше як рік минуло часу від загибелі Василя Поліщука, а його родина не може повірити в те, що такий досвідчений воїн, який врятував багато життів, міг загинути сам.
В дитинстві дуже любив співати
В ту зиму 1966 року, в грудні снігу намело під самісінькі стріхи сільських хат в Червоному Озері. А 23 грудня мела хурделиця і саме цього дня прийшов час народжувати Любові Поліщук. Власних автівок тоді в селі ні в кого не було. Її чоловік Анатолій знайшов водія вантажівки, який згодився відвезти породіллю до лікарні. Попереду їхав трактор і прогортав дорогу, а за ним обережно рухалась машина з батьками. Народився в той день їхній син Василь Поліщук.
В сім’ї вже була п’ятирічна донечка Оля. На той час мамам відпустки по догляду за дитиною не надавали. Після короткої декретної відпустки, майже відразу, мами змушені були виходити на роботу. І старша сестричка сумлінно доглядала за братиком, хоч самій часто кортіло побігати на вулиці з іншими дітьми.
Вася з сестричкою Олею
Після народження сина, сім'я почала будувати власний будинок в Долинській і невдовзі переїхали до міста. Вже там доглядати за дітьми молодій сім’ї допомагала бабуся Степанида.
В дитинстві хлопчик дуже любив співати, сестра Ольга згадує, що родичів у них було багато, часто ходили сам в гості чи гості приходили до них. І Вася дуже охоче співав для гостей - вилазив на стільця і кожен свій виступ розпочинав словами: “Виступає народний артист України Василь Поліщук”.
Родина Поліщуків
“В ті часи хлопці часто затівали бійки район на район. Скажімо, волохінці билися з хлопцями з Маяка. Часом могли побити хлопця з іншого району, якщо зустріли його на своїй території. А у Васі були друзі у всіх районах міста, він ніколи в бійках участі не брав. І що дивно - його теж ніхто ніколи не чіпав. Мені здавалося, що він і битися не вміє,” - пригадує сестра Ольга.
А ще Вася обожнював історію - зачитувався історичними книгами й це захоплення проніс через усе життя. Донька Марина розповідає, що з татом на історичні теми можна було говорити годинами - він добре знався на світовій історії, а найкраще - на історії України. Історія козацтва - то була особлива любов.
Вирішив здобувати робітничу професію
В сім’ї обожнювали співати, а Василько ще й самостійно опанував гру на кількох музичних інструментах. Тож пісня лунала в домі завжди в музичному супроводі.
Навчався він в Долинській школі №2, навчався непогано. Проте, вже після 8-го класу, в 1982 році вирішив здобувати робітничу професію електрогазозварника в профтехучилищі №3 в місті Знам’янка.
Його батько був інженером і більшу частину життя працював на керівних посадах. Анатолій Поліщук бачив в синові потенціал та можливості для подальшого навчання, вмовляв його вступати до технікуму, якщо не має бажання закінчувати 10 класів. Але, вже навіть в тому віці, Василь прагнув бути незалежним у своєму виборі, керувався лише власними вподобаннями. Після закінчення училища, у жовтні 1985 року прийшла повістка і хлопець до 1987 року проходив строкову службу в Збройних Силах.
“Це було кохання з першого погляду і на все життя”
Його дружина, Наталя Поліщук, пригадує: “Ми познайомилися з Васею на танцях. Тоді цей район Долинської, що за залізницею на танці ходили переважно в Маловодяне. Це було 14 травня 1988 року, я закінчувала 10-й клас, на танцях ще ніколи не була. В той вечір мене вмовили подружки сходити. Там до мене підійшов хлопчина і запросив на повільний танець, і це було кохання з першого погляду та на все життя”.
В той же вечір було зроблено їх перше спільне фото і Наталка з Васею почали зустрічатися. При кожній зустрічі хлопець дарував дівчині букети троянд. А проводжаючи додому, майже весь шлях ніс на руках. “А потім він кружляв мене і коли ставив на землю - в мене крутилася голова і ми починали сміятися, - пригадує Наталя. - Вася завжди називав мене “моя киця” і так все життя я для нього була “Киця”. Потім я навчалася в Кіровограді й найважче було саме розлучатися на якийсь час з коханим. Він щоразу проводжав мене до автобуса, при прощанні в мене щоразу очі були на мокрому місці. З нетерпінням чекала вихідних, щоб просто з автобуса потрапити в обійми коханого”.
На весіллі
В березні 1989 року відгуляли весілля і хоч погода в той день була поганою, але це не зіпсувало радості від того, що відтепер вони стали сім’єю. Згодом, у подружжя народилися дві донечки: Аліна та Маринка. “Всього було, як зазвичай з маленькими дітьми: хвороби, недоспані ночі. Але завжди зі мною був поруч чоловік, який допомагав та підтримував мене у всьому, - розповідає Наталя Поліщук. - Хоч і працював він зранку і до ночі, але вдома відразу включався в процес домашніх турбот та виховання дітей”.
“Був найкращим татом”
Професія електрогазозварника завжди мала попит, з 1990 року Василь почав працювати на Одеській залізниці в Долинській дистанції колії.
Марина пригадує, як тато йшов на роботу, мама йому із собою збирала обід, але він завжди щось лишав від того обіду: “Коли сідали вечеряти, то тато діставав те що він приніс з собою додому “від зайчика” і нам з сестрою отой гостинчик найбільше смакував”.
Донька пригадує, що дуже любили вони слухати як батько грає на піаніно - лишали всі свої справи, сідали поруч і зачаровано слухали. А ще, найбільше в її пам’яті залишилися спогади, як з батьком грали в хованки: “Тоді в 90- ті роки чомусь часто у нас вимикали світло, всі справи ввечері робили при гасовій лампі. Пам’ятаю, як після вечері тато пропонував нам ховатися, ми з сестрою розбігалися по темній хаті в різні кутки. Тато з гасовою лампою в руках нас розшукував”.
“Щороку велика родина обов’язково збиралася на Різдво у Васіних батьків. Мама Люба дуже смачно готувала вареники з сиром, вінегрет, заливну рибу в томатному соусі. Чоловік дуже любив ці страви. В цей день у нас навіть думки не виникало йти чи їхати кудись в інше місце. Завжди було дуже весело: співали, грали на музичних інструментах, діти також веселилися, в них свої забави були. Але приєднувалися до наших пісень,” - пригадує Наталія Поліщук.
А ще Василя дуже часто запрошували грати та співати на весіллях та проводжаннях до армії. Це було його хобі, яке давало в сім’ю додатковий заробіток. І багатьом долинчанам він запам’ятався саме цими своїми виступами.
З 2000 року працював в Долинській дистанції електропостачання. “На роботі завжди про тата згадують дуже добре, адже жодне свято не обходилося без нього. Він завжди був душею компанії, - пригадує Марина. - Кажуть, що коли тато грав на гітарі, то в людей були можливими три стани: або зачаровано слухали, або тихенько підспівували, або танцювати, якщо мелодія була веселою”.
Активний козак Долинського козацького куреня
Коли в місті зародився козацький рух, Василь став активним його учасником, брав участь у всіх його заходах. Часто проводили зустрічі з молоддю, зі школярами, організовував змагання, розповідав про історію козацтва, про найбільш визначні битви у визвольних війнах, про закони, що панували в козацькій демократичній республіці під назвою “Січ”, про звичаї та традиції українського козацтва. Пройшов шлях від звичайного козака до “булавного”. За цю свою діяльність у відновленні та становленні козацького руху на Долинщині, за патріотичне виховання молоді був нагороджений орденом Андрія Первозваного, почесним Хрестом окремого Чорноліського полку та медаллю “За відродження українського козацтва”.
У 2007 році Василя Поліщука разом з іншими долинчанами відправили у відрядження до Алчевська. Тієї дуже морозної зими в місті сталася катастрофа - розмерзлися труби опалення і чоловік був у складі бригади, що рятувала це місто. Але він тоді сильно застудився та захворів, хвороба зачепила голосові зв’язки й лікарі заборонили йому співати. З того часу, лише гітара стала своєрідною розрадою Василя.
Донька Марина розповідає, що дуже любили сім’єю відпочивати на морі, але частіше з козацьким куренем виїздили десь на природу: на ставки, до лісу, у “Веселі Боковеньки”. Дуже батькові подобалася місцевість під назвою “Монастирище”, що знаходиться неподалік Устинівки, він розповідав, що місце це зачаровує своєю красою, а ще наповнене життєдайною енергією, називав його “місцем сили”. Він кілька разів туди виїздив з козацьким куренем і дуже мріяв, щоб якось вибратися нам в те місце всією родиною.
Добровольцем пішов в АТО
У 2014 році, коли росія підло анексувала Крим та почала збурювати Донбас, насичуючи його незаконними збройними формуваннями, Василь Поліщук добровольцем вступив до лав ЗСУ, в щойно сформований 34 батальйон 57 ОМБР з-поміж жителів Кіровоградщини. Захищав та визволяв українські землі в Донецькій та Луганській областях. Пройшов шлях від рядового до сержанта.
На Донбасі в АТО
“Він був бійцем, справжнім воїном, для нього, здається, не було непідсильних завдань. Командування ставило завдання і він, будь за що, виконував його. Ніколи від нього не почуєш, що, мовляв, це неможливо, - пригадує побратим Василя Андрій Войнаровський. - Хоч інколи обставини були такими, що дійсно, деякі завдання видавалися фантастичними, але з Василем їх виконання ставало реальністю”.
За службу в АТО Василя Поліщук отримав відзнаку Президента України у 2016 році, медалі “Захисник Вітчизни”, “За оборону рідної держави”, “Учасник АТО”, “За бойові дії в секторі С”. Також нагороджували його грамотами від Кіровоградської обласної адміністрації та від Долинської районної ради за мужність та героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету і територіальної цілісності України.
В ті тяжкі дні його служби в АТО поговорити телефоном вдавалося дуже рідко, Наталя всі свої переживання тримала в собі, щоб вберегти від зайвих хвилювань і тривог доньок і онуків. Лише зрідка бралася за папір і ручку та виливала свій біль у віршах:
Благаю, Боже, захисти!
Твоїх синів від клятого терору
Сьогодні наші чоловіки
На тій війні
Покликав їх обов'язок
Захищати рідну Україну.
Пішов на цю війну мій чоловік
Та батько моїм дітям
Для нашої онуки - рідний дід.
Його слова звучали так:
“Якщо не я, то хто?”
І як з цим у світі жити?
Минає час,
Чекаємо ми зранку на дзвінок,
Щоб голос лиш почути.
“Як ніч у вас минула?”
Зателефонував: “Живий!”
І слава тобі, Боже,
Що бережеш його нам
Від біди.
Живемо ми лише надіями,
Що скоро скінчиться війна!
Любимо тебе рідненький наш
Дружина, діти й онука твоя.
“Тато розповідав, що там, під час АТО, йому дуже допоміг досвід його діда, якому довелося воювати під час Другої Світової війни, - пригадує Марина розповіді батька. - Дід тоді розповідав онукові, що для того, щоб зберегти життя під час артилерійських обстрілів, дуже важливо правильно окопатися. І тато тоді ще сам був хлопчаком, але детально випитав в нього, яким має бути надійний окоп. І навчав своїх побратимів окопуватися. Коли на нуль прибували ще необстріляні хлопці, вони дуже часто не могли витримати того вогню, яким ворог щільно поливав позиції. Юнаки могли вискочити з окопу і бігти світ за очі, а тато вискакував за ними й примушував лежати їх в окопі”.
Знову в числі перших добровольцем став на захист країни
У 2015 році демобілізувався і повернувся на свою роботу, в січні 2022 вийшов на пенсію і планував проводити своє дозвілля з родиною, онучками, яких у Василя вже три й всі дівчатка, тому жартівливо називав їх “мій квітничок” та надалі працювати з молоддю, виховувати в них дух українського козацтва.
Але розпочалося повномасштабне вторгнення. І вже 24 лютого зранку Василь Поліщук пішов до військкомату. “Ми навіть не знали про це, - пригадує Наталя, - лише після обіду сказав, що завтра вирушаємо, треба збиратися. І ми знали, що відмовляти його - марна справа”.
“Я не встигла прийти на вокзал, щоб попрощатися з братом, - вийшла до залізничного переїзду, зателефонувала, щоб дивився у вікно, - пригадує сестра Ольга. - Він прокричав мені, що обов’язково повернеться!”.
“Ми з ним поруч воювали на Сході країни, - пригадує пан Андрій. - Тримали позиції по місяцю-півтора. Здебільшого хлопці були молоді, а ми з Василем мали досвід АТО, тож були старшими по позиціях. Гарний він був воїн, такі рідко зустрічаються, дуже вмотивований та патріотичний. Одного разу дрона збив, довго над нами той дрон крутився, всі намагалися його збити, але вдалося це лише Василеві. При тому такий філігранний постріл був, що саму пташку майже не пошкодив, лише розбив центральну камеру. І той Mavic ще нам служив”.
Андрій Войнаровський розповідає, що Василь для молодих бійців завжди був як батько, оберігав та піклувався про них: "Дуже важкі втрати ми несли на початку війни, адже на одного нашого воїна часто приходилось по 8-10 ворогів. Але навіть набагато меншими силами вдавалося досить довго стримувати просування ворожих військ. Чотири місяці підряд, без перерви, побратими стримували ворожі сили на “нулі”. Це позиція “Майдан” поблизу села Воронове, потім позиція “Блоха” неподалік Борівського, позиція “Інженер” під селом Устинівка, яка стримувала прохід ворога до Лисичанська".
За словами пана Андрія, вони двічі потрапили в оточення і виходити з кільця вдавалося завдяки гарній реакції та вмінню орієнтуватися на місцевості Василя. “Виходила їхня група з оточення вночі, потемну, рухалися лісосмугою. Хочеш не хочеш, а гілки під ногами тріщали. Врятувало те, що поруч з лісосмугою стояв ворожий танк і БМП з працюючими двигунами, ворог просто не чув того шуму, - пригадує розповідь Василя Андрій.- І так вийшло, що вискочили прямо на групу ворогів, ті запитали, мовляв, ви хто? Свої, - відповів Вася і скосив їх автоматною чергою. Так їхня група врятувалася у здавалося б, безвихідній ситуації”.
Після чотиримісячної оборони Сходу їхня частина проходила злагодження на Чернігівщині, Василь, після контузії та численних травм знаходився в госпіталі на лікуванні.
Останній виїзд
“23 серпня Вася зателефонував і повідомив, що його побратими вже в дорозі, їх перекидають на херсонський напрямок. І що він не збирається відлежуватися, в той час, як його хлопці воюють, - пригадує дружина. - Вся наша родина поїхала проводжати його на вокзал. Коли ми приїхали - потяг вже стояв, побратими чоловіка, побачивши нас гучно проскандували: “Краю” та його сім’ї “Ура!”. “Край” - то Васін бойовий позивний. Один з побратимів підійшов до нього і сказав, мовляв, діду, я ж тобі говорив вже сидіти вдома. Вася лише посміхнувся: “А хто ж як не я? Я вас не покину. З вами до останнього подиху!” В нього вже були проблеми із серцем та легенями. Всього лиш потрібно було підписати довідку для подальшого лікування. Але він цього не зробив”.
“Я проводжав його в той останній виїзд на Херсонщині. О четвертій ранку їхало сім машин на завдання до села Сухий Ставок, “Край” був в останній машині, - пригадує побратим. - Я ще сказав йому, що з його здоров’ям не варто їхати по спеці та пилюці всередині задушливої машини. А він відповів, мовляв, як я молодняк самих відпущу. Скоріш за все їхня машина в хмарі пилюки відбилася від групи й звернули в інший бік, де орки стояли. Ми довго не могли зрозуміти, що з ними сталося. Лише після визволення тієї території, знайшли обгорілу машину з тілами наших побратимів”.
Родина Василя Поліщука довго сподівалася на те, що він живий, що можливо пораненого його переховують місцеві жителі, що потрапив в полон. Хоч і знають, що скоріш за все, живим Василь не може здатися, проте надія була, що міг потрапити в стані непритомності.
Для підтвердження, що дійсно один із загиблих воїнів в згорілій БМП є їхнім батьком, доньки здали матеріал для проведення генетичної експертизи. Результати експертизи підтвердили, що один із загиблих - їхній батько. Рідні відмовлялися вірити, попросили проведення повторної експертизи. Цього разу, крім доньок, генетичний матеріал взяли й у його матері - і знову підтвердження. Втретє родина звернулася до міжнародної організації, що проводить генетичний аналіз. І знову підтвердження того, що загинув саме Василь Поліщук.
“На похованні до нас підходили багато людей, військових, які розповідали, що наш тато врятував їм життя, він ніколи не міг стояти осторонь, якщо хтось потрапляв в біду, - пригадує донька. - Геннадій Драгумиров з військкомату розповідав, що коли він заїжджав на позиції, татків підрозділ саме покидав цю позицію і йому дістався окоп після тата. “То якби не той окоп, - говорив чоловік, - так грамотно і професійно зроблений, мене вже можливо б і не було в живих”.
“І після поховання, нам продовжують телефонувати й дякувати за врятовані життя зовсім незнайомі нам люди з різних кінців країни, - сумно говорить Наталя. - Ми продовжуємо сподіватися, що все це якась страшна помилка, що не може такий досвідчений воїн і боєць, який сам врятував багато життів, загинути”.
.
