“Я планувала якраз поїхати до Польщі на роботу і вмовити Толю, щоб він теж поїхав зі мною, але війна зламала всі наші плани, - із сумом пригадує дружина. - Не любив він з дому виїздити, тепер вже і їхати нікуди не треба…”
З дитинства Толя був дуже скромним
Родом чоловік з села Червоне Озеро на Долинщині, народився 17 вересня 1973 року, був четвертою дитиною в сім’ї, наймолодшим сином. Крім нього в сім’ї були ще два брати та сестричка.
Із сестрою Інною в Толі різниця була лише один рік і вони з дитинства були дуже дружніми. Брат допомагав сестрі - носив її портфель та завжди вступався за неї, коли хтось намагався образити. Інна пригадує, що до четвертого класу Толя навчався на “відмінно”, а пізніше хлопчачі пустощі та ігри взяли верх над бажанням вчитися.
Толя Шолька в дитинстві
Ще з дитинства хлопчик був працьовитим і гарним помічником батьків по господарству. На ньому був догляд за домашньою птицею та дрібною худобою і хлопчина із задоволенням справлявся з цією роботою без нагадувань з боку дорослих.
З дитинства Толя був дуже скромним, старався не виділятися на фоні інших, більшість своїх думок та переживань тримав в собі. “Мене завжди вислухає і щось порадить та підтримає, - пригадує пані Інна, - А про себе ніколи нічого не розповідав. Батьки нас виховували в любові, щоб поважали один одного та підтримували”.
З однокласниками
В Червоному Озері була лише восьмирічна школа і після її закінчення хлопець навчався в Новгородківському училищі на тракториста.
“Батьки наші працювали спочатку в місцевому радгоспі, - пригадує пані Інна, - а потім влаштувалися на роботу в Долинській на залізниці. І Толя також якийсь час працював на залізниці”.
Випадок звів Наталю з Анатолієм ближче
Наталя Шолька, дружина Анатолія, згадує як познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком ближче: “Ми з ним з одного села, а в селі зазвичай всі один одного знають. Так, я знала, що є такий хлопець, говорили всі, що хороший хлопець. Але ближче нас звів один випадок. Я саме навчалася в Києві, збиралася приїхати додому. Батьки попросили одного з сусідів, щоб зустрів мене з вокзалу автівкою. Сусід той був Толіним другом і йому для чогось якраз теж в Долинську потрібно було, тож зустрічали вони мене вдвох на вокзалі. По дорозі додому Толя багато жартував, розповідав смішні історії й після цього ми з ним почали зустрічатися. Восени його забрали в армію, я чекала, писала листи. Служив танкістом в Донецькій області, в Артемівську. Повернувся з армії й ми ще десь із рік зустрічалися, потім одружилися”.
В армії
Жила молода сім’я разом з батьками Анатолія, в їхній батьківській хаті дуже дружно, народилася спочатку донечка, потім син. “Толя дуже гарним чоловіком був, і сином для своїх батьків, чудовим батьком для наших дітей. Двадцять сім років ми з ним разом прожили як один день”, - пригадує дружина.
Після народження сина, Анатолій покинув роботу на залізниці й надалі родина жила більше з домашнього господарства - продавали вирощене на городі та подвір’ї.
“Чоловік був дуже домашньою людиною, не любив кудись із дому їхати. Але в домі все у нас до ладу було - все зроблене Толіними руками, дуже майстровитий був чоловік, золоті руки мав, - розповідає Наталя. - Ніколи у нас такого не було, щоб щось зламалося і мені доводилося кілька разів про це йому нагадувати. Часто я й не помічала, що поличка якась обривається, бо Толя те раніше помітив і вже все полагодив. Не соромився на кухні мені допомогти чи з прибиранням в хаті. Ніколи не ділив роботу на чоловічу та жіночу. Якщо збираємося гостей приймати - то чоловік поруч зі мною на кухні теж допомагає готувати”.
Коли діти вже підросли, Наталя наважилася поїхати з подругами на заробітки до Польщі. І всі домашні турботи чоловік взяв на себе - прибирання, готування їжі, догляд за всім домашнім господарством. Коли діти поверталися додому - їх вже чекала гаряча вечеря і повний порядок в домі та у дворі. І дружина була спокійна, бо впевнена у своєму чоловікові, у тому, що можна йому довірити дім, дітей та господарство.
“Ми придбали собі будинок в Антонівці, це село неподалік від Червоного Озера. З часом і батьки наші вирішили собі в Антонівці поруч з нами власний будинок придбати, - пригадує сестра Анатолія. - То коли мені якась допомога потрібна чи батькам - завжди приїде і допоможе. Приїде маму провідати - то й до мого двору завітає, щоб хоча б парою слів перемовитися. Ніколи такого не було, щоб сказав, мовляв, сестричко часу не було до тебе зайти”.
Повномасштабне вторгнення
Повномасштабне вторгнення Наталю застигло в Києві, жінка саме там перебувала на заробітках. Три доби не могла вибратися з міста додому. Вдома чоловік з дітьми дуже за неї переймалися і зітхнули з полегшенням лише коли змогли зустріти маму та дружину в Долинській.
Анатолій відразу вступив до місцевої тероборони, будували укріплення на дорогах, чергували на блокпостах. Викликали його також до військкомату, але перший раз повернули назад. Вдруге викликали в травні 2022 року, Анатолій в той день зателефонував сестрі, яка працює в Долинській: “Сестричко, мене додому вже не відпускають. Будь ласка, збери мені якісь предмети гігієни з собою”.
“Я тоді побігала по магазинах, зібрала два пакети: білизну, рушники, предмети гігієни, трохи харчів. Сама ще до кінця не розуміла, куди його забирають. А їх практично відразу відправили на “нуль”, - пригадує Інна. - Стріляв Толя дуже добре - розповідав, що лише в "десяточки" влучав" і після зовсім коротких навчань, їх відправили захищати від наступу окупантів східні регіони. Був і в Донецькій області й на Луганщині, в різних гарячих точках: Піски, Бахмут, Лиман.
Воював на сході країни
У своєму підрозділі Анатолій був мало не найстаршим і коли командир викликав бійців, хто сьогодні буде чергувати на “нулі”, то дуже часто він пропонував себе замість молодих солдат. “Адже ці хлопці такого віку як мій син, - говорив він в телефонній розмові сестрі. - І мені їх шкода, так само як і свого сина”. І бійці старалися віддячити чоловікові, підсовуючи йому якісь смаколики.
Так, як Анатолій і вдома із задоволенням готував обіди, то на фронті також до цієї справи долучався завжди охоче, якщо не чергував на бойових позиціях. І радував побратимів смачним борщем чи супом.
“Дуже мало він розповідав з того, що там з ним відбувалося. Все боявся, щоб мене не налякати, - пригадує дружина. - Щоб Наточка не плакала, щоб спокійно Наталочка чекала його додому і нічим не переймалася. Казав, що як прийде додому, тоді вже все-все мені розповість”.
“Телефонував за можливості, бували такі дні, що не було від нього дзвінка - тоді ми всі напружувалися, молилися про себе, щоб все з ним добре було, щоб оберігав його Бог від біди, - розповідає пані Інна. - Бувало таке, що заїжджають в якийсь населений пункт і місцеві жителі у своїй більшості дуже радо вітають їх, радіють приїзду наших бійців. Але й такі були, що відкрито кричали, мовляв, навіщо ви сюди приїхали. Десь із-за рогу вслід кидали їм грудки та бляшанки. Потім, коли приходили місцеві жителі до місця їх розташування та приносили каструлі з готовою їжею, то хлопці їм дякували, а потім тихцем її виливали. Бо хто його знає, з якою метою їм її принесли. Говорив завжди, що їжа в них є, забезпечують добре, просто інколи таке буває, що їсти її ніколи”.
Розташовували воїнів здебільшого в порожніх напіврозбитих хатах, тож треба було спочатку там якось облаштуватися, щоб більш-менш налагодити свій побут. І як пригадують його побратими, Анатолій, з його прагненням до того, щоб в усьому був порядок, завжди наводив лад в їхньому тимчасовому помешканні та керував хлопцями що і як краще зробити, щоб всім було зручно та більш-менш комфортно.
“Дуже важкі там бої були на сході, хоч він мені весь час говорив, що, мовляв, розповім тобі сестричко про все вже вдома, коли повернуся, але одного разу промовив, що скоріш за все ми вже не побачимося. Бо бувало таке, що з бою виходило живими із сотні всього 5-6 бійців, - пригадує Інна Пилипець. - Як обороняв Бахмут, то сказав, що тієї танкової частини, де він в армії служив вже не має, все розбомбили. А я якось второпати не могла, що Бахмут - то ж уже після перейменування, а раніше Артемівськ був”.
Контузія
Копали лінії оборони, окопи, старалися так, щоб бійці розташовувалися не купками, бо зверху дрони без кінця літають та керують вогнем. Одного разу снаряд прилетів і на його позицію, засипало їх з побратимом землею від того прильоту. Добре, що сам швидко зміг прийти до тями, відкопався та відкопав скривавленого товариша, якого сильно поранило осколками. Сам Анатолій отримав тоді легке поранення та сильну контузію, кілька днів пролежав у прифронтовому госпіталі, а потім знову на передову, захищати рідну землю.
“Ще до мобілізації, у квітні, він допоміг нам посадити картоплю на городі, а у вересні, коли копали, син все жартував, що треба дядька викликати на копання, бо він же ж насадив тієї картоплі й тому краще знає як її копати”, - згадує сестра про брата.
Дружина розповідає, що в розмовах з нею, чоловік завжди жартував, говорив, що своїми жартами й хлопців підтримує, мовляв, тут без гумору не вижити, треба на все дивитися з оптимізмом та вірити в перемогу. А ще розповідав, що там на передовій для всіх загроза загибелі однакова, незалежно від статусу і звань. Розповідав, що навчився бачити в темряві. “Раніше, вдома, якщо в темряві потрібно було вийти на вулицю, то або його супроводжував хтось, або лише з ліхтарем, бо в нього очі дуже важко призвичаювалися до темряви, він нічого не бачив перед собою. А там, на фронті, де зовсім немає ніякого освітлення, він призвичаївся і до темряви й міг пересуватися без супроводу та ліхтаря”, - пригадує Наталя Шолька.
Останній виїзд
Востаннє чоловік зателефонував дружині 24 січня 2023 року: “Їду на роботу”, - так він зазвичай говорив, коли виїздив на чергування на бойових позиціях. Було це на Донеччині, Лиманський район, поблизу селища Нове.
“Нам потім розповідали, що чомусь водій вирішив того дня поїхати іншою дорогою, не тією що зазвичай. Можливо, були на те якісь причини. Тією дорогою теж їздили машини, бо їм довелося пропускати зустрічний транспорт і з’їхати на узбіччя. І коли вже знову виїжджали на дорогу - то зачепили на узбіччі міну, вона вибухнула. Побратим, що сидів на пасажирському сидінні згорів повністю, водій залишився живим, але дуже сильно обгорів. А Толя знаходився позаду, він загинув, тіло теж сильно обгоріло, довго генетичну експертизу нам робили, щоб підтвердити, що це саме він був”, - пригадує з сумом Інна Пилипець, сестра воїна.
Якось розповідав дружині, що командир хотів його до нагороди представити, але Анатолій вмовив, що не треба цього робити: “Такий він був завжди скромний, не хотів ніколи, щоб якось його виділяли чи відзначали, мовляв, нехай наразі когось іншого нагородять, відзначать, а мене колись іншим разом, потім. А далі, так сталося, що і командир його загинув, в нього на очах”.
Побратими Анатолія Шольки відзначають, що був той сумлінним бійцем-гранатометником другої роти, третього батальйону, 4- танкової роти, військової частини 7015, зовсім мало про себе розповідав. Але вмів підтримати інших, завжди знаходив потрібні слова підтримки та розради, якось вдавалося йому розговорити інших і підтримати розмову, створити гарний настрій в товаристві та не впадати у відчай.
