Василь Скрипніченко на війні з 1 лютого 2015 року. Він не служив в армії, бо за станом здоров’я був обмежено придатним до військової служби. Його могли призвати лише у випадку війни. Але такі як Василь не чекають повістки - вони самі йдуть до військкомату, щоб добровільно стати на захист своєї землі.
За розподілом потрапив на роботу в Молодіжне
Василь народився 3 липня 1973 року в селі Розумівка Олександрівського району. Після закінчення восьмирічки хлопець пішов здобувати професію в Капітанівському профтехучилищі. За розподілом молодого слюсаря-центрофуговщика направили працювати на Долинський цукровий завод, що знаходився в селищі Молодіжному. Тут він почав працювати й проживав в гуртожитку.
Проходячи коридорами гуртожитку час від часу Вася зустрічав симпатичну мініатюрну дівчину. Вони просто проходили повз один одного навіть не вітаючись, але дуже вже вона припала хлопцеві до серця. Але ж як до неї підступитися?
Світлана, родом з села Братський Посад, що на Долинщині, до селища потрапила також за розподілом після закінчення училища. Працювала кухарем в лікарні: робота по змінах, про хлопців ще якось навіть не задумувалося. Аж тут дівчата на кухні затіяли розмову, що є один хлопець, що дуже бажає з нею познайомитися. “Який ще хлопець? Та не треба мені цього, не хочу я ніяких знайомств”, - сердилася Свєта. І саме в цей час зайшов до кухні Василь, який почув останні слова дівчини: “Як це тобі не треба? Мені це треба, я все одно на тобі одружуся!”. Посміялися всі разом та й заодно познайомилися. І вже зустрічаючись в коридорі всміхалися один одному й віталися, а там і зустрічатися почали. Так зрештою вийшло, як говорив Вася, вони одружилися.
Щаслива сім’я
“Якось спочатку ми й не згадували про цю дату нашого знайомства, а коли вже діти підросли та почали запитувати про те як і коли ми познайомилися - то розповіли їм цю історію в деталях, - пригадує пані Світлана. - Тоді й стала дата нашого знайомства одним із сімейних свят. Навіть, якщо самі забудемо - то діти обов’язково згадають”. Навіть старша донька, на питання батьків про те, коли ж вона заміж вийде, сміючись відповідала: “А тоді, коли трапиться такий хлопець як наш татко, який так рішуче скаже, що все одно на мені одружиться”. Лише місяць не дожив Василь Скрипніченко до тридцятиріччя з дня його знайомства зі Світланою.
В коханні та злагоді жили Василь зі Світланою, народили трьох дітей: двох доньок та сина. Працювали разом та дбали про своїх дітей, щоб росли вони не гірше за інших, щоб мали можливість розвивати здібності й творчі нахили та навчатися і реалізувати себе в майбутньому житті.
Як розповідає пані Світлана, чоловік в усьому був її підтримкою й опорою. Коли діти маленькі були, він вночі до них вставав, щоб дати можливість дружині поспати. І коли потрібно пелюшки змінити чи попрати, дитину помити - ніякої роботи не цурався. “Не було ніколи у нас поділу на “твоя” чи “моя” справа. Вася міг і обід з трьох страв приготувати й в будинку поприбирати, якщо я на роботі. Або й разом робили всі хатні справи. А я завжди допомагала йому на городі чи коли він машину ремонтував - то інструменти подавала чи десь щось потримати треба, - із сумом пригадує дружина. - Всі сімейні свята: дні народження та Новий рік ми святкували в колі сім’ї. Так нам дуже затишно було і завжди якось весело і тепло проходили й підготовка до свята і сам вечір".
Доки працював Долинський цукровий завод, Василь Скрипніченко працював на ньому слюсарем. Заочно закінчив технікум в Кривому Розі. Потім якийсь час працював у місцевому фермерському господарстві, а далі знайшов роботу в Долинській на залізниці у відомчій охороні - влаштовував графік роботи та непогана зарплата.
“Коли діти захотіли навчатися в музичній школі, а школа така у нас лише в Долинській, треба їх туди возити на навчання, то ми з батьком сказали - так, ми будемо вас возити, придбаємо інструмент. Але ви повинні розуміти, що якщо взялися за навчання - то налаштовуйтеся до кінця пройти цей шлях, а не покинути його на самому початку чи на пів дороги, - розповідає Світлана. - І діти старалися бути схожими на нас з батьком - ставити перед собою мету і прагнути її досягти, пройти шлях до кінця”.
В грудні 2014 отримав повістку
Війна зачепила сім’ю вже у 2014 році - чоловік отримав повістку з військкомату. А вже в лютому 2015 року його мобілізували, служив він в 14 бригаді водієм легкої машини бойової піхоти в розвідці. Прослужив тоді Василь один рік і три місяці. “Змінила його та війна, - з сумом зітхає Світлана, - багато мовчав, не було вже в нього того запалу з яким брався за будь-яку справу. До деяких починань чи моїх ідей інколи відносився байдуже, без емоцій, чого раніше ніколи за ним не помічала”.
"На День Незалежності ми щороку зустрічалися з побратимами, - пригадує командир підрозділу розвідки 14 бригади Ігор Антонович, - Вася приїздив до мене в Кам’янське, а потім ми вже з ним їхали до Києва, щоб взяти участь в параді. Багато чого нас об’єднувало, скільки разів бували в небезпечних операціях. Вася в нашій групі був водієм, але якщо потрібно було вийти в розвідку і не вистачало людей - він ніколи не відмовлявся. Був у нас один віддалений терикон на Донбасі, щоб утримувати під нашим контролем цю вигідну позицію, потрібно щоб постійно на ньому знаходилися наші люди. І групи розвідників по черзі там перебували. Часом і Василеві Скрипніченку доводилося чергувати на тому териконі”.
А ще постійно при зустрічах з побратимами, говорив Василь, що не може спокійно сидіти вдома, коли на сході країни точаться бої, сумує він за тим бойовим братством, яке об’єднує людей під час постійної небезпеки. І він таки не витримав - знову пішов служити, на цей раз добровільно, підписав контракт на рік. Служив у 2020-2021 році в 93 бригаді. На цей раз був водієм-санітаром, доводилося йому вивозити поранених з поля бою. Розповідав він Світлані, що найгірше, коли мчиш машину з пораненим воїном, з усіх сил намагаєшся якомога скоріше дістатися лікарні, а тут в кабіну починає стукати медик, що означає: вже не треба нікуди поспішати. Так, мовляв, гірко та капосно буває від того в душі, що не встиг врятувати життя.
Якщо ми не закінчимо війну - то доведеться її кінчати нашим дітям
Відслуживши рік, чоловік ще не заспокоївся і почав готувати документи для нового контракту. Як його Світлана не вмовляла залишити цю справу, він їй на це відповідав: “Якщо ми не закінчимо війну, то доведеться її закінчувати нашим дітям. А ось цього я не хочу. Тому краще піду я, ніж наш син”. Вже і всі документи Василя знаходилися в частині, куди він мав виїхати 25 лютого 2022 року. Але 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення і всі плани було зруйновано.
Василя Скрипніченка направили в 57 бригаду стрільцем-санітаром в розвідці. Телефонував часто Світлані, вмовляв її виїхати за кордон, де вже третій рік проживає з сім’єю одна з їхніх доньок, друга донька також виїхала до неї. А син - студент Львівського університету. Та Свєта заперечувала, що не може тут кинути напризволяще своїх чоловіків.
“Ти заховала мою форму?, - хвилювався чоловік. - Окупанти вже біля Казанки. А скільки ж там від тої Казанки до Долинської?”. Світлана відповідала, що форму заховала, але він і на відстані відчував, що вона говорить йому неправду, та вмовляв поступити так, як він радить.
“Так, відповідала я йому, обманюю, нічого я не ховала і прапори твої у дворі вивісила, - із сумом продовжує Світлана. - Хоч нічого я не вивішувала, бо ті прапори - то пам’ять про 14 бригаду, комбриг йому вже опісля служби їх надіслав в подарунок з підписами всіх побратимів. Наразі всі вони зі зброєю в руках захищають нас. Дуже Вася беріг ті прапори, на День Незалежності брав їх з собою до Києва на парад”.
Воював Василь Скрипніченко тепер на Луганщині, Тошківка та Новотошківка, Чернігів, Костянтинівка, Павлоград, далі, з серпня 2022 - Херсонщина.
“Останній дзвінок від нього був 1 вересня 2022 року, - розповідає жінка. - Зателефонував, сказав, що йдуть на завдання, тоді всі про контрнаступ на Херсонщині говорили. І ще сказав, щоб не телефонувала йому, бо там не можна телефоном користуватися, та й зв’язку скоріш за все не буде. Сказав, що зателефонує мені сам. Той по цей день чекаю від нього дзвінка”.
Місця не знаходила собі дружина, бо не було більше дзвінків від її Васі. Командир говорив, що пропала вся група з 15 осіб, які вийшли в розвідку на тимчасово окуповану територію. Жевріла надія, що можливо бійці потрапили в полон чи переховуються десь поранені. Буває ж таке, що місцеві жителі можуть врятувати та переховувати.
Останній виїзд в розвідку Василя Скрипніченка
Два довгих місяці жінка моніторила російські сайти та новини з окупованої Херсонщини, в надії знайти хоч якусь зачіпку, хоч слабку надію на те, що живий її чоловік. Лише після звільнення цієї місцевості в листопаді 2022 року прийшла новина про те, що знайдено тіло Василя Скрипніченка серед інших загиблих воїнів.
Як розповідають співслужбовці, то з групи в 15 осіб, що вийшла на розвідку до села Безіменне, вижити вдалося лише двом бійцям, які й розповіли подробиці загибелі своїх побратимів.
Група виїхала на двох машинах БТР М113, але при переправі через Інгулець, одна з них була підбита ворогом, її евакуювали назад. Всі бійці розташувалися на одній машині й поїхали на завдання. Рухаючись вздовж лісосмуги БТР раптово вискочив на танк окупантів, який прямим наведенням попав в бензобак машини. Багато, хто з розвідників відразу отримав рани несумісні з життям, частина тяжко поранені та контужені від вибуху, не могли прийти до тями. Лише два солдати, які отримали поранення та не надто сильну контузію, зуміли вибратися з під тіл загиблих побратимів і відкотитися до лісосмуги. Вони бачили, як до машини під’їхали окупанти, збирали зброю та добивали поранених, в полон нікого не брали. Оскільки БТР був перевантаженим то, мабуть, вирішили що ніхто з групи не зміг врятуватися і не стали робити зачистку навколишньої території. Сталося це 3 вересня 2022 року.
Побратими 57 бригади відзначають, що Василь Скрипніченко був досвідченим бійцем, справжнім патріотом, але була за ним одна особливість - завжди тримався особняком, тісних дружніх відносин ні з ким старався не заводити, пояснював це тим, що дуже тяжко втрачати друзів та потім ховати їх.
Боєць Олександр Черняєв розповідає: “Якщо йшли в розвідку і за мною йшов “Чапай” (це бойовий позивний Васі, тому що повне ім’я його Василь Іванович), то я знав, що тил в мене захищений на 100 %. А ще завдяки Васі ми ніколи не були голодними. Якими б стомленими не повернулися - він знаходив в собі сили, щоб приготувати на всіх гарячу страву. І готував дуже смачно та ніколи не відмовлявся від цієї справи. Радів, коли хлопці нахвалювали результати його куховаріння”.
Василя Скрипніченка було нагороджено відзнаками "За бойові дії", "За участь в АТО", медаллю "Захисникам Вітчизни", "За оборону Маріуполя".
