Ярослав Румак продовжив сімейну традицію і пішов працювати на залізницю. Він був електромеханіком групи з високовольтних випробувань ремонтно-ревізійної дільниці в Долинській дистанції електропостачання регіональної філії “Одеська залізниця”. Але війна обірвала життя хлопця, а з ним і династію Румаків-залізничників.
Щасливе дитинство в люблячій сім’ї
Народився Ярослав 5 жовтня 1990 року в Долинській. Тато працював на залізниці, а мама медсестрою в місцевій лікарні.
На початку 90-х місто активно будувалося та розвивалося. Батьки отримали квартиру в новому будинку. Майже поруч з ним був чудовий новенький дитсадок “Казочка”. Потім школа №4 також щойно збудована.
У Ярослава було щасливе дитинство в люблячій сім’ї. Мама багато уваги приділяла навчанню та розвитку хлопчика, та й сам Славко особливих проблем не створював. Навчався легко, без примусу, із задоволенням відвідував радіогурток та спортивні секції. Ще в школі захоплювався боксом. Але йому подобалися і командні ігри: волейбол, баскетбол.
Валерій Новіков, тренер з боксу, розповідає що Слава крім боксу, ходив ще і на важку атлетику. “При цьому, - зазначає чоловік, - він не прагнув потрапити на змагання чи досягти в спорті якихось висот. Для нього важливим було вміння захистити себе та підтримувати спортивну форму”.
Олег Богопольський, однокласник Ярослава пригадує, що сидів з ним за однією партою в школі: “Цей хлопець був завжди на позитиві. Завжди на його обличчі сяяла щира та приязна усмішка, з ним було весело, вмів підняти всім настрій. Але при цьому був дуже чемним, нікого не ображав і відстоював справедливість. Багато уваги приділяв своїй спортивній підготовці: займався на турніку, відтискався. Пам’ятаю, якось зустрілися з ним вже після школи, він навчався в університеті в Дніпрі та розповів, як на першому курсі, щойно заселилися з хлопцями в гуртожиток і до них в кімнату завітали старшокурсники. Мовляв, збігайте пацани за пивом для нас. Але Славко відповів, що хлопці зайшли не за адресою, з нас ніхто за пивом не піде. А на погрози, що їх наразі відлупцюють, став посеред кімнати й дав зрозуміти, що він готовий битися. І старшокурсники вирішили за краще відступити”.
Ігор Костогризов, класний керівник Ярослава, розповідає, що це був перший клас, в якому він був класним керівником: “Клас дуже сильний, з нього п’ятеро дітей закінчили школу із золотими медалями. Ярослав навчався досить легко та успішно. По всьому відчувалося, що це дитина з сім’ї, в якій вихованню сина приділяють багато уваги”.
Мама розповідає, що дев’ятий клас її син закінчив на відмінно й почав просити придбати для нього комп’ютер: “Тоді ще така техніка не всім була доступною. Ми сумнівалися в її доцільності для школяра. Та син дуже просив, мовляв, як буде в мене комп’ютер, то школу із золотою медаллю закінчу. Знав чим можна батьків вмовити. Так склалося, що і я в той час навчалася на курсах і також комп’ютер був дуже потрібен. Тож чоловік сказав, що, мабуть, прийшов той час, коли вже і нам потрібно його придбати”.
Проте, саме наявність комп’ютера вдома, і стала причиною того, що хлопець замість того, щоб зосередитися на навчанні, почав більше часу проводити за комп’ютерними іграми, забув про свої обіцянки і його оцінки стали нижчими очікуваних.
Своєю спеціальністю обрав залізничний транспорт
З дитинства хлопчик дуже захоплювався машинами й навіть хотів автомобілі вибрати своєю майбутньою спеціальністю. Але поговоривши з батьками, все ж зупинилися на залізничному транспорті.
Поступив Ярослав до Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту на факультет електрифікації залізничного транспорту.
По закінченні університету відслужив в армії 2016-2017, працював трохи в Долинській, потім з товаришем поїхав до Польщі на заробітки, працював на суднобудівному заводі, робили електрифікацію збудованого судна. Дуже йому там подобалося, особливо захоплював та надихав результат роботи, коли вже здавали збудоване судно, яке сяючи вогнями сходило зі стапелів на воду.
Потім повернувся додому, батьки хлопцю придбали окрему квартиру. Вже тато з мамою мріяли про те, щоб їх єдиний син нарешті одружився, осів в Долинській поруч з ними та порадував онуками.
Пішов хлопець працювати на залізницю інженером, молодий спеціаліст. Всі співробітники відгукуються про Ярослава, як про надзвичайно відповідального працівника.
“Він відразу став “душею” колективу, - розказує його колега Руслан Поздняков, - дуже привітний був хлопчина, вмів і пожартувати й підтримати колег, коли це потрібно. Брав активну участь в роботі профкому, завжди тримав себе у спортивній формі, виступав в змаганнях від команди “Залізниця” з жиму лежачи на Кубок народного депутата Анатолія Кузьменка, та й будь-які інші спортивні змагання не обходились без Ярослава”.
Спортивна команда "Залізниця"
Розповідали такий випадок, що якось сталася аварія, робітники були десь зайняті і Ярослав сам все полагодив та сів оформлювати паперову роботу.
Коли на місце аварії прийшла бригада - їм залишилося лише перевірити роботу.
Одного разу, сталося це саме на день залізничника, Ярослав зайшов до магазину, щоб придбати чайника на роботу для їхнього колективу. А вийшов звідти з впевненістю, що зустрів свою долю.
Щаслива сім’я
"Він весь був світлий та усміхнений, як смайлик, - пригадує його дружина Тетяна, - з широкою щирою посмішкою, весь час жартував”. На момент знайомства у Тетяни вже був п'ятирічний син, Роман, якого Ярослав полюбив як рідного і приймав дуже активну участь в його вихованні та розвитку.
"Це були п'ять років неймовірного щастя. Ромка обожнював Славіка. Коли мої чоловіки залишалися самі вдома, вони завжди знаходили собі заняття до душі. В гаражі в них був обладнаний спортивний куточок: боксерська груша, різні тренажери. Чоловік з сином дуже часто поводив себе як дитина. Він говорив, що не так давно сам був дитиною і пам'ятає, що потрібно хлопчику в такому віці”, - розповідає Таня.
Згодом народилася донечка Валерія. Ярослав обожнював доньку, він був дуже турботливим батьком, завжди продумував життя на кілька кроків вперед. Не терпів брехні, завжди говорив правду, якою вона є. Взагалі, був надзвичайно позитивною людиною. Легко знаходив підхід до людей та будь-яку незручну ситуацію міг розкрутити так, що людина миттєво забувала про свої негаразди.
"Я інколи любила покапризувати й чоловік завжди охоче виконував мої невеличкі забаганки. Це було так приємно відчувати, що тебе кохають по справжньому і готові здійснити твої мрії. Зараз нам дуже не вистачає нашого татка”, - сумно зітхає Таня.
24 лютого 2022 прийшла в наш дім війна, яка зруйнувала щастя багатьох людей. Тетяна пам'ятає той страшний день, розгубленість.
"Славік разом з моїм вітчимом виїздили окопувати Долинську та будувати укріплення за межами міста. Дуже болісно було бачити засмучені очі Ярослава, коли читали новини про людей, які знаходяться в Харкові в Києві, Маріуполі під обстрілами, не можуть вийти з бомбосховищ, ділять між собою запаси води та харчів, про маленьких діток, яким потрібно дитяче харчування, памперси й ще багато чого. Я бачила при цьому в Славікових очах такий неймовірний біль та тугу, мабуть, тоді вже він прийняв рішення, про яке нікому не сказав. 3 березня його з іншими хлопцями забрали на фронт”.
Вже 4 березня, як і хотів їх татко, Тетяна з дітьми виїхали з Долинської в Польщу. Можливість телефонувати чоловікові випадала не завжди, бо зв'язок в місцях бойових дій був поганий та й перебувала вона вже за кордоном.
Пішов захищати країну добровольцем
"Але повідомлення я йому писала щодня: вранці й ввечері. Слава мені говорив, що ці слова дуже його мотивують. Я все думала, як же він там може стріляти в людей, адже Ярослав був чуйним до чужого болю, кішку відштовхнути не дозволяв собі. Ми дуже раділи, коли вдавалося поговорити по відеозв'язку. Але кожного разу, коли він прощався, то говорив, що ця розмова може бути останньою. А я молилася за те, щоб цього не сталося”, - продовжує свої спогади дружина Ярослава.
Ярослав пішов захищати країну добровольцем, сказав на прощання матері: “Мамо, хто ж як не наше покоління має стати на захист України? Як не візьмемо зброї до руки - то не залишиться ні нас, ні країни”
“Розповідав, що дуже важке становище там було в ті перші місяці війни. Стріляти нашим захисникам майже нічим було. Доводилося з автоматами проти танків воювати. Хлопці всі налаштовані битися, але ж бити ворога нічим. І це було страшно усвідомлювати, що вони там знаходяться майже без зброї, - з болем пригадує дружина Ярослава. - Я навіть говорила йому, що якби знаття, то за ці п’ять років нашого спільного життя народили б ще двох-трьох дітей. А він лише посміхнувся і сказав, що воює поруч із ним побратим у якого вісім дітей. Діти для справжнього чоловіка - то не привід ховатися від війни, а лише мотивація їх захищати”.
Олександр Савін, побратим Ярослава по 57 бригаді ЗСУ, розповідає, що всі хто тоді відгукнувся в перші дні війни, були дуже гарними хлопцями, справжніми чоловіками, патріотами. Багатьох вже немає в живих, дуже боляче усвідомлювати, що сталося це тому, що не вистачало озброєння й боєприпасів, через неможливість вивезти поранених з поля бою. Також були перебої з харчуванням. Бійцям часто доводилося добувати продукти в покинутих людьми оселях.
Ніяк не міг повірити, що загинув мій учень
Мама пригадує, як зрозуміла що сина вже немає серед живих: “Побачила уві сні свою подругу, яка вже кілька років як померла. І вона мені говорить, що щойно бачила Славу, що йому тут буде добре, він в гарному місці знаходиться. Ще мені з військкомату нічого не повідомляли, а внутрішні материнські відчуття говорили, що сина вже немає серед живих”.
Ярослав Румак загинув 15 червня 2022 року в тяжкому бою, відстоюючи українські землі на Луганщині. Щойно він надав невідкладну допомогу товаришу, якому вибухом відірвало руку та ногу, як прилетів снаряд по машині БМП, на якій він знаходився. Як розповідають побратими, вибухом йому відірвало ногу. Ворог йшов у наступ і посипав наших бійців щільним вогнем. Не було ніякої можливості врятувати поранених та зібрати тіла загиблих. Командир розповів рідним воїна, що кілька днів вони не могли відбити втрачені позиції. Звісно, що без належної допомоги, тяжко поранені бійці загинули.
“Я в той день чергував у військкоматі, коли прийшло повідомлення про загибель мого колишнього учня Ярослава Румака, - пригадує класний керівник. - Я довго вдивлявся в скупі рядки повідомлення і не міг повірити, що це про мого учня. Коли б мене запитали, хто з моїх учнів піде добровільно воювати, я б, мабуть, назвав всіх, крім Ярослава. І, як бачите - помилився. Саме він став одним з перших добровольців, хто в перші дні стали на захист країни”.
Ще вчитель пригадує, що на похованні було присутнім майже все місто: багато друзів, однокласників, вчителів зі школи, співробітників залізниці, просто людей, котрі його знали.
Ніколи не думалося Ігорю Костогризову, що доведеться робити прощальний салют на могилі свого учня, Героя Ярослава Румака.
